Полтавський Ironman: історія ветерана 116-ї бригади Дмитра Кербута, який після важкого поранення повернувся до бігу і допомагає побратимам

Про «небігануту» Полтаву 2014 року, перші марафони та заснування бігового клубу

— Коли сьогодні заходиш в інстаграм, люди розповідають, як вони бігають кожен день. Фотографувати свої результати, збирати лайки та схвальні коментарі — стало трендом в соцмережах. Але якщо повернути на 10 років назад, тоді про біг мало хто думав. Звідки у тебе з’явилася пристрасть до бігу? З чого почалася бігова спільнота Полтави?

— Почав бігати ще зі шкільних років. Але це все було на рівні школи або районних змагань і серйозно не відносився до цього. В університеті вже бігав за факультет. Але це максимум 3 кілометри, тоді великі дистанції ніхто не бігав. Більш-менш почав серйозну підготовку у 2014 рік. Тоді, коли ти біжиш по місту, всі дівчата і жінки тримають сумки, тому що вважають, що ти хочеш їх пограбувати. І якщо за місяць своїх пробіжок побачив, що ще хтось бігає, то це щастя. Тоді Полтава була зовсім не «біганута».

— А ти сам бігав чи з тобою ще хтось починав?

— Розпочинав сам, потім по трішки ком’юніті в Полтаві бігове збивалося до купи. Були тренування в Корпусний парк. Чоловік 5-6 хто стабільно бігали. Якби це не банально звучало — я відпочивав, провітрював голову. Якось після бігу думки складалися по поличкам. Напевне більше тут такий психологічно і ментальний аспект, чим фізичний.

— Як від звичайних пробіжок ти дійшов до ідеї долати напівмарафони, марафони та ультратриатлон Ironman?

— В 2014 році я хотів пробігти свій перший напівмарафон. Це 21 кілометр. Просто вийшов на стадіон, пробіг його, і думаю, окей, 21 вже не цікаво, давай готуватися до 42. Тоді по Україні проводили мало стартів, на які можна було зареєструватися любителю. В 2014 році почав готуватися до харківського забігу.

Потім разом із Нелею Гаповою та Гришею Юхимцем ми заснували «Running Club Poltava», бо зрозуміли, що в інших містах біговий рух є, а ми пасемо задніх. Паралельно народжувалася мрія про Ironman.

— Розкажи про свій перший «Ironman».

— Перший проходив, здається, в 17-му році, це в Харківській області, це такий дуже колоритний старт, де ти плаваєш в ставку, крутиш велосипед по різним ділянкам траси. Були такі моменти, коли ти на велосипеді набираєш найбільшу швидкість, але тут женуть корів на водопої, і ти такий, окей, почекаємо.

Деякі етапи тренування в тебе нараховують 21-22 години в тиждень і так майже рік. Тому я точно можу написати книжку, як підготуватися до «Ironman», щоб тебе не вигнали з дому. Все це класно, але інша сторона медалі, що ти витрачаєш надзвичайно велику кількість часу, який б ти міг провести з родиною, дружиною, дітьми, друзями.

— Чому вибираючи між спортом і родиною, все ж таки обирав спорт?

— Можливо, якісь там певні свої амбіції або дитячі травми закрити. Але це одна з моїх великих помилок. Все ж таки потрібно балансувати між родиною і спортом. І хай цей баланс краще буде в бік родини.

— Крім «Ironman» у тебе рекорд — 30 напівмарафонів поспіль.

— Це з моїм колегою Гришою Єхімцем така ідея прийшла в голову. Ми вирішили, що будемо бігти 30 днів по 21 кілометрі. Обрали «найкращу» пору року — січень. І всю цю подію підв’язали до будинку, де дітки є з певними вадами. Вирішили їм допомогти. Ідея була проста — ми просто біжимо кожен день, транслюємо забіг в інтернет. А люди, хто хоче нас підтримувати, просто закидають донати, наскільки вони можуть. Таким чином зібрали кошти і придбали для діток батут.

— А на велосипеді яку найбільшу відстань проїжджав?

— Бревети - це коли тобі дається дистанція і час, за який тобі треба закрити цю дистанцію. Неважливо, який ти там приїдеш, перший, другий, третій. Найбільша дистанція була 600 кілометрів за маршрутом Полтава — Миргород — Лубни — Оржиця — Полтава і далі в бік Харкова. Ми їхали без зупинки близько 37–38 годин. Коли вночі починало крити від сну, ми просто їхали й голосно співали на трасі, дивуючи далекобійників.

— Після проходження бревета, які відчуття на наступний день?

— Все болить, на велосипед ти не можеш дивитись. В місті, коли ти чуєш, що хтось їде на велосипеді, в тебе судороги з’являються, стає погано. Місяць я точно не катався. Але бігав.

Початок війни та бої на Сході

— Добре, давай тоді повернемося до лютого 2022 року. Ти працював, у тебе була робота на заводі «Кернел», займався спортом. В принципі, міг би допомагати в тилу. А ти все-таки пішов у військкомат.

— 24 лютого мені зателефонували з Миргородського елеватора «Кернел» і кричали, що їх бомблять. А в мене в розумінні «бомблять», може це якийсь розбій. Не розумію, чому дзвонять до мене, а не в поліцію. Але потім, коли прийшло розуміння крізь сон, увімкнув телевізор, зрозуміло, що сталося найстрашніша біда, яка може бути — це війна. І в той же день ми вийшли на тренування на стадіон Ворскла. Але тренування ми не закінчили — у всіх був гнітючий настрій, тому розійшлися по домах. 

На роботі з усіх елеваторів дзвонять: Тростянець, і Охтирка, що ворог уже колонами заходить. І тоді найшов такий жах, страх, що швидко все розвивається. Напевне це кінець. Тоді було прийнято рішення піти до військкомату і долучитися до хоч якогось підрозділу ЗСУ. Зі мною тоді в чаті списався Сергій Іваненко, він член нашого бігового клубу: «Я йду з тобою, погнали разом». Ми підійшли до військкомата, там сотні людей. Завдяки біговій знайомій нас провели через чергу. Вийшов якийсь майор чи капітан окликнув «Кербут, Іваненко — за мною». Коли нас вистроїли на плацу і почали називати військові професії, такий певний сором був, що ти нічого не вмієш. Нас тоді відпустили додому. І в той же вечір ще один знайомий набрав і сказав, що завтра нас заберуть в ТрО.

— Пам’ятаєш перші дні служби, чим ти займався?

— Займалися ми охороною території, де саме базувався наш батальйон, а також охороною нашого авіамістечка та Макухівського мосту. Потім нас відправили в Сумську область. Через місяць повернули в Полтаву і знову відправили на Суми в район Краснопілля. Новий рік 2023 рік зустріли на кордоні з Росією. Там проти нас працював «Орлан» і міномет. Ми розуміли, що це вже все по-серйозному.

— А коли вас відправили на Донбас?

— В січні. Нам представили бойового офіцера-командира роти, що ми їдемо на Донбас з людиною, якій можемо довіряти. Коли ми туди під’їжджали, назустріч їде Т-72, ПЗ-2000 (арта німецька), і тут два шкільні автобуси ТрО. Дуже мало часу нам дали, щоб розміститися, окопатись. Буквально на третю добу, як ми туди зайшли, вже розпочався стрілковий бій — близький контакт, по нам працював міномет. У такому з боїв я й отримав поранення.

— Можеш згадати той день, коли тебе поранили?

— Ми окопувалися. Ворог зайшов у дачний населений пункт біля Соледару, який називали «Сіль». Наша арта почала все це перемелювати. І через добу нам на фланг зайшло ДРГ, розпочався бій. Ми підтягнулися до хлопців на фланг допомагати вогнем. Командир із моїм побратимом пішли вперед, я залишився на КСП прикривати. З руїн побачив, що по нам працює два розрахунки РПГ. Почав по одному навалювати, а в голові вистрілила думка — чому не стріляє другий розрахунок? І усвідомлення, що треба було ховатись. Тільки я почав рух вниз — прямо біля мене влучило РПГ, і всі уламки, вибухова хвиля полетіли на мене.

Таке відчуття, точно як в мультфільмі «Том і Джеррі» — закрутилися зірочки, голова загуділа, і буквально на кілька секунд пропало світло. Коли відкрив очі, перше, що побачив — це всі зуби мої, які валялися біля мене. Але я навпаки зрадів, бо дуже переживав, що втрачу зір. Бачу зуби — значить із зором все окей.

Один уламок влучив в голову, один уламок пробив ліву легеню, один уламок війшов в грудну частину. Мені повністю зрізало ніс, вибило всі зуби і нижню щелепу на дві частини розламало.

— Як відбувалася евакуація?

— Швиденько надали медичну допомогу, але турнікету на голову не накладеш, кров л’ється постійно, і почали викликати евакуацію. Під таким обстрілом ніхто не зміг до нас добратися. Тому я рухами в командира показав, що спробую сам вийти, хоч трішки переміститись туди, де евакуація може забрати. Командир вагався, але я йому показав, що втрачаю кров, що йде час. Дякуючи айронменам і спорту, майже два кілометри так виходив до точки евакуації, падаючи на землю щоразу, як чуєш вихід міномета.

Потім на зустріч їхала броня по хлопців. Мені запропонували повернутись, на що я сказав: «Ні, я вас, хлопці, тут почекаю». Броня повернулася (на ній вже було всередині чоловік п’ять і на броні чоловік два). Я заліз, схватився за якусь залізяку, дякую командиру цієї бойової машини — він виліз з башти, тримав мої ноги біля башти, і так мене евакуювали. Потім вкололи морфій, мене вирубило.

— А наступна станція вже була в лікарні?

— Так, Дніпро, Мечникова. Прийшов лікар, сказав «Ти в Дніпрі, пиши номер рідних, щоб ми сповістили». В тебе є доба, якщо за добу викарабкаєшся — покатаємо тебе на вертольоті до Києва. А я, коли охороняв Полтавський аеродром, завжди мріяв покататись на вертольоті. Тому мрійте обережно.

Доба пройшла, лікар сказав, що я більш-менш стабільний. Мене підключили до апарату штучного дихання, завантажили в гелікоптер і відправили до Києва. З січня 23-го року і по сьогоднішній день я лікуюся.

— Коли перший раз поговорив з рідними?

— Вимовити перші слова я зміг лише десь через три-чотири тижні. Оскільки щелепа була перебита, у мене стояла трубка, через яку я дихав, і трубка, через яку мене годували. Здається, що розмовляти — це так легко й природно, але тоді це давалося неймовірно важко. Увесь цей час поруч зі мною в будь-якому госпіталі постійно була дружина — дуже вдячний їй за цю підтримку. Вона приїхала одразу, а спілкувалися ми жестами або, найчастіше, я просто писав їй на аркуші паперу.

— Як проходила реабілітація і коли ти знову почав думати про спорт, про біг?

— Спочатку була ціла серія операцій — інколи робили по 2–3 операції на день, і так цілий тиждень поспіль. Деякі були складнішими, деякі простішими, але навіть для банальної перев’язки мене повністю вирубали наркозом — лікарі казали, що інакше я просто знепритомнію від больового шоку.

А вже десь у березні-квітні я справді задумався про те, що треба потроху повертатися до активності, бо, скажу відверто, почала «підсвистувати фляга». Ти лежиш побитий і покалічений, не розумієш, що робити далі. Додаються постійні фізичні та емоційні гойдалки: сьогодні наче пішов на поправку, думаєш, що все ок — а завтра бах, і три дні тримається висока температура.

Плюс ти постійно думаєш про хлопців, які залишилися воювати. Навіть за той короткий час, що ми провели разом, ми дуже здружилися й поріднилися, стали як одна сім’я. І хоча побратими фільтрували новини й не хотіли мені всього писати, ти все одно дізнаєшся: один хлопець із підрозділу загинув, другий із роти важко поранений… Ти страшенно за них переживаєш, хочеться швидше відновитися й повернутися до строю, а сам лежиш у госпіталі. Це все накопичувалося й сильно накривало. Тому, окрім роботи з психологом, я обрав для себе ще й таку терапію: вирішив потроху бігати, щоб хоч якось провітрювати голову.

— Коли ти почав виходити з цього депресивного стану і повертатися до активного життя

— У квітні-травні мене почали відпускати додому на місяць — відпочити й пройти реабілітацію між черговими етапами операцій. Це вже було більш-менш цивільне життя, спілкування з родичами та друзями, хоча думками все одно тягнуло назад у підрозділ. Щоб не стояти осторонь і бути причетним, я почав волонтерити: допомагав закривати збори, організовував аукціони, заморочувався з різними ініціативами, щоб хоч якось підтримати своїх хлопців.

— А як склалася доля твого друга Сергія Іваненка, з яким ви разом пішли до військкомату в лютому 2022-го?

— Сергій загинув в листопаді 2023 року в районі Авдіївки. Оскільки він тренувався під моїм початком і був у нашому біговому клубі, тепер у мене є традиція: на всіх змаганнях, де я бігаю, отриману на фініші медаль я привожу йому на могилу і вішаю на хрест. Тож там у нас лежить самий медальований спортсмен.

— Коли ти пробіг свій перший напівмарафон після поранення?

— Потроху підбігувати й тренуватися я почав улітку та восени 2024 року. Але головна складність була навіть не в тому, щоб пробігти, а у відновленні між операціями. Ти розписуєш собі в голові чи на папері спортивний план, набираєш форму, ставиш конкретну дату старту — і тут лікар каже: «Дмитре, потрібна ще одна операція». І все летить шкереберть: два тижні ти відходиш від самої операції, ще два тижні йде на реабілітацію — і потім змушений починати все заново. Психологічно це давалося дуже непросто, але ти розумієш, що здоров’я важливіше.

Проте вже восени 2024 року я пробіг напівмарафон у Києві. Результат за часом був зовсім смішний — дві години з хвостиком, але тоді головним було просто подолати цю дистанцію.

— Бігова спільнота мотивувала швидше ставати на ноги?

— Так, і дуже допомогла фінансово. Хоча саме лікування та всі операції були повністю безкоштовними — і навіть приватні клініки підключалися та допомагали військовому госпіталю безоплатно, — але на подальшу реабілітацію йшло чимало коштів. І тут активно долучилися бігові клуби: вони організовували забіги й перераховували кошти мені на відновлення. Навіть одна з найбільших бігових спільнот «Run Ukraine», яка проводить забіги по всій країні, переказала дуже велику суму мені на лікування, за що я їм безмежно вдячний.

— Як після звільнення зі служби тебе запросили в ДСНС на посаду людини, яка опікується ветеранами?

— Коли я демобілізувався, восени повернувся в «Кернел» на свою стару посаду інженера з охорони праці, де пропрацював до весни 2025 року. Потім захотілося трохи змінити діяльність, і бойові друзі покликали попрацювати в одну організацію, пов’язану з певним підрозділом — про це детально розповімо вже тоді, коли закінчиться війна. Ми робили там дуже круті й корисні для України речі, і я надзвичайно вдячний за цей досвід: мені бракувало перебування серед людей, які цим горять і живуть — це дуже мотивує.

Згодом у мене знову була серія операцій, треба було перепочити, тож я звільнився звідти. І тоді мій біговий товариш В’ячеслав Ясько, який працює помічником начальника по роботі з ветеранами в Національній поліції, сказав, що є чудова ідея: ДСНС шукає помічника начальника з ветеранської політики. Головна умова — вмотивована людина, яка має бойовий досвід, брала участь у бойових зіткненнях і зазнала поранення.

Я майже не вагався «Окей, погнали, класна тема! Якщо я можу бути корисним, то чому ні?». Тим паче мені ця робота дуже близька. Пройшов співбесіду, майже місяць тривало очікування, і з 15 вересня минулого року я приступив до посади.

— Якщо подивитися на Полтаву з твого нинішнього досвіду — наскільки місто сьогодні пристосоване до потреб ветеранів?

— Це дуже болюче питання. Інклюзивності нам катастрофічно не вистачає. По наших страшних тротуарах важко ходити навіть звичайним цивільним людям, а тим паче пораненим. Коли їздиш на змагання іншими містами України, то бачиш на власні очі, наскільки зручно й доступно все це можна зробити. Не знаю, чому в нас із цим така проблема, але дуже сподіваюся, що ці речі нарешті покращаться.

З іншого боку, у Полтаві відкрилося багато нових установ, які допомагають ветеранам — наприклад, Ветеранський центр, із яким ми постійно спілкуємося та організовуємо спільні заходи. Проводиться безліч спортивних подій за участю ветеранів.

Проте головна проблема, на мою думку, полягає в тому, що самих хлопців-ветеранів дуже важко витягнути на якусь «двіжуху». І це не обов’язково має бути спорт — це може бути звичайна екскурсія з родиною, виїзд покататися на конях, каністерапія з собаками чи захід із дітьми. Дуже прикро, що багато хлопців усе це ігнорують і замикаються в собі. Бо згодом, на жаль, виринають негарні історії зі зловживанням алкоголем чи наркотиками — починає, як я це називаю, «свистіти фляга».

Тому я закликаю всіх ветеранів — хлопці, навіть якщо не заради себе, то заради своєї сім’ї та дітей — приходьте, двіжуйте! Повернення з війни в соціум — це надзвичайно складний шлях, і першими під удар потрапляють ваші рідні. Сім’я стає як полігон — я все це теж пройшов на власному досвіді, включно з неадекватною поведінкою зі свого боку, депресією та закритістю в собі. Не мовчіть, спілкуйтеся з психологами — зараз є фахівці, які самі мають бойовий досвід і працюють за принципом «рівний — рівному». Головне — не сидіти склавши руки, бо бездіяльність — це шлях у нікуди. Навіщо тоді взагалі було йти на війну? Ми йшли, щоб щось змінити в цій країні, тож чому б нам не бути прикладом і в цивільному житті.

— Кажуть, що у родин військових теж нерідко виникає ПТСР, адже вони постійно живуть у хронічному стресі.

— Це дуже важка штука, тим паче, за дослідженнями, ПТСР може проявитися не в перший місяць, а через рік або навіть через п’ять. І як я вже казав, першими страждають дружини й діти, бо вони постійно поруч, і на них найлегше виплеснути свої негативні емоції та настрій. Це треба обов’язково пропрацьовувати і постійно кудись рухатися: коли ти чимось зайнятий і чимось гориш, у тебе залишається значно менше часу на все це лайно в голові.

На моєму прикладі мені дуже сильно допоміг Дмитро Чекуров та його організація «План Б», у якій є величезна кількість психологів будь-якого калібру: і цивільні, і військові, і сімейні. Спочатку я сам працював із військовим психологом, а згодом він запропонував, щоб ми разом із дружиною поспілкувалися з сімейним фахівцем — і це чудово спрацювало.

Просто треба переступити через оцей стереотипний етап: «Та ти там не був, ти нічого не бачив!». Ні, хлопці, там є спеціалісти, які бачили навіть більше за нас усіх, разом узятих, і вони точно знають, як допомогти. Оскільки багато хто досі соромиться звертатися через стару совкову установку — мовляв, якщо йдеш до психолога, значить, у тебе не все гаразд із головою, — я іноді на зустрічах із ветеранами кажу «Запишіть номер психолога не для себе, а для побратима». Працювати з психологом — це абсолютно нормально.

Переоцінка цінностей, біг у парі з незрячим сапером

— Якщо порівняти Дмитра до повномасштабної війни, до поранення, і Дмитра зараз — які речі в житті стало робити важче, а які, навпаки, простіше?

— Напевне, прийшло чітке розуміння, що в житті майже немає нічого неможливого. Неможливе і найстрашніше — це коли ховають твого товариша, побратима, і ти розумієш, що вже все, нічого не повернеш. Усе решта — це просто питання часу, ресурсів та фінансів.

Будь-яке питання тепер вирішувати набагато простіше. Коли ти знаєш, через що ти пройшов, як було важко і чим усе могло закінчитися, то на будь-яку проблему дивишся спокійно. Сідаєш, обговорюєш, накидаєш план дій — і все вирішується. З’явилася внутрішня впевненість, що абсолютно все можливо.

А ще війна стала класним маркером, який відсіяв зайвих людей, на яких ти раніше витрачав свій час, ресурси й емоції. Натомість поруч залишилася нехай значно менша, але надійна купка людей, які стануть за тебе в будь-якій ситуації і допоможуть о будь-якій порі доби. Ти просто набираєш їхній номер і знаєш, що все буде ок, і з ними ти готовий пройти ще не одне випробування.

— Поділися планами на майбутнє: які цілі чи спортивні досягнення хочеш підкорити?

— Повернутися до тих спортивних результатів, які я показував до війни, буде вже дуже важко, тож зараз насамперед хочеться приділяти більше часу сім’ї та дітям.

А щодо спорту — є один дуже класний свіжий кейс. В’ячеслав Ясько познайомив мене з хлопцем на ім’я Дмитро. Він теж із системи ДСНС, сапер. Близько двох років тому він підірвався на вибуховому пристрої чи міні й повністю втратив зір. Але ця людина настільки хоче жити і творити. Він працює в Асоціації саперів, читає лекції, допомагає іншим, і от у нього з’явилася ідея почати бігати.

Ми з ним виходимо на стадіон тричі на тиждень. Я біжу як його гайд — веду його на мотузці, а він повністю довіряє і слухається моїх підказок. Ми вже подолали наш перший напівмарафон 6 вересня.

— В інтернеті — а часом і серед деяких військових — іноді трапляється скептичне ставлення до бігунів: мовляв, вони просто бігають для себе, збирають якісь невеликі донати, а краще б Пішли в армію. Хоча насправді дуже багато бігунів самі служать у війську.

— Саме так. Більше того, до нас на ранкові тренування постійно приходять хлопці з інших підрозділів — із ССО, з ГУР, які приїхали до Полтави на коротку ротацію чи у відпустку перепочити. Але фізичну форму їм потрібно підтримувати постійно, бо два тижні промайнуть швидко, ти знову повертаєшся в зону виконання бойових завдань, а там на тобі лежить відповідальність за побратимів, яких ти не маєш права підвести.

Хлопці приходять зранку, пробіглися, позаймалися — і ми безмежно вдячні їм за те, що підтримують клуб, і за все, що вони роблять на фронті. Бо саме завдяки їм ми зараз можемо бігати, тренуватися і пити зранку каву.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»