«На МРТ мені заборонено» — військовий після поранення продовжує службу в ТЦК

Народився в Казахстані в інтернаціональній родині, невдовзі переїхав в Україну. Ходив в українську школу, тут відслужив строкову службу. На Полтавщині виріс і створив родину — разом з дружиною виховали двох дітей, тепер радіють онукам.

За освітою — токар, має розряд сантехніка. Працював монтажником на вежах в нафтогазовій галузі. З цієї посади за мобілізацією потрапив в АТО у 2015-му та відслужив рік.

— Надсилали повістки разів, мабуть, п’ять, а я був на вахті. Влітку прийшов у відпустку — до мене приїхали додому з військкомату і вручили повістку особисто. Пішов служити у 44 бригаду під командуванням Сергія Баранова, був у батареї управління. Посада — стрілець, але першочергова задача була налагоджувати зв’язок. Вмів налаштувати «Старлінк» без комп’ютера — робив це на слух.

У 2016-му демобілізувався та повернувся до роботи монтажника, жив звичайним цивільним життям. А коли почалася повномасштабна війна, одразу з речами пішов у ТЦК в Карлівці. На цей вчинок, зізнається, його спонукав власний досвід служби в АТО.

— Вже раніше бачив ворога і знаю, на що він здатний. Вони фашистами називають нас, але це саме вони чинять, як фашисти, навіть гірше — вони так само без оголошення посунули, повторюють найгірші дії. Хоча, звісно, розумів, що буде велика війна.

Ліліяна записали в резерв і сказали чекати удома на виклик. 10 березня пролунав дзвінок, а ввечері Старчук вже був у Черкасах у лавах 110-ї ОМБр імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Після двотижневого навчання підрозділ отримав бойове завдання і 27 березня воїни вже займали позиції в Авдіївці.

— Думав, спочатку будемо на охороні блокпостів десь, але ми поміняли 25 бригаду на позиціях. Серед нас багато хто не очікував такого стрімкого розвитку подій. Були хлопці, хто хотів бити ворога, але не вміли нічого робити. Та за місяць вони вже стали асами своєї справи: переймали досвід, запам’ятовували, вчилися. Військовий — це така професія, що постійно вчишся. Якщо ти добре навчений, відстежуєш ситуацію і правильно на неї реагуєш — тобі нічого не страшно, — вважає воїн. — Для мене найстрашніше не бойові дії. Страшно, коли розмовляєш з побратимом або з кимось по телефону перемовишся — і за годину розумієш, що його більше немає. Тоді починаєш думати: «Чому не я туди пішов, чому він?». До такого неможливо звикнути.

Ліліян був на посаді стрільця, потім старшого стрільця, навідника, періодично був старшим по ВОП, виконував обов’язки головного сержанта. «Нам посади не потрібні були. Ми просто робили кожен свою справу», — зазначає військовий.

Його підрозділ беззмінно перебував на своєму ВОПі, не мали ротацій — жили в бліндажах, несли службу в окопах на самому «нулі». Укомплектовувався склад — приходило поповнення, були прикомандировані з інших підрозділів. Військовослужбовці, які проходили навчання за кордоном, відзначали, що яка б крута підготовка не була, це все одно не порівнюється з досвідом реальних боїв.

— У деяких ротах були ротації, хлопці трохи повоюють, потім заходить заміна, а їх виводять в «зеленку» трохи відпочити та підлікуватися. В такому режимі в них більше сил і наснаги було. А ми трималися, як є, оця монотонність вже бувала нестерпна. Сили черпали в підтримці рідних, коли був зв’язок. Наснаги давало розуміння, кого ми захищаємо — свої родини, близьких. Бо ми воюємо не з власної волі, нас змусив ворог — і ми не нападаємо, а захищаємо своїх. Я не хочу, щоб тут у нас було таке, як в Бучі та інших містах, де росія змогла пройти.

Щодня були обстріли та сутички з ворогом. Та воїн зазначає, що особисто бачив лише полонених росіян. Противника, каже, не роздивлявся, а знищував. Не підпускали ближче, ніж на дистанцію пострілу — 10-15 м. Не роздивлялися — стріляли на звук чи навіть на рух.

Зізнається, бувало, через пересторогу прострілював кущі, де нікого не було. Оператори БпЛА, які постійно контролюють ситуацію на позиціях з повітря, заспокоювали, що там точно нікого немає. Але втома та постійний адреналін змушували триматися насторожі постійно.

— Страх є завжди. Був страх, чи встигну вивчити нових людей, і чи зможуть вони швидко зорієнтуватися. Більше того, вважаю, що якщо взагалі страху немає, то ти не військовий, і довго не виживеш. Коли у тебе є страх, і в напарника є страх — в межах норми, не за себе, а за побратима — це нормально. Бо я стараюся зберегти його життя, він — моє. Це постійна підстраховка, підтримка один одного.

Серед критичних ситуацій сержант згадує момент навесні 2023 року, коли росіяни прорили тунель на Авдіївську промку. Довго і приховано рили, а потім зайшли в тил українських позицій, попередньо обстрілявши їх КАБами.

— Хлопці прийняли бій. Він був дуже важкий, але ворога не пропустили, — розповідає воїн. — В принципі можна сказати, кожен день був насичений подіями. Як не у нас, так на сусідніх позиціях.

Та найбільше сержант Старчук запам’ятав день 13 грудня 2023 року. Тоді ранком один з товаришів по зброї отримав поранення і в підрозділі цілий день з нетерпінням чекали на машину. Приїхав транспорт аж ввечері, о 21:00, коли дозволила тактична обстановка. Привезли необхідне, швидко вивантажили, забрали пораненого. По тому видалася вільна хвилина, щоб зателефонувати додому.

— Було тихо, і, думаю, зателефоную додому, погомоню з дружиною. Говорили про відпустку — в мене мала бути десь на новий рік. І от щойно поговорили, о 21:40 прилітають «гради». Ми набираємо евак, а він каже, що не зможе приїхати, поки обстріл — нехай спершу все стихне. А потім за пів години передає, що спробує доїхати, щоб ми готувалися. Все сталося дуже швидко.

Тоді поранені були двоє. В одного військового стан був важким: великий осколок пробив бронежилет. Ліліян дістав множинне осколкове поранення: п’ята, ноги, черево, грудина, щелепа, голова, вухо… Осколок, що пішов у голову, міліметр би — і пробив череп, сказав пізніше лікар. Першу допомогу одразу надав взводний медик і побратими, які були поруч.

— Я ж крові боюся. Чужої ще не так, коли хтось поранений і надаєш допомогу на адреналіні — то якось не задумуєшся. А от своєї — дуже. Коли медик мене перев’язував, я питаю — а що то тече. Каже, то фізрозчин — мовляв, обробив подряпини. А я глянув у бік буржуйки, там купа закривавлених серветок, а вона тече й тече — було ж багато дрібних ран. Більшість уламків витягли, було декілька операцій. А з десяток ношу в собі досі — надто дрібні, щоб їх витягувати. Тому, наприклад, на МРТ мені заборонено — можуть ці залізяки доробити свою вбивчу справу.

Після лікування повернувся в підрозділ, та стан різко погіршився — відмовив правий бік тіла. Знову лікування, два тижні реабілітації в санаторії. Збираючись повертатися в підрозділ на бойові, пройшов ВЛК та за його висновками неочікувано для себе переведений в тил — до роти охорони Полтавського обласного ТЦК та СП.

Основні завдання, які виконує Ліліян, це — охорона. А є ще обов’язки, які вважає найважчими, хоч і дуже важливими.

— Почесна варта… Морально це найважча робота — бачити тих, хто мав би жити й жити, але загинув. В тилу бачити хлопців, яких востаннє привезли додому, набагато важче. Там, на «нулі», до цього ставишся по-іншому. Там думаєш лише про те, що його треба витягнути та доправити додому, до рідних. Така лють підіймається на росіян, які щодня нас вбивають! І в нас зараз немає іншого виходу, окрім як захищатися.

Військовий із сумом констатує, що не всі співгромадяни ще усвідомили, що причина щоденних смертей українців, корінь зла — це російська федерація, яка не заспокоїться, поки не знищить нашу націю до останнього українця. Більшість полтавців прагнуть жити, ніби нічого не відбувається. Обирають особистий спокій, нехтуючи колективним захистом.

— Зараз суспільство так налаштоване, що до військової форми ставиться негативно. Коли ти суспільству потрібен — тобі дякують. А потім в наступний момент ти стаєш «незручний». Я це помітив уперше ще в часи АТО. І зараз це є: поки ти людей захищаєш, стоїш поперед них — ти для них цар і Бог. А потім, коли ти після поранень відновлюєшся, приїжджаєш в тил, де у них усе добре, починається «так а чого ти туди їхав, ми ж тебе не посилали». Тебе розуміють лиш ті, кого це безпосередньо торкнулося, — наголошує сержант. — Цивільні не розуміють, що якщо не зупинити, агресор прийде сюди і піде далі. Люди розповідають «я не раб, я теж хочу жити». Та живи, будь ласка! І ми, військові, можемо навіть скласти зброю — тоді нас розстріляють. А ви все одно підете — тільки вже далі, під іншим прапором. І слова всупереч не зможете сказати — просто прийдуть, схоплять тебе і ти підеш м’ясом. А тут у тебе є вибір, є шанс.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

Група комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП