Серед військовослужбовців Полтавського районного ТЦК та СП є воїн з позивним «Отаман». Отримав це псевдо не лише за козацькі вуса та кремезну статуру — і справді був отаманом Свистунівського козацького куреня. Нині 56-річний Олександр Бойко — військовослужбовець Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

— Коли ти відчуваєш, що за тобою йде побратим, який тебе винесе — навчений, який, раптом що, накладе тобі турнікет і допоможе — це одне. А коли ти йдеш сам — ти знаєш, що ти йдеш у безодню. Мені пощастило: я з кумом постійно — з ним ми пройшли 90-ті, товаришуємо більше 30 років, — каже солдат роти охорони Полтавського районного ТЦК та СП 50-річний Дмитро Гонтарь.

— Коли був на «нулі», я теж думав, що в ТЦК сидять лоби здорові та ховаються від фронту. Хотів, щоб нас нарешті поміняли — прийшли «тцкашники» в наші окопи, а ми б відпочили. Бо дивився ТікТок, а там на відео якісь мордовороти ходять людей хапають, і думав, що краще б вони до нас в окопи прийшли й помогли. А тепер зрозумів, як помилявся. Нас тут процентів 90 тих, хто відвоювався і кого після важких поранень по шматочках збирали, — розповідає військовослужбовець Полтавського обласного ТЦК та СП сержант Ліліян Старчук.

Солдату Антону Баранцову з Семенівки 29 років, з яких чотири він професійний військовослужбовець. За цивільною професією електромонтер, у 2020-му уклав контракт на військову службу терміном три роки.

Гвардієць із псевдо Палич, справжнє ім'я якого Андрій Володимирович, є прикладом того, як мужність, оптимізм і почуття гумору можуть підтримувати бойовий дух навіть у найважчих умовах. Він один із тих, хто не чекав на повістку, а добровільно прийшов до військкомату на початку повномасштабної війни в Україні. Попри те, що йому було вже 58 років, Палич наполіг, щоб його взяли до лав Національної гвардії України.

З самого дитинства Олександр Скляр був захоплений спортом і постійно шукав нові виклики для себе. Його спортивний шлях розпочався ще в школі, де він займався футболом, баскетболом, волейболом і настільним тенісом. Але справжньою зміною для нього став кікбоксинг, який він відкрив для себе у старших класах. Цей спорт навчив його дисципліни, витривалості й бажанню досягати нових висот.

— Я хоч і не служив строкову службу, але ще зі школи зброю знав і стріляти вмів, і в рукопашному бою був вправний. Мене спонукала піти у військо усвідомлення того, що це потрібно країні. Знаю, що краще ворога зустріти з автоматом в руках, ніж із вилами. Коли мобілізовувався, сказали, що запишуть мене не в тероборону, а в ЗСУ. Кажу, мені все одно куди, головне — дайте автомат і покажіть, в який бік стріляти, далі я сам розберуся, — розповідає мешканець Кременчуцького району 51-річний Олег Федоряк.

Філ, до війни працював на шахті в Кривому Розі, був мобілізований до Національної гвардії України після початку повномасштабного вторгнення росії в 2022 році. Першим місцем його служби стала військова частина у Полтаві, звідки його підрозділ швидко направили на Харківський фронт. У перші тижні війни він разом із товаришами охороняв стратегічні об’єкти, зокрема мости, на Харківщині. Брак приладів нічного бачення на початку повномасштабної війни робив нічні зміни особливо небезпечними. «Ми часто плутали диких тварин із ворогом. Темрява, відсутність приладів — все це створювало постійне напруження», — згадує Філ. Противник зазвичай штурмував під вечір, що також додавало небезпеки в умовах обмеженої видимості.

Він добровільно призвався до ТЦК, потім у складі стрілецького батальйону воював на авдіївському напрямку, після чого повернувся в Козельщину — капітан Юрій Марченко розповів про свій бойовий досвід.

— Якщо громадянин не хоче боронити свою Батьківщину — це неправильно. Треба захищати свою країну і своїх рідних. Це наш обов’язок, — вважає 50-річний Сергій Бойко, військовослужбовець Кременчуцького районного ТЦК та СП.