Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віталій не чекав повістки. Він одразу прибув у військову частину. Спершу служив у резервній роті, чергував на блокпостах, а згодом опинився на передовій. Осінь 2023 року стала для нього точкою неповернення. Резервна рота отримала наказ висуватися на передову в Запорізькій області. Віталій тоді ще не знав, що попереду місяці боїв, холодні ночі в окопах і постійна небезпека.

— У лютому 2022 року я волонтерив — почав вивозити людей з Харкова. У той час росіяни вже йшли на Полтаву — їх зупинили під Гадячем. Потім була Буча, я коли побачив, що там робиться, 12 березня пішов до ТЦК мобілізовувався. Напередодні написав заяву і склав мандат — був помічником депутата Шевченківської районної ради в Полтаві. Прийняв таке рішення, тому що в мене дружина, діти, онука. Відмовився від цивільного життя ради того, щоб оці орки не підійшли до мого дому навіть на сотню кілометрів. Оце була моя причина, — розповідає військовослужбовець Полтавського районного ТЦК та СП старший солдат Євген Овсяницький. — Взагалі не думав, що добровольцям в ЗСУ гроші платять. Це нам вже пізніше сказали, що буде зарплата. У родини гроші були — роки півтора могли жити на заощадження. Звісно, сам купив собі все, що треба.

До війни Ігор, позивний «Адідас», керував власною будівельною компанією. Він має вищу інженерно-технічну освіту, а також досвід у юридичній сфері. Його життя було розміреним, допоки повномасштабне вторгнення не змінило все.

Для старшого солдата Олександра, позивний Броня, військова служба стала не просто випробуванням — вона змінила його назавжди. Як командир екіпажу БТР-70, він несе відповідальність не тільки за машину, а й за життя своїх підлеглих. Ще до повномасштабного вторгнення Олександр працював тренером із фітнесу та боксу, допомагав людям ставати сильнішими, формував дисципліну.

— Прибув я 3 жовтня в ТЦК, пройшов ВЛК. Отримав відстрочку до народження дитини — дружина була вагітна. Малий народився 5 січня, і вже 30 числа я був у лавах ЗСУ, — розповідає 25-річний молодший сержант Олександр Порожнюк, військовослужбовець Шостого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

До початку повномасштабної війни Семьора мав мирну професію — будівельник. Він жив під Кривим Рогом і коли почалося вторгнення, був удома, дізнавшись про це з новин. Але чекати мобілізації не став — самостійно прийняв рішення долучитися до боротьби. Так він потрапив до підрозділу оперативного призначення.

Новини про наступ ворога ще не встигли охолонути, а він уже стояв у черзі добровольців. Фенікс знав: чекати — не його вибір, його вибір діяти.

— Маю вищу освіту фінансово-банківську, навчався в Києві. А потім працював у торгівлі. Жив з родиною в Києві, коли почалася повномасштабна війна. Перші тижні ночували в підвалах, бо столиця потерпала від ворожих обстрілів. Дружина з дитиною виїхали за кордон у березні. А я повернувся в Чорнухи — мені зателефонували і сказали, щоб приходив до ТЦК на мобілізацію до війська, — розповідає військовослужбовець Третього відділу Лубенського районного ТЦК та СП 36-річний сержант Олександр П’ятецький. — Тоді ми всі йшли. Ні в кого не було навіть думки ухилитися. Покликали — значить, треба йти. Пройшов медкомісію, чекав удома на дзвінок. А за декілька днів зателефонували з ТЦК і сказали прибути з речами.

Головний сержант взводу снайперів спеціального призначення з позивним Хорт — досвідчений військовий, який присвятив себе службі під час найважчих викликів для України. Його шлях розпочався у 2022 році, коли він залишив цивільне життя та приєднався до лав Національної гвардії України. До цього він працював на керівних посадах у цивільній сфері, але повномасштабна війна змінила його долю.

Бузок не планував ставати військовим. До війни він працював далекобійником, колесив країною, звик до довгих доріг, самотніх ночей і радіо в кабіні, що супроводжувало його кілометрами шосе. Але 24 лютого перевернуло все.