Жителю Полтавщини Івану Чорному 25 років. Ще три роки тому він жив за кордоном, абсолютно не уявляв себе у війську. А 28 червня 2024 року Президент України підписав Указ про присвоєння старшому солдату Чорному Івану Івановичу найвищого ступеня відзнаки — звання Героя України з врученням ордену «Золота Зірка».

— Мене мобілізували на роботі. У січні 2023-го був на зміні — працював тоді в охороні у зерновій компанії. Начальник приїхав і повідомив, що його викликали у військкомат і сказали, щоб він нас забрав і привіз. Дали список з нашими прізвищами, усього 10 чоловіків, — згадує 43-річний мешканець міста Чорнухи Едуард Зінчик.

На початку червня почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест» був нагороджений військовослужбовець Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП солдат Віталій Кручиненко. Віталій розповів про те, як став воїном, та за що отримав високу військову нагороду.

— Війна сьогодні не закінчиться, і завтра також. Кожному доведеться захищати свій дім. Я міг не піти на війну, бо був заброньований як вчитель. Але що я потім скажу своїм дітям, учням у школі — де я був, чому не пішов? Бо насправді бронювання — не привід. І так, мені теж було страшно — як і всім, — каже 36-річний полтавець Анатолій Чумак.

— В машині їхав, зупинила поліція, підійшли співробітники ТЦК і вручили мені повістку, — згадує 40-річний харків’янин Віталій Зімін події літа 2022 року.

— Коли воював, страху не було як такого: там це сприймалося, як так і має бути. Робота, яку треба виконати. Коли бахкає, робиш все на автоматизмі. Страшно стало тоді, як попав у лікарню вже на мирній території, коли побачив таких хлопців, як я, що лежать. Тоді усвідомлюєш, де ти був, і що ми так само живі люди, ми ж не метал, — розповідає військовослужбовець Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП, 45-річний старший солдат Василь.

— У мене до бронежилета «остання граната» завжди була прив’язана, бо здаватися в полон немає сенсу — мої дані в сєпарів на «Трибуналі» є ще з часів АТО. Тому був морально готовий підірвати себе — і слава Богу, що воно не знадобилося. Бо я живу і хочу жити. А за службу мою мені не соромно. Ні про що не шкодую — якби потрібно було повернутися, то повернувся б саме туди і ще раз пройшов той самий шлях, — каже військовослужбовець Четвертого відділу Полтавського районного ТЦК та СП, сержант Станіслав Гриневич.

Уродженцю Краснограда Данилу Сухому 21 рік. Одружений, готується стати батьком. Живе з родиною на Полтавщині — як і тисячі його однолітків. Та з-поміж інших юнаків Данила вирізняють нагороди — ордени «За мужність» ІІІ та ІІ ступеню, Подяка Президента, медаль «Ветеран війни».

У цивільному житті полтавець Валентин — лікар. Має специфічну спеціальність, таких фахівців на Полтавську область лише декілька. Минулої осені був мобілізований Полтавським об’єднаним міським ТЦК та СП до лав ЗСУ, але не за медичним фахом.

— У будь-яку вільну хвилину ми проводили тренування з тактичної медицини. За 30 секунд треба було накласти джгут на будь-яку кінцівку. Перевіряли пульс, заставляли буквально дотягувати джгута, щоб зупинити кровопостачання кінцівки. Не раз мені потім дякували побратими, які отримали поранення, що добре навчили їх надавати собі допомогу. Одного зустріла в госпіталі пізніше, сказав: «Ці навички врятували мені життя, коли отримав поранення в ногу. І тобі привіт від ще одного товариша — він зараз у Чернігові лікується», — згадує військовослужбовиця Полтавського об’єднаного міського ТЦК та СП молодший сержант Лілія Занько.