— Добровольцем пішов у 22-му році, як почалося повномасштабне вторгнення. Мене спочатку не брали — три дні ходив щодня, але в першу чергу брали по червоних повістках — фахівців, які мали ВОС. А я ж був простий будівельник. Та 27 лютого нас трьох — мене, мого товариша і «Валькірію» (з нами була жінка) взяли, бо мали водійські посвідчення. Тоді якраз потрібні були водії. Я потрапив у частину зв’язку. Присягу приймав ще в Одесі під час строкової служби, відтоді мав сержантське звання, тому нас трохи навчали і ми одразу приступили до виконання обов’язків, — розповідає полтавець, військовослужбовець П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП старший сержант Олександр Гаєвський.

Військовий із позивним «Санта» служить у Другому відділі Лубенського районного ТЦК та СП у місті Пирятин. Свій позивний солдат Сергій Мороз отримав чи то за прізвище, чи то за лапату білу бороду. Чи може тому, що був мобілізований до лав ЗСУ під Новий рік.

У 2021 році Дмитро закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Психологія». Однак його шлях до ролі військового психолога розпочався не відразу: два роки він служив командиром відділення, керуючи вісьмома бійцями. Коли у 2024 року в бригаді розпочалося розширення психологічної служби, йому запропонували стати психологом батальйону. Для офіцера це було можливістю допомагати значно більшій кількості людей. «Раніше я відповідав лише за відділення, а тепер можу бути корисним усім, хто звертається за допомогою», — розповідає Дмитро.

Для Аркадія, позивний Лінкорич, війна почалася не лише з новин чи вибухів. Це був особистий удар, який назавжди змінив його життя. Харків, місто, де він провів багато років як «проходчик метробудівництва», стало першим болючим фронтом для нього. У березні 2022 року телефонний дзвінок із Харкова повідомив, що о п’ятій ранку ракета влучила в офіс знайомих. Будівля зруйнована, загинув сторож. Цей момент став переломним для Аркадія. Уже через кілька днів він вирішив добровільно вступити до Національної гвардії України.

— Як я дізнався про початок повномасштабної війни? Мене розбудив побратим: «Міха, вставай, Харків бомблять». Ми тоді були під Новолуганським, — згадує військовослужбовець Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП старший сержант Михайло Партола.

До війни Юрій, відомий серед побратимів як «Старий», жив буденним життям. Він працював підземним електрослюсарем на шахті, що вимагало витривалості та технічної обізнаності. Під час строкової служби в Національній гвардії України його назвали «Старим» через вік — на той час йому було 25 років. «Я був найстаршим у роті, навіть старшим за командира. Звідси й позивний, який тепер зі мною назавжди», — згадує військовослужбовець.

— Я з першого дня війни, як прийшов, то попав служити в роту охорони ТЦК. Просто я був, скажімо так, тут дуже потрібний, мене нікуди не відпускали. І ні одна бригада мене не хотіла брати за віком, бо мені було тоді 54 роки, — розповідає головний сержант роти охорони Миргородського районного ТЦК та СП Іван Зуйков.

Юлія, старший сержант і фельдшер стрілецького батальйону Національної гвардії України з позивним Пігулка, є взірцем професійної стійкості та моральної відваги.

— Та як це я міг не піти? Думав, шо всі нормальні мужики розуміють, що за них ніхто їх рідних не захистить. Я нормальний, тому я у війську. А ті хто по хатах сидить… Впевнений, вони колись зрозуміють. Та тільки щоб не було занадто пізно, — каже старший солдат Володимир Доброскок. Володимиру Григоровичу 55 років, він родом з села Білоцерківка Миргородського району. Має цивільну професію, але загалом майже 5 років свого життя присвятив війську.

Едуард, відомий побратимам як «Яруха», служить стрільцем у 17-й Полтавській бригаді Національної гвардії України. Його військова кар’єра почалася задовго до повномасштабного вторгнення, але саме події після 24 лютого 2022 року змінили його життя назавжди.