Молодшому сержанту Віктор Дроздову з Великої Багачки зараз 53 роки. З них чотири віддав військовій службі в лавах ЗСУ. З минулого року він — військовослужбовець Третього відділу Миргородського районного ТЦК та СП.

Руслан завжди розумів, що таке відповідальність. У 2016 році, завершивши строкову службу, він повернувся до звичайного життя та став працювати водієм пожежного автомобіля. Це була робота, яка вимагала витримки та швидких рішень, адже щодня Руслан стикався з екстремальними ситуаціями. Однак, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він відчув, що його обов’язок — не лише реагувати на небезпеку, а й стати тим, хто захищає країну.

— 23 лютого мені зателефонували і сказали прибути з речами в ТЦК. Я кажу, ні, я не явлюсь, бо я тільки строчку закінчив. А наступного дня почалася велика війна. І я сам прийшов у ТЦК, та мені сказали бути на зв’язку. На початку березня викликали з речами, і відправили до Києва. Там я потрапив до лав президентського полку, в 20 окремий батальйон спеціального призначення, — розповідає військовослужбовець Четвертого відділу Лубенського районного ТЦК та СП старший солдат Владислав Базака.

До війни Костянтин працював будівельником у Кривому Розі, але коли у березні 2022 року зателефонували з військкомату, наступного дня він уже був у строю. Його мобілізували до Національної гвардії України, де він швидко пройшов підготовку в Полтаві та вирушив з підрозділом до Харкова. Там почалася нова глава його життя — повна викликів, обстрілів і боротьби.

— Мені й позивного не треба було придумувати — ним стало прізвище. А ще взвод, командиром якого я був, називали «вовками», — каже військовослужбовець Полтавського районного ТЦК та СП старший лейтенант Дмитро Вовк.

Сержант Сава звик до всього. В армії він із 2006 року, пройшов багато контрактів, працював із десятками солдатів. "Як із дітьми", — жартує він, згадуючи, як у екстремальних ситуаціях доводилося не лише віддавати накази, а й заспокоювати, мотивувати та підтримувати бійців. «Іноді треба просто взяти за шкірку, поставити за кулемет і сказати: "Братан, якщо не триматимешся, ми всі тут ляжемо". Тільки так це працює», — додає він.

— Я у війську з 2020 року. Стало цікаво, що там робиться, пішов і підписав контракт, — каже 27-річний молодший сержант Дмитро Нечипоренко, військовослужбовець Другого відділу районного Лубенського ТЦК та СП. — До того встиг навіть попрацювати за цивільною професією — фармацевтом-технологом.

Ковпачок вступив у війну як новачок, і з самого початку його життя перетворилося на постійне випробування. Перші шість місяців він присвятив інтенсивному навчанню, щоб стати готовим до бойових завдань. Згодом він став тим, хто несе відповідальність за передові рубежі, тримаючи оборону в найгарячіших точках — від Харкова до Бахмута, Запоріжжя та Донеччини.

— Розумів, що моя допомога потрібна хлопцям. Я ж був в АТО і вже мав якісь навички. Мені було важко жити з думкою, що беруть до війська хлопців, які взагалі не служили, ніколи раніше не тримали зброї, не вміли стріляти. І поки я в тилу працюю, вони за мене воювали, захищали мене і мою родину, — розповідає військовослужбовець Полтавського обласного ТЦК та СП старший солдат Віктор Величко.

— У 2022-му я працював за кордоном — у Будапешті. На заводах Самсунг монтували систему пожежної безпеки. Офіційно працював, платив податки. Практично оформив вид на проживання в країні. Та ранком 24 лютого, дізнавшись новини, зателефонував директору і попросив розрахунок, щоб повернутися в Україну, — розповідає інструктор відділення рекрутингу та комплектування П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП головний сержант Олег Семко. — Мене ніхто не зрозумів — а в нас чоловіків 30 було з України. Були хлопці із Сум, які вже знали, що танки під Сумами. Вони не знали, чим зможуть допомогти рідним, якщо повернуться. А я — знав.