Офіцерське звання запасу харків’янин Максим Іноземцев отримав ще після навчання в Харківському авіаційному університеті, де здобув фах інженера-механіка авіаційних двигунів та силових установок. Утім за фахом не працював. З 2000 року живе у Полтаві, створив тут родину, працював у приватному бізнесі на керівних посадах. Не вважав себе створеним для війни, не мріяв про військову кар’єру. Та в Харкові жили його близькі — мама, сестра, племінник та старша донька, які не хотіли покидати своє рідне місто. Думки про це мотивували чинити опір російській агресії.

— Нагороди? Та трохи є. «Золотий хрест», «Сталевий хрест», «Залізний хрест». Ще «За поранення». Від мого батальйону «За стійкість», від Київської міської ради — медаль «Честь. Слава. Держава». Не можу сказати, яка за що конкретно. Це за всі бої, де брав участь, думаю. Я ж точно не за нагородами йшов, просто виконував поставлені завдання. Коли вже виходив з позиції, мені повідомили, що треба заїхати щось отримати. Я навіть не вдавався, — зізнається Олександр із позивним «Циган» — військовослужбовець Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

— У 2022-му я пішов у ТЦК та мобілізувався. Тоді російська армія була вже під Києвом. І я розумів, що комусь треба йти їх зупиняти, — розповідає командир відділення взводу охорони Кременчуцького районного ТЦК та СП молодший сержант Олександр на псевдо «Бугор».

За цивільним фахом молодший сержант В’ячеслав Сельвич з Хоролу — будівельник-оздоблювач. З 24 лютого 2022-го року він став на захист свого району — підписав контракт добровольця та долучився до ДФТГ. Стояли на блокпостах, патрулювали територію району. Тоді в березні його 22-річний син пішов у ДШВ — зараз служить в 46-й ОАеМБр, вже командує танковим взводом.

— Коли почалася велика війна, з перших днів вступив у ТРО — у Хортицький полк, де прослужив майже чотири місяці. В наряди ходили, навчалися військової справи. Але там не платили грошей, а я мусив якось утримувати родину. І ще був незрозумілий статус: у контракті дрібним шрифтом було прописано що вони можуть розірвати зі мною в односторонньому порядку. Хвилювався, що якщо зі мною щось станеться, від мене відхрестяться, — розповідає гранатометник роти охорони Полтавського обласного ТЦК та СП солдат Віктор Бойко.

— Я знав, що рано чи пізно буде повістка. Тому зібрався і сам пішов, пройшов ВЛК. Дізнався, що відправка буде за 2 години. Ми поїхали одразу на 93 бригаду, але ввечері дізналися, що там вже все зайнято і нам запропонували 60-ту чи у 25-ту. Хлопці, з якими їхав, пішли у 25-ту, і я разом із ним. Я ж не служив до того ніколи й нічого там не знав, — розповідає начальник групи психологічної підтримки персоналу Лубенського районного ТЦК та СП капітан Олександр Бондаренко.

— В ДШВ я був бойовим медиком взводу, а потім — роти. Після поранення перевівся до Глобиного, — розповідає про себе головний сержант взводу охорони Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП старший сержант Євгеній Оболонченко.

Володимир Зінченко родом з села Сліпорід-Іванівки Лубенського району. Має освіту вчителя трудового навчання, креслення та інформатики. Коли почалася повномасштабна війна, працював за кордоном — більше трьох років був керівником будівництва в польській фірмі.

Старший солдат Дейнека Василь Миколайович, старший стрілець взводу охорони Другого відділу Миргородського районного ТЦК та СП, відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Військовослужбовець неодноразово відзначився при виконанні бойових завдань на Донеччині.

— Я з Полтави, і чув, як навесні 2022-го при Полтавському районному ТЦК та СП формувався окремий зведений штурмовий загін «Одін». Одразу декілька людей знав у підрозділі, пропонували приєднатися до них. І наприкінці 2022-го я таки зміг вирішити питання з бронюванням, — розповідає 51-річний солдат Роман Шкурба.