Віталій, на псевдо Полтава, служить у Національній гвардії України ще до початку повномасштабного вторгнення. Починав як солдат, поступово проходив усі щаблі військової служби та зрештою отримав офіцерське звання.

Коли у 2022 році росія розпочала повномасштабне вторгнення, Владислав не вагався. Він розумів: якщо не стане на захист країни, завтра ворог буде біля його дому. У березні він прибув одразу до військової частини. Після підготовки його направили на охорону державних об’єктів у Полтавській області. Майже рік він виконував завдання в тилу, але усе сильніше відчував: він хоче бути там, де найбільше потрібен.

Начальник медичної служби Полтавського обласного ТЦК та СП майор Жанна Дрига у війську 15 років — з 2009-го. Відколи 25-річною, завершивши навчання в Полтавській медичній академії, призвалася до Збройних Сил України.

Сергій, позивний Полтава, отримав своє прізвисько під час боїв у Великій Новосілці. Він тоді працював на автоматичному гранатометі й влучно вразив позиції російських військових.

Олександр, позивний Санич, розпочав службу у Слов’янську в складі одного з батальйонів Національної гвардії України. Він прийшов на війну, як і багато інших, без ілюзій, але з внутрішньою впевненістю, що зможе витримати все. Спершу був у піхоті, виконував бойові завдання, проходив обстріли, ночував у сирих окопах і ділив зі своїми побратимами щоденну рутину фронтового життя.

— Вийшов на роботу, дізнався, що війна почалася. Ну, що ж — треба йти захищати Батьківщину. Вперед. Сам пішов у ТЦК, оформив документи. Мене приписали в роту охорони, так я і продовжив свою службу, — згадує події трирічної давнини 31-річний військовослужбовець Лубенського районного ТЦК та СП солдат Роман Тарасенко.

Офіцер ССО згадує події 24 лютого 2022 року — першого дня повномасштабної агресії росії

Олександр, відомий позивним серед побратимів як Одеса, ще до повномасштабної війни активно допомагав військовим. У 2015 році, коли на сході України вже точилися бойові дії, він став волонтером. Його підприємство працювало у виробничій сфері, і він використовував свої можливості, щоб підтримати армію.

Олександр зустрів війну цивільним, але вже 25 лютого добровільно пішов у військкомат. Через день його призвали та направили в Нацгвардію. Восени 2022-го він закінчив навчання на сержанта, а у 2023-му став офіцером: «Я не шукав легких шляхів — просто робив свою справу. Командир помітив мої навички, запропонував підписати контракт і я погодився. З осені 2023 року я командував взводом і пройшов перші серйозні бої. Листопад був найважчим — утримували позиції після скидів ворогом на нас гранат з невідомою газовою речовиною та обстрілами артилерією. Майже всі отримали контузії чи поранення. Через деякий час нас вивели з позицій на відновлення, яке тривало до весни 2024-го».

— Я був на роботі — доглядав за тваринами у фермерському господарстві. Ранком 24 лютого росіяни почали Миргород бомбити, ми добре чули вибухи. Я розрахувався з роботи, швидко вдома зібрався і пішов до ТЦК в Хоролі, — розповідає колишній військовослужбовець Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП старший солдат Іван Чайка.