— В машині їхав, зупинила поліція, підійшли співробітники ТЦК і вручили мені повістку, — згадує 40-річний харків’янин Віталій Зімін події літа 2022 року.

— Коли воював, страху не було як такого: там це сприймалося, як так і має бути. Робота, яку треба виконати. Коли бахкає, робиш все на автоматизмі. Страшно стало тоді, як попав у лікарню вже на мирній території, коли побачив таких хлопців, як я, що лежать. Тоді усвідомлюєш, де ти був, і що ми так само живі люди, ми ж не метал, — розповідає військовослужбовець Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП, 45-річний старший солдат Василь.

— У мене до бронежилета «остання граната» завжди була прив’язана, бо здаватися в полон немає сенсу — мої дані в сєпарів на «Трибуналі» є ще з часів АТО. Тому був морально готовий підірвати себе — і слава Богу, що воно не знадобилося. Бо я живу і хочу жити. А за службу мою мені не соромно. Ні про що не шкодую — якби потрібно було повернутися, то повернувся б саме туди і ще раз пройшов той самий шлях, — каже військовослужбовець Четвертого відділу Полтавського районного ТЦК та СП, сержант Станіслав Гриневич.

Уродженцю Краснограда Данилу Сухому 21 рік. Одружений, готується стати батьком. Живе з родиною на Полтавщині — як і тисячі його однолітків. Та з-поміж інших юнаків Данила вирізняють нагороди — ордени «За мужність» ІІІ та ІІ ступеню, Подяка Президента, медаль «Ветеран війни».

У цивільному житті полтавець Валентин — лікар. Має специфічну спеціальність, таких фахівців на Полтавську область лише декілька. Минулої осені був мобілізований Полтавським об’єднаним міським ТЦК та СП до лав ЗСУ, але не за медичним фахом.

— У будь-яку вільну хвилину ми проводили тренування з тактичної медицини. За 30 секунд треба було накласти джгут на будь-яку кінцівку. Перевіряли пульс, заставляли буквально дотягувати джгута, щоб зупинити кровопостачання кінцівки. Не раз мені потім дякували побратими, які отримали поранення, що добре навчили їх надавати собі допомогу. Одного зустріла в госпіталі пізніше, сказав: «Ці навички врятували мені життя, коли отримав поранення в ногу. І тобі привіт від ще одного товариша — він зараз у Чернігові лікується», — згадує військовослужбовиця Полтавського об’єднаного міського ТЦК та СП молодший сержант Лілія Занько.

Олександр Мацько родом з Полтави. Історик за освітою, обрав для себе цивільну професію промислового альпініста. Одружений, батько трьох дітей. Здавалося, має в житті все, що потрібно для щастя. Та тихі сімейні плани зруйнувала країна-агресор росія, коли підступно вдерлася в Україну 10 років тому.

24 лютого 2022 року Андрій Миколенко, на той час старший лейтенант, зустрів на Київщині поблизу населених пунктів Гоголів та Русанів Броварського району. Тоді у складі 72 ОМБр він керував діями протитанкового взводу і 2 березня разом з побратимами зупинив колону російської техніки, яка рухалася на столицю України. Разом з головним сержантом на псевдо «Май» знищили два російських танки і дві БМП з Джавеліна.

У штаті ТЦК та СП на Полтавщині чимало військовослужбовців з бойовим досвідом. Воїни, які після поранень не можуть повернутися до повноцінного виконання бойових завдань на фронті, тепер допомагають поповнювати лави ЗСУ.

Серед тих, хто нещодавно перевівся до Полтавського об’єднаного міського ТЦК та СП — 23-річний солдат Максим Тарасевич родом з Карлівського району на Полтавщині. В колишньому — матрос 36 бригади морської піхоти, який повернувся додому після 10 місяців російського полону, куди потрапив під час оборони Маріуполя.

Микиті Різнику зараз 26 років, з яких шість він — військовий. На військову службу, зізнається, потрапив майже випадково. А потім пройшов ООС, став ветераном війни. І нині проходить військову службу в Полтавському об’єднаному міському ТЦК та СП.