Старший сержант Григорій Степаненко зараз проходить військову службу на посаді головного сержанта взводу охорони Другого відділу Миргородського районного ТЦК та СП. До переведення військовий захищав Україну в боях у складі двох бригад.

Старшому сержанту Збройних Сил України Юрію з позивним «Рик» було 46 років, коли росія почала своє повномасштабне вторгнення в Україну. Працював тоді начальником караулу на Кременчуцькій ТЕЦ. Рішення звільнитися з роботи та стати до лав Сил оборони України ухвалив одразу.

— У мене ще з 2006 року у військовому квиткові стоїть відмітка про непридатність. З початком повномасштабного пішов у ТЦК — у міський, потім ходив у районний, навіть в обласний звертався, та не брали мене. Дивилися документи і казали — не потрібен, — розповідає старший стрілець відділення охорони взводу охорони Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП солдат Олександр на псевдо «Рибак».

— Добровільно пішов. Упорядкував справи на роботі, поговорив із родиною й сказав собі: час іти допомагати Силам оборони. Це було моє свідоме рішення, не емоційний порив: я був і є патріотом своєї країни. Те, що зробила росія — це неприйнятно. Вважав і вважаю своїм обов’язком захищати державу, — починає свою розповідь штаб-сержант 3 категорії відділення ЦВС Четвертого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП сержант Роман Лисівець.

Шлях лейтенанта Капітана у війську розпочався задовго до повномасштабної війни: ще у 2009 році він підписав контракт на службу, хоча на той час це рішення не було популярним.

Начальнику групи документального забезпечення Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП майору Віталію Тарнавському 53 роки. Він родом з Криму. На початку 1990-х навчався на військового інженера-кібернетика у Харкові, після випуску проходив службу на Одещині. Через тотальні скорочення у тодішньому українському війську перевівся до Національної гвардії. Коли на початку 2000 року і її розформували, пішов працювати на цивільне підприємство. Там пройшов шлях від охоронця до начальника виробництва.

— Сподівався, що великої війни не буде. Але я ж із 19 років у погонах. Строкову відслужив, потім трохи в ДС охорони попрацював. Потім пішов в міліцію, у 2014-му був у АТО, а звільнився у 2017-му вже з поліції, — починає свою розповідь штаб-сержант 3 категорії відділення ЦВС Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП головний сержант Юрій Іщенко.

Офіцерське звання запасу харків’янин Максим Іноземцев отримав ще після навчання в Харківському авіаційному університеті, де здобув фах інженера-механіка авіаційних двигунів та силових установок. Утім за фахом не працював. З 2000 року живе у Полтаві, створив тут родину, працював у приватному бізнесі на керівних посадах. Не вважав себе створеним для війни, не мріяв про військову кар’єру. Та в Харкові жили його близькі — мама, сестра, племінник та старша донька, які не хотіли покидати своє рідне місто. Думки про це мотивували чинити опір російській агресії.

— Нагороди? Та трохи є. «Золотий хрест», «Сталевий хрест», «Залізний хрест». Ще «За поранення». Від мого батальйону «За стійкість», від Київської міської ради — медаль «Честь. Слава. Держава». Не можу сказати, яка за що конкретно. Це за всі бої, де брав участь, думаю. Я ж точно не за нагородами йшов, просто виконував поставлені завдання. Коли вже виходив з позиції, мені повідомили, що треба заїхати щось отримати. Я навіть не вдавався, — зізнається Олександр із позивним «Циган» — військовослужбовець Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

— У 2022-му я пішов у ТЦК та мобілізувався. Тоді російська армія була вже під Києвом. І я розумів, що комусь треба йти їх зупиняти, — розповідає командир відділення взводу охорони Кременчуцького районного ТЦК та СП молодший сержант Олександр на псевдо «Бугор».