«Мій перший автомат записали просто в паспорт-книжечку»: інтерв'ю з мінометником 116-ї бригади ТрО Дмитром Демусом

Три вищі освіти, ранкова фізкультура 16-кілограмовими мінами та будівництво котеджів, яким він керує просто з бліндажа. Полтавець Дмитро Демус доєднався до 116-ї бригади ТрО в перший день великої війни без військового квитка. Про виживання під Авдіївкою, зустріч з окупантом у власному тилу та брутальну реальність піхотних боїв — читайте в матеріалі.

До повномасштабного вторгнення полтавець Дмитро Демус успішно працював у сфері нерухомості та готувався до великої комерційної угоди. 24 лютого 2022 року змінило все — не маючи військового квитка та жодного досвіду служби, він став до лав Полтавського районного батальйону тероборони. За час великої війни він пройшов шлях від діловода штабу до командира піхотного відділення у пеклі Авдіївки, а нині служить у мінометній батареї. Про ближні бої з диверсантами, побут під землею, тренування 16-кілограмовими мінами та дистанційне керування будівництвом у Полтаві просто з бліндажа — Дмитро розповів у розгорнутому інтерв'ю.

— Дмитре, яким для тебе було 24 лютого 2022 року і чим ти займався до цього?

— До війни я працював у сфері нерухомості, мав певні накопичення, інвестував їх у земельні ділянки й мріяв почати будувати самостійно, а не просто продавати чуже. На 25 лютого в мене мала відбутися дуже велика комерційна угода, але 24-го почалася повномасштабна війна. Я прокинувся, все зрозумів і відразу поїхав до Полтавського військкомату. Там було дуже багато людей. До цього я не мав жодного відношення до армії, тому набрав свого старшого товариша, колишнього голову обласної ради Петра Ворону, у якого колись був помічником на громадських засадах. Попросив його допомогти потрапити у військо. Він дав номер комбата підполковника Козира. Я під'їхав, став одинадцятим у штаті новобранців, і вже об 11-й годині ранку отримав зброю. Оскільки військового квитка в мене не було, мій перший автомат записали просто у мій паперовий паспорт-книжечку.

Дмитро Демус в черзі до ТЦК та СП в лютому 2022 року.

— Тобі, як цивільній людині, складно було адаптуватися до війська? Як відреагувала родина?

— На той момент мені вже було майже 30 років, я був сформованою людиною з життєвим досвідом. Родина в мене максимально патріотична, тому рішення сприйняли з підтримкою. У перший час війни не було якоїсь стандартної армійської муштри чи стройової служби, тому адаптація пройшла нормально. За майже п'ять років я жодної хвилини не пошкодував, що вчинив саме так. Перший рік наша бригада стояла в Полтаві. Я послужив у комендантській роті, а потім, оскільки в мене три вищі освіти і я тричі магістр, мені запропонували перевестися до штабу управління бригади. Я став штаб-сержантом у відділенні комунікацій, займався паперовими та організаційними справами, робив купу звітів. Але тільки-но бригада вийшла на бойові позиції на Донбас, я відразу ж перевівся назад у комендантську роту на посаду командира відділення. Тоді хлопці вже прийняли бої під Парасковіївкою, 7 чоловік отримали поранення, і я допомагав командиру роти Олександру Коваленку проводити службові розслідування, щоб бійці отримали виплати.

— Коли для тебе почалися справжні, жорсткі бойові дії?

— Навесні 2023 року ми зайняли позиції на північному фланзі Авдіївки, між Степовим та Красногорівкою. Спершу був короткий прорив — якась ДРГ пробилася на добу-дві, але спільними силами їх знищили, і далі ми довго стояли в очікуванні. А от на початку жовтня 2023 року почався масований наступ росіян з усіх боків, зокрема й на наш фланг. Після першої ж ночі боїв я вийшов з окопу прогулятися по полю і побачив десяток-півтора знищених ворогів. Я чомусь був упевнений, що це одна така атака, і більше цього не буде. Але я глибоко помилявся. Почалися накати — по 5-7 штурмів за добу, і це тривало трохи більше місяця. Це були реальні піхотні бої, я бачив ворогів впритул — так само близько, як зараз бачу вас.

— Розкажіть детальніше про бої біля Авдіївки.

— Зранку ми відбивалися і все було плюс-мінус стабільно. Зліва стояли наші полтавські хлопці, справа — потужні суміжники, тому ми чекали ворога виключно спереду і були до цього готові. Того дня я ходив по позиції з двома раціями, координував людей і придані підрозділи. Був у нас молодий хлопець Сергій, він носив на касці модний тоді помаранчевий патч «ЗСУhub». А наш тил я доручив контролювати одному серйозному чоловікові старшого віку. Я бігаю по окопах, пробігаю повз нього, на ходу віддаю повторний наказ: «Дивися в тил, контролюй!» — і біжу далі до хлопців. Раптом повертаюся і думаю — А що то за помаранчеве на голові, якщо Сергій точно лишився позаду? Придивляюся — наш старший чоловік уже лежить, а його шманає і грабує росіянин із пришитою до каски георгіївською стрічкою. Вийшло так, що я в гарячці бою віддав наказ ворогу, а він мене ситуативно послав матом. Я миттєво впав, по-пластунськи підповз до кулеметної точки, схопив кулемет і почав туди насипати. Ми повідомили суміжників, зайняли кругову оборону і вибили їх. Як потім з'ясували розвідники з БпЛА, туди непомітно зайшли дві групи по три особи з тієї сторони, де ми взагалі не очікували, і навіть встигли заховати там свої рюкзаки і спальники.

— Попри це, позицію ви тоді втримали, але втратили побратимів...

— Так, ми втримали позицію, але того ж вечора загинув наш земляк, той самий хлопець Сергій. Це було найболючіше. Ми з ним тільки-но розминулися в окопі, я трішки відбіг, як прилетів танковий снаряд прямісінько у вихід із бліндажа. Сергія відразу вбило і засипало землею. Я підбіг, став його розривати, але він уже був неживий. Тоді загинув ще один хлопець із приданого підрозділу, а вісім наших чоловік отримали надважкі контузії. Це було страшно візуально: з вух і рота текла кров, під очима все було чорно-синє, а білки очей — суцільно залиті кров'ю. Через добу-дві ми передали цю позицію нашим побратимам, і вони успішно тримали її ще тиждень, аж поки нас не замінили інші підрозділи.

— Як після цих страшних піхотних боїв ти опинився в мінометній батареї?

— Ще навесні 2023-го по всіх бригадах ТрО прийшло розпорядження розформувати комендантські роти і створити натомість мінометні батареї. Але оскільки ми стояли на надважливій позиції під Авдіївкою, нас пів року звідти не знімали. Тільки коли ми вийшли, левова частина нашої роти стала мінометною батареєю. Ми пройшли злагодження і майже рік прикривали піхоту на Покровсько-Курахівському напрямку, поблизу села Костянтинівка. А в серпні бригада вийшла на бойові завдання в Курську область. Наша робота мінометників починається з підготовки: ми шукаємо позицію, готуємо місце для проживання розрахунку, капонір для самого міномета, місця для зберігання і підготовки боєприпасів. Якщо все готово, ми сидимо в очікуванні наказу до вогню.

— Скільки часу доводиться безвиїзно проводити на таких позиціях і як ви облаштовуєте побут?

— Якось ми з напарником Сергієм пробули на позиції 54 доби поспіль. У такі періоди треба мінімально забезпечити собі гігієну і харчування. Хлопці в нас готують дуже добре, продуктами забезпечують, але головна проблема — логістика. Через небезпечну дорогу далеко не все може туди доїхати. Я не палю і не маю залежності, але побратимам, які палять, цигарки передавали просто за допомогою дронів. Особисто я не вживаю алкоголь і намагаюся підтримувати форму навіть у бліндажі. Оскільки я важу 120 кілограмів, для мене навіть віджимання від землі — це нормальна фізкультура. Десь якась гілка або труба для мене буде чудовим турніком — підтягуєшся, і це майже по 60 кілограмів навантаження на кожну руку. А замість гантелей беру наші 120-міліметрові міни, які важать по 16 кілограмів. Я залюбки роблю ними ранкову фізкультуру і щодня тренуюся по годині-півтори, щоб підняти ту міну хоча б по 100 разів на кожну групу м'язів.

— Маючи такий досвід і три дипломи магістра, ти міг би давно знайти собі тилову посаду у штабі. Чому залишаєшся на передовій?

— Я міг би давно перевестися в штаб, але мені максимально некомфортно бути десь у тилах, поки хлопці на передовій. Для мене єдино правильне і вірне рішення — безпосередньо брати участь у бойових діях на захисті нашої землі. Не буде мінометної батареї — я без питань знову зайду в піхоту, треба буде вивчити нові типи зброї — я їх вивчу. Моя незмінна позиція — бути до кінця на позиціях.

— При всьому цьому, ти кажеш, що не живеш виключно війною і не будуєш військової кар'єри. Чим ти займаєшся паралельно зі службою?

— Ми всі різні. Якби я потрапив на війну відразу після школи, можливо, в голові не було б нічого, крім армії. Але я прийшов дорослим, у мене все в голові розкладено по поличках. Я заходжу на позиції і роблю там свою роботу, але в той же час я думками в Полтаві. До речі, коли ти ізольований на передовій, часто приходять набагато світліші думки і щодо бізнесу, і щодо якихось громадських ініціатив, ніж у мирному суспільстві. 

Ще до війни я дуже хотів будувати таунхауси і дуплекси. У Києві чи Одесі це популярно, а в Полтаві ця ніша вільна. Зараз мої девелоперські інвестиції спрямовані на побудову сучасних приватних будинків. Поки я захищаю державу, в Полтаві дистанційно робиться моя робота — ми вже на етапі фундаментів. Мені допомагають будувати люди старшого віку 60+ та чоловіки з робочою групою інвалідності, які не можуть бути мобілізовані. Коли в мене на передовій з'являється зв'язок, я виходжу і контролюю їхню роботу, а коли приїжджаю в офіційну відпустку, то й сам активно працюю на своїх об'єктах. Сподіваюся, що повернуся живим і здоровим, і після війни з приватних будинків перейду на будівництво сучасних п'ятиповерхівок, яких Полтаві дуже не вистачає. Тому я тримаю баланс — повністю на війні, але не живу однією лише нею.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»

Партнерський проект
116 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ

Редактор проекту:
Відділ комунікації 116 бригади ТрО

25

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефон редакції: (095) 794-29-25

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему