Розмір тексту

Росіяни думали, що проти них стоїть спецназ, а вони були звичайними хлопцями цивільних професій: солдат ТЦК розповів про свою військову службу

— Я міг би у 2022 році, як керівний склад підприємства, бути заброньованим. Але якщо не ми, то хто? Моя особиста військова історія розпочалася на початку квітня 22-го року, коли мене призвали. Я прийшов одразу в лютому, мої дані записали та сказали, що викличуть, коли в цьому буде потреба. Бо в перші дні на мою ВОС не було запиту — я був старшим пожежником, а строкову службу проходив в головному управлінні розвідки у 2012-2013 роках. Тоді, до речі, моїй першій дитині було три роки, але я не відмовився від призову. Бо треба — значить треба, — розповідає про себе 34-річний кременчуківець, військовослужбовець Кременчуцького районного ТЦК та СП старший солдат Артем Поставний.

За цивільною професією Артем майстер виробничої дільниці з виготовлення колісної продукції, працював на Кременчуцькому колісному заводі. Згадує, що 4 квітня 2022 року йому зателефонували з ТЦК та повідомили, що має прибути з речами для відправки у військо.

Того ж дня був направлений до навчального центру та зарахований до лав 32-го окремого стрілецького батальйону на посаду стрільця. За три тижні, після інтенсивного навчання, підрозділ прибув на виконання бойового завдання на Харківщині.

Тримали оборону Харкова лівіше міста — від напрямку Золочів до села Уди поблизу російського кордону.

— На позиціях в кілометрі від кордону з Білгородською областю ми тоді безперервно пробули 125 днів. Наш батальйон тримав дві дороги — основні артерії від Удів. Якби противник прорвав нашу оборону, то вийшов би до Дергачів, і тоді б взяв Харків у кільце. Але в них нічого не вийшло, — пояснює військовий.

У той період, розповідає старший солдат, на їх позиціях інтенсивних вогневих контактів з ворогом не було. Хоча українські захисники вели постійне спостереження на своїй ділянці та були готові до сутичок, але противник не наважився обрати цей напрямок для наступу.

Натомість позиції батальйону регулярно обстрілювалися з артилерії, а ворожі ДРГ намагалися підібратися якомога ближче, щоб «підсвітити» їх позиції та скоригувати обстріли, встановлювали розтяжки. Але на прямі вогневі контакти не наважувалися.

— На нас вони боялися йти. Коли нашим батальйоном були захоплені в полон російські морпіхи, вони розповідали, що були впевнені: проти них стоїть український спецназ. А насправді ми були звичайні хлопці, які ще вчора працювали за своїми цивільними професіями, — посміхається воїн.

За деякий час, помітивши навички та вміння Артема, його перевели на ротний опорний пункт. Воїн відповідав за логістику та безперервний зв’язок між взводами, оскільки добре на цьому знається, а посада зв’язківця на той момент була вільна.

Воїн згадує про один випадок, коли особисто вдалося врятувати життя командиру — начальнику штаба батальйону. Тоді Артем разом з офіцером МПЗ прямували на командний пункт та потрапили під артобстріл.

Коли звернули вбік — побачили машину начальника штабу, прошиту уламками. Підполковник «Сармат» був поранений — отримав важкі осколкові ураження, розповідає старший солдат.

— Ми з замполітом роти надали йому першу допомогу, завантажили в нашу машину та евакуювали. По рації передали, що за 10 хвилин будемо на КСП. Коли примчали, там вже чекали медики. Вони швидко зробили все, що треба, перевантажили пораненого в медевак та вивезли на Харків, — згадує Артем — Ротний тоді сказав, що нас подали на нагороду за врятоване життя. Командир вижив — я коли за рік по тому проходив ВЛК, зустрів його, він вже був полковник. Теж з паличкою, але живий-здоровий, ми обнялися, він мені дякував. Навіть зараз, коли це розповідаю, не можу стримати емоцій. Хоч я за 30 місяців служби не отримав жодної державної нагороди, це не головне. Головне — живий. Зараз проходжу подальшу військову службу.

Після чотирьох місяців перебування на позиціях поблизу Золочева батальйон перемістили на інший напрямок — за Харків, де тоді набирав обертів український контрнаступ. Потім були Лиман, Куп’янськ та Куп’янськ Вузловий.

З позицій на Куп’янському напрямку Артема направили на стаціонарне лікування до госпіталю через різке погіршення стану здоров’я — далися взнаки важкі хронічні захворювання, посилені контузіями.

Після лікування військовослужбовця направили на ВЛК, і наприкінці квітня 2023 року його визнали непридатним до служби в бойових частинах та перевели до роти охорони Кременчуцького районного ТЦК та СП.

Артем зазначає, що наснагу на військову службу черпає в підтримці родини. Попри хвилі хейту, які зараз з подачі проросійських організацій виливають на ТЦК по всій країні, розуміє важливість своєї роботи — щоб здобути Перемогу, Збройним Силам України потрібне поповнення — допомога громадян. «Хто, як не ми?», — така позиція воїна.

— Завжди кажу: не важливо хто — Петро, Василь чи Микола — всі мають виконати свій громадянський обов’язок. І не так важливо, хто саме буде на моєму місці. Цю роботу хтось має робити. Тому що ворог у нас один — це росія. Щоб ми вистояли, вибороли свою незалежність і жили у вільній та мирній країні, кожен українець має зробити свій внесок, — наголошує військовослужбовець.

На думку Артема, добре що нарешті є закон, який зобов’язує чоловіків оновити дані в ТЦК та завжди мати при собі посвідчення особи та військово-облікові документи. Бо останні місяці показали, що багато військовозобов’язаних систематично порушували правила військового обліку.

Завдяки спільному патрулюванню військовослужбовців з поліцією, заходи оповіщення мають позитивний ефект — і лави Сил оборони України поповнюються новими воїнами. Деякі чоловіки нарешті усвідомлюють свій громадянський обов’язок та добровільно приходять для мобілізації або підписують контракт на військову службу.

— Або ти працюєш, або воюєш. Це концепція держави, що від кожного громадянина повинна бути максимальна користь на благо країни. Було достатньо часу працевлаштуватися на законних підставах, працювати, сплачувати податки, отримати бронювання. Тож давно час прийняти усвідомлене чоловіче рішення, — вважає воїн. — Розумію, що важко кардинально змінити спосіб життя — вихід із зони комфорту може шокувати. Але коли в країні важка війна, зони комфорту насправді немає. І щоб її повернути, треба спершу перемогти ворога. А потім усі повернемося до мирного життя і свого особистого комфорту.

Група комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП

Вони захищають Україну

Редактор проекту — Роман Істомін

38

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему