Робоча група затвердила нові варіанти для усіх 99 вулиць із другої черги перейменування топонімів Полтави

У разу успішного затвердження орієнтовно з 15 по 28 березня на платформі E-dem відбудеться електронне голосування за найкращі з запропонованих варіантів.

Зазначимо, що спочатку до другої черги перейменування вулиць мали увійти 102 вулиці, проте під час обговорень три вулиці робоча група вирішила зняти. Так, виявилося, що вулиці Харитоненка у Супрунівці фактично не існує. Також з переліку на запит ветеранських організацій тимчасово прибрали дві вулиці на честь загиблих воїнів-афганців — Олександра Бідного та Валерія Грабчака.

У попередніх матеріалах ми публікували варіанти, які затвердили нові назви для 64 топонімів другої черги. В цій публікації зазначимо решту з 35 вулиць та провулків.

→ 65. Вулиця Нахімова

Нахімов Павло Степанович (1802-1855) — російський флотоводець, адмірал, переможець у Синопській битві, один із організаторів та керівників оборони Севастополя у 1854-1855 рр., герой Кримської війни. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Варіанти нової назви:

Вулиця Контрадмірала Остроградського

Михайло Михайлович Острогра́дський (1870 -1923) — український військовий діяч, контрадмірал, командувач Чорноморським флотом Української Держави. Народився 21 грудня 1870 року у селі Пашенівка, яке нині належить до Хорішківського старостату Козельщинської селищної ради Полтавської області. Походив зі старовинного українського шляхетсько-козацького роду, з якого колись вийшов гетьман Данило Апостол. У вересні 1884 р. вступив до Морського Училища. Закінчує повний практичний та теоретичний курси, у вересні 1890 р. отримує звання мічмана. У 1904-1906 рр. обіймає посаду старшого офіцера канонерських човнів «Запорожець» та «Кубанець». 6 грудня 1906 р. отримує звання капітана другого рангу. У 1906-1908 рр. командує міноносцем «Жуткий», а у 1908 році стає флаг-капітаном штабу командуючого Окремим Практичним загоном Чорного моря. Того ж таки року стає на чолі канонерського човна «Терець». Ним командує до 1911 року, а пізніше — канонерським човном «Запорожець». З 1912 по 1914 р. Остроградський, вже капітан першого рангу (від 6 грудня 1912 р.) обіймає посаду флаг-капітана штабу начальника бригади лінійних кораблів Чорноморського загону. 28 липня 1914 р. Остроградського призначають командиром крейсера «Пам’ять Меркурія», який щойно пройшов капітальний ремонт. На цій посаді зустрічає Світову війну, яка на Чорному морі розпочалася 29 жовтня 1914 р. 28 листопада 1916 р. стає командиром лінійного корабля «Євстафій». У травні наступного року Остроградського призначають комендантом Севастопольської фортеці, а в червні 1917 р. очолює другу бригаду лінійних кораблів Чорного моря. В Україні тоді уже вирує державотворення, постає Українська Центральна Рада, армія та флот українізуються. 29 квітня 1918 р., Чорноморський флот проголосив себе українським та підняв український жовто-синій прапор, надіславши до Києва відповідне повідомлення. Михайло Остроградський. Він зайняв чітку і тверду позицію щодо відродження державного флоту України. Загалом під українським прапором і командою уродженця Полтавщини залишилася більша частина флоту, а саме: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 допоміжних крейсери, низка транспортних та допоміжних кораблів. В уряді Директорії УНР Остроградський отримує 14 грудня призначення на пост Товариша (себто заступника) Морського Міністра та завдання зорганізувати в Одесі підпільну боротьбу українських старшин та вояків, а також захист дипломатичних інтересів УНР. 17 квітня 1920 р. Михайла Остроградського призначають командуючим Чорноморським флотом Армії УНР, а також морським аташе при румунському уряді. Симон Петлюра надав йому широкі повноваження: доручав разом з послами УНР, а також особисто входити з заявами до окремих міністерств, утворювати при дипломатичних місіях УНР в Румунії, Болгарії, Туреччини воєнно-морські секції, затверджувати та розв’язувати договори з найму, оренди, купівлі, продажу та ремонту різних плавзасобів, утворювати демобілізаційні комісії та мобілізовувати з дозволу Уряду торгівельні судна. Перебуваючи у Бухаресті, Остроградський намагався домовитися з представниками Антанти та врангелівцями, прагнучи повернути під українську зверхність кораблі Чорноморського флоту. Після згортання діяльності української амбасади в Бухаресті в 1922 р., Михайло Остроградський залишився в Румунії. Очолював «Товариство для піднесення затоплених військових і торговельних кораблів у Дунаю й на Чорному морі». Однак 30 грудня 1923 р., ще зовсім не старого першого українського командувача флотом спіткала раптова смерть. Як зафіксував сотник Мошинський, адмірал помер від серцевого нападу. Вноситься Полтавським офісом Українського інституту національної пам’яті з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX ст».

Вулиця Лтави

Від другої половини XI століття на місці сіверянського поселення біля правого крутого схилу долини Ворскли інтенсифікується життя в поселенні давньоруського часу. Воно стає східним форпостом Переяславської землі Стародавньої Русі — літописною Лтавою. Перша згадка про неї міститься у Іпатіївському літописі. «Лтава» — це ще й гідронім (можливо, в давні часи так називали заболочену місцевість, якою тоді була долина Ворскли, особливо її рукав, який у ХІХ столітті мав назву «Рогізна»). Від цього гідроніму й виникла назва літописного міста — попередника Полтави. Ця вулиця розташована біля колишнього русла Рогізної.

→ 66. Бульвар Нестерова

Петро Миколайович Нестеров (1887-1914) — російський пілот, який у 1913 році здійснив знамениту «мертву петлю», що згодом стала називатися «петлею Нестерова». Під час 1-ої світової війни у званні штабс-капітана служив у складі 3-ої російської армії, загинув у повітряному бою з австрійським льотчиком. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Розташований у мікрорайоні Браїлки, починається від вул. Гожулівської (і прокладений на північ).

Варіанти нової назви:

Бульвар Володимира Великого

Володи́мир I Святосла́вич (960/963 — 15 липня 1015) — великий князь київський (979–1015), князь новгородський (970–988). Хреститель Русі. Представник варязької династії Рюриковичів. Наймолодший (позашлюбний) син київського князя Святослава Ігоровича від ключниці Малуші (імовірної дочки древлянського князя Мала). Онук київської княгині Ольги, батько київського князя Ярослава Мудрого. Молодший брат і наступник київського князя Ярополка Святославича. Захопив київський престол після міжусобної боротьби з братом (977–979). Приєднав до Київської Русі землі в’ятичів (982), ятвягів (983), радимичів (984), білих хорватів (981). Воював проти булгарів (985), греків (988), вірменів (1000), поляків (1001), печенігів (996, 1015). Охрестив Русь 988 року. Встановив Київську митрополію Константинопольського патріархату. Розширив межі столиці Києва, збудував Десятинну церкву (996). Першим із руських князів розпочав карбувати власну золоту монету. Заснував Володимир (988) та інші міста. Використовував особистий знак «тризуб», що став у ХХ столітті гербом України. Канонізований Католицькою і Православною церквами як рівноапостольний святий. Засновник династії Володимировичів. Національний герой України. Інші імена (у т.ч. в художній літературі): Великий, Святий, Хреститель, Красне-Сонечко тощо.

Бульвар Української авіації

Узагальнена назва, що вшановує всіх вітчизняних авіаторів, починаючи від піонерів авіації початку ХХ століття і до сучасних воїнів-авіаторів, які захищають Україну з неба.

→ 67. Вулиця Нікітченка

Нікітченко Микола Степанович (1901-1975) — командир 95 гвардійської Полтавської стрілецької дивізії, яка визволяла Кременчук в 1943 році.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки Інститутом національної пам’яті України з метою вшанування пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років рекомендовано зберегти назви на честь простих захисників, зокрема солдатів, офіцерів, лікарів та медсестер, зокрема тих, що загинули, захищаючи місто від нацистів або під час вигнання їх з Полтави.

Варіанти нової назви:

Вулиця Вільної Ічкерії

На честь вільнолюбного народу Чеченської Республіки Ічкерія (ЧРІ) — державного утворення, що існувало після розвалу СРСР в 1991 р. на частині території Чечено-Інгушської АРСР. ЧРІ ліквідована російською владою 2000 р. після Другої чеченської війни. Чеченці, які не змирилися з установленням на цій території маріонеткового режиму, воюють у Збройних силах України, боронячи нашу і свою свободу проти російських окупантів.

Вулиця Джохара Дудаєва

Джоха́р Дуда́єв (1944-1996) — чеченський військовий, державний та політичний діяч, лідер чеченського визвольного руху у 1990-х роках, перший президент Чеченської Республіки Ічкерія, її верховний головнокомандувач (1991-1996). У часи СРСР мав звання генерал-майора авіації (1989). Із 1985 по 1987 рік тоді полковник Дудаєв служив у Полтаві на посаді начальника штабу 13-ї гвардійської важкої бомбардувальної дивізії. Мешкав із родиною в будинку на вул. Нікітченка, 4 (якийсь час і на вул. Кучеренка, 12). Відомі його виступи на підтримку України й українського народу.

→ 68. Вулиця Олега Кошового

Кошовий Олег Васильович (1926-1943) — Герой Радянського союзу, комісар підпільної комсомольської організації «Молода гвардія», яка існувала в місті Краснодон (нині Сорокине) Луганської області під час німецько-радянської війни. Історія «Молодої гвардії», описана О. Фадеєвим у романі на замовлення Сталіна до 30-річчя Жовтневого перевороту, а потім зображена в однойменному фільмі, відрізнялась від свідчень очевидців тих подій і є сфальсифікованою задля поширення радянської ідеології, як і героїзація Олега Кошового. Розташована в селищі Юрівка.

Варіанти нової назви:

Вулиця Володимира Мономаха

Володимир Мономах (1053-1125) — великий князь київський у 1113-1125 роках. Засновник київської гілки Мономаховичів, організатор успішних походів проти половців, учасник Любецького (1097) і Витичівського з’їзду (1100). Розширив руське законодавство, додавши до нього свій «Статут». Володимир Мономах був мудрим князем та далекоглядним державником, зміг відновити централізовану монархію на Русі, здійснював активну зовнішню політику. Похоронений у Софійському соборі. Також прославився тим, що є автором «Повчання», у якому засуджує князівські міжусобиці та закликає до єдності руської землі. Будував і укріплення на Ворсклі.

Вулиця Павла Житець­кого

Житецький Павло Гнатович (1836-1911). Народився в м. Кременчуці. Освіту розпочав у Полтавській семінарії, згодом навчався в Київській духовній академії й на історико-філологогічному факультеті Київського університету. Україн­ський мовознавець, лексикограф, педагог, фольклорист і громадський діяч. Доктор словесності (1908). Член-кореспондент Петербурзької АН (1898). До­сліджував історичну фонетику української мови. Брав активну участь у виробленні норм українського правопису. Обґрунтовано відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що традиції культури й побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще в письмових джерелах XII—XIII століть.

→ 69. Вулиця Олександра Маринеско

Маринеско Олександр Іванович (1913-1963) — командир Червонозоряного підводного човна С-13, капітан 3-го рангу, відомий за «Атакою сторіччя», коли був потоплений німецький корабель «Вільгельм Ґустлофф». Герой Радянського Союзу (посмертно, 1990).

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки за результатами опрацювання джерел та архівних матеріалів істориками відомо, що Маринеско народився не на Полтавщині (саме це у 2016 році стало аргументом для найменування вулиці на його честь). Історія про те, що він має полтавське походження є міфом радянського періоду.

Варіанти нової назви:

Вулиця Борова

За розташуванням біля бору (короткий термін, яким називають сосновий ліс), у селищі Вакулинці.

Вулиця Контрадмірала Михайла Білинського

Михайло Іванович Білинський (1883-1921) — уродженець історичної Полтавщини, контрадмірал військового флоту УНР. Чорноморський флот на початку 1918 р. підняв українські прапори, але щоб він не дістався Україні за наказом Леніна його потопили. М. Білинський був міністром морських справ УНР і організатором української дивізії морської піхоти. Загинув під час другого Зимового походу Армії УНР в листопаді 1921 року. Пропозиція внесена Полтавським офісом Українського інституту національної пам’яті з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 70. Вулиця Олександра Сазонова

Сазонов Олександр Михайлович (1897-1955) — генерал-майор, командир 9-ї гвардійської Полтавської повітрянодесантної дивізії, яка брала участь у звільненні Полтави.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки, враховуючи ціну, якою здобувалася перемога, ми не можемо вшановувати радянських воєначальників — політичні фігури та генералітет Червоної армії, навколо яких формувалася радянська ідеологія.

Більшою мірою, ще проектована вулиця розташована біля колишнього полтавського військового аеродрому.

Варіанти нової назви:

Вулиця Григорія Маркевича

Григорій Іпатійович Маркевич (1849-1923) — активний діяч українського просвітницького руху в Полтаві на зламі ХІХ — ХХ століть, видавець української літератури. Народився у с. Вороньки на Полтавщині. Закінчив Полтавську духовну семінарію і Київську духовну академію. Переїхавши до Полтави вчителював, був інспектором музики в Полтавському інституті шляхетних дівчат, займався культурно-освітньою роботою. Саме він започаткував у Полтаві український музично-драматичний гурток, яким керував у 1911–1918 рр., та щорічні шевченківські вечори. У середині 1900-х років був співзасновником гуртка українських культурно-громадських діячів, пізніше — Українського клубу. Григорій Маркевич писав вірші, розвідки з історії краю, статті. Знавець українського фольклору. Наприкінці життя Григорій Іпатійович був серед організаторів створення в Полтаві капели бандуристів. Г. Маркевич — перший видавець часопису «Рідний край» (1905–1907); входив до його редколегії. У 1905–1918 рр. очолював власну друкарню «Книгарня Г.І. Маркевича», де випустив книжки українською мовою, та мав магазин із продажу українських видань. У 1906 році став співзасновником першого в Україні видавництва педагогічної літератури «Український учитель».

Вулиця Петра Франка

Імені авіатора Петра Івановича Франка (1890-1941), сина класика української літератури Івана Франка. Його вважають одним із фундаторів військової авіації Української галицької армії, а також співзасновником «Пласту», автором 36 винаходів у галузі хімії та кількох книг, які мали своїх читачів і шанувальників. З початком Першої світової війни Петро Франко з багатьма друзями-пластунами записався легіону Українських Січових Стрільців, де захопився літаками. У 1916 році його, як дипломованого інженера, відрядили в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини, і згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті. Ці навики дуже стали в нагоді, коли проголошена у 1918 році Західноукраїнська Народна Республіка взялася за формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії. Петро Франко стає комендантом «летунського відділу», сам бере участь у бойових операціях і як розвідник, і як винищувач. Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування та пересування польських військ, але і повітряні бої, обстріли з повітря та бомбардування також траплялися. В один із таких вильотів на початку 1919 року його літак збивають і Франко разом із другим пілотом, Романом Кавутою, потрапляють у польський табір для інтернованих. Звідти втік. Контролював розбудову аеродромів, навчання молоді, кілька разів літав у Проскурів, пропонуючи Директорії УНР об’єднати сили і облаштувати спільну авіабазу. Ще дві авіабази на той час діяли в Красному та Стрию. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 вояків і складався з 3 авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні і сотні обслуги. Частина цього авіазагону була переправлена в Кам’янець-Подільський і об’єдналася з авіазагоном УНР, частина була інтернована Чехословаччиною. Заслуги Петра Франка високо відзначила Директорія — Симон Петлюра присвоїв воїну Франку звання полковника армії УНР. У квітні 1919 року Франко за рішенням уряду ЗУНР вирушив у Белград, щоб у складі Міжнародного Червоного Хреста займатися питаннями звільнення військовополонених. Знищений сталінською владою СРСР в червні 1941 р. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 71. Вулиця Осипенко

Осипенко Поліна Денисівна (1907-1939) — радянська льотчиця українського походження, одна з перших жінок, ушанована званням Героя Радянського Союзу (1938). Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Вулиця розташована в балці (паралельно до вул. Лугова).

Варіанти нової назви:

Вулиця Нижня Колонія

Цей район Полтави на початку ХХ століття мав назву «Нижня Колонія» (на відміну від «Верхньої Колонії», розташованому на високому плато, «Нижня Колонія» розташовувалася в балках, прилеглих до цього плато з півночі й сходу).

Пропозиція має на меті відновлення історичної назви цієї місцевості.

Вулиця Павла Клепатського

Клепатський Павло Григорович (1885– після 1938) — історик, історіограф, архівіст, краєзнавець, викладач. Викладав курс історії України в Одесі, Києві, Кам’янці-Подільському (в останньому обирався ректором цього українського університету). У 1926-1931 рр. викладає у Полтаві (нинішньому педуніверситеті). У його науковому доробкові полтавський період був одним із найбільш плідних. Зокрема, він завершив підготовку докторської дисертації з історії Диканського маєтку Кочубеїв другої половини ХVІІ — першої третини XIX ст. Підготував підручник «Огляд джерел з історії України», за який його було звинувачено в українському націоналізмі й вислано з Полтави. Розпочався період переслідування і переїздів в інші міста. 1936 р. заарештований «як один із керівників контрреволюційної повстанської організації, яка готувала кадри для боротьби з радянською владою, з метою відторгнення України від СРСР і створення незалежної України». Де закінчився його життєвий шлях — невідомо.

→ 72. Вулиця Панфілова

Панфілов Іван Васильович (1892-1941) — радянський військовий діяч, генерал-майор, Герой Радянського Союзу, росіянин за походженням.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки, враховуючи ціну, якою здобувалася перемога, ми не можемо вшановувати радянських воєначальників — політичні фігури та генералітет Червоної армії, навколо яких формувалася радянська ідеологія.

Починається від вул. Балакіна — через Чамарин яр, у бік Єврейського кладовища і Дослідного поля.

Варіанти нової назви:

Вулиці Злуки

На пошану двох акцій (1919 і 1990 років), які символізували об’єднання (злуку) українських земель:

• Акт Злуки або Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у соборну Україну.
• 21 січня 1990 року, в переддень свята Злуки, в Україні відбувся «Живий ланцюг» («Українська хвиля») з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. «Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Люди взялися за руки, щоб продемонструвати Соборність України на шляху до її незалежності.

Символічно, що ця вулиця розташована впоперек Чамариного яру, сполучає садиби на обох його схилах.

Вулиці Ярослава Мудрого

Яросла́в Володимирович (983 або 987 — 1054) — київський князь із династії Рюриковичів.

Великий князь київський (1015-1018 і 1019-1054) Другий син київського князя Володимира Святославича від полоцької княжни Рогніди. Ярослав був одружений з Інгігердою, шведською принцесою. Після смерті старшого брата переведений удільним князем до Новгорода. 1014 року намагався унезалежнитися від Києва, відмовився виплачувати батькові данину (Володимир готував похід на нього, але 15 липня 1015 року помер). Взяв участь у міжусобній боротьбі за владу з братами. 1019 року переміг київського князя Святополка й зайняв київський великокняжий престол. 1026 року уклав угоду із братом Мстиславом, поділивши Руську землю по Дніпру; отримав Київ із Правобережжям, а Мстислав — Чернігів з Лівобережжям. Після смерті Мстислава (1036) став одноосібним володарем Русі. Доклав багато зусиль до зміцнення держави. Розширив межі середньовічного Києва, спорудивши «місто Ярослава», окрасою якого стали Золоті ворота та Софійський собор (1054). Започаткував укладання першого літописного зводу 1037–1039 років та першого писаного зводу законів — «Руської правди». Мав велику родину, уклав шлюбні відносини з багатьма європейськими правителями. За численні реформи та досягнення, що мали позитивний вплив на розвиток Русі, отримав прізвисько Яросла́в Му́дрий. Помер у Вишгороді, похований у Софійському соборі. Вважається православним святим (із монархів). Хрещене ім’я — Георгій (Юрій); також — Ярослав-Юрій Володимирович. У західній традиції — Яросла́в І.

→ 73. Провулок Панфілова

Панфілов Іван Васильович (1892-1941) — радянський військовий діяч, генерал-майор, Герой Радянського Союзу, росіянин за походженням.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати провулок, оскільки, враховуючи ціну, якою здобувалася перемога, ми не можемо вшановувати радянських воєначальників — політичні фігури та генералітет Червоної армії, навколо яких формувалася радянська ідеологія.

Провулок розташований в місцевості Павленки, між колишніми Школою садівництва і Єврейським кладовищем.

Варіанти нової назви:

Провулок Єврейський

За розташуванням поблизу колишнього Єврейського кладовища, а також зважаючи на те, що в першій третині ХХ століття єврейська етнічна група становила приблизно ¼ від чисельності населення Полтави.

Провулок Мане-Каца

Мане-Кац (1894-1962) — відомий у світі живописець і скульптор єврейського походження. Народився у м. Кременчук у сім’ї служителя синагоги. Ім’я при народженні: Мань (Маня, Еммануїл) Лейзерович Кац. Навчався в художній школі у Вільно, згодом в художньо-промисловій школі в Миргороді. Вищу освіту отримував в Київському художньому училищі та Національній школі витончених мистецтв у Парижі. У 1918–1919 роках викладав у Харківській академії красних мистецтв. Брав активну участь в угрупованнях авангардного мистецтва. У 1921 виїхав до Німеччини. З 1922 жив у Парижі. У 1927 р. прийняв французьке громадянство. У 1937 році отримав золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі за картину «Біля стіни Плачу». У 1940-1945 рр. — у Нью-Йорку, з 1945 р. знову в Парижі. У 1951 р. став кавалером ордена Почесного легіону. У 1956, 1958 та 1962 брав участь у виставках «Художники — свідки свого часу» у Парижі. У творчості Мане-Каца переважають портрети, жанрові сцени, пейзажі, він також експериментував у скульптурі. Значна частина його творів пов’язана з єврейською тематикою, специфічним хасидським відчуттям світу. Персональні виставки Мане-Каца проводилися у Нью-Йорку, Монреалі, Лондоні, Брюсселі, Страсбурзі, Женеві, Буенос-Айресі, Мехіко, Йоганнесбурзі, Тель-Авіві. Твори представлені у провідних музеях світу (Метрополітен у Нью-Йорку, музей у Люксембурзькому саді в Парижі тощо). У Хайфі (Ізраїль) діє музей Мане-Каца, відкритий в 1977 році.

Провулок Сад Ґуссона

Іван Ґуссо́н — власник великого саду у цій місцевості (на Павленках), у якому 18 травня 1861 року, на його запрошення, полтавською «Громадою» був посаджений «Дуб Тараса Шевченка» — перший у світі живий пам’ятник Кобзарю. Є версія про те, що Ґуссо́н, можливо, був знайомий з Тарасом Шевченком під час відвідування останнім Полтави (у 1840-х садівник І. Ґуссо́н був орендатором міського саду; в наш час — парку «Перемога»). Закладений І. Ґуссо́ном у 1850-х роках сад на схилах Чамариного яру був на початку 1890-х років куплений полтавським земством для створення Училища садівництва й городництва, яке підготувало чимало фахівців для краю.

→ 74. Вулиця Півненка

Із 1920-х років провулок (тепер — вулиця), носить ім’я полтавського залізничника, який у 1918 році загинув біля станції Якимівка, захищаючи радянську владу. Колишній пров. Мокрий. Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки, вона названа на честь особи, що відстоювала встановлення комуністичного режиму.

Коротка вулиця — між Великорогізнянською і Гулака-Артемовського (Історичний район Рогізна).

Варіанти для нової назви:

Вулиця Мокра

Пропонується повернути історичну назву (на початку ХХ століття це був провулок Мокрий).

Вулиця Олександра Шульгина

Перший в Україні державний орган у сфері зовнішніх зносин — Генеральне секретарство справ міжнародних створено 22 грудня 1917 р. Саме Олександр Шульгин підписав «Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ», який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР. Саме Шульгин очолював це відомство. Саме уродженець Хорольського краю на Полтавщині, історик, професор Олександр Шульгин є першим Міністром закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві. Він народився 11 серпня 1889 року у селі Софине неподалік Хорола на Полтавщині. Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», — писав про Шульгиних Михайло Грушевський. «Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», — говорив про себе й Олександр Шульгин. Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом — Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність (як історик). 16 жовтня 1933 року у інтерв’ю французькій газеті Le Figaro повідомив про голодомор-геноцид, організований Москвою.

Вулиця Стефана Таранушенка

Професор Стефан Андрійович Таранушенко (1889-1976) — доктор мистецтвознавства, видатний знавець української старовинної архітектури, музейник, учасник пам’яткоохоронного руху. Був викладачем Історико-філологічного факультету і Полтавського інституту народної освіти. Завдяки 5 тисячам фото, що зберігаються в його архівному фонді, ми знаємо, як виглядали в 1920-х роках цивільні будівлі й церкви (у т.ч. пізніше знищені), зокрема, в Полтаві й на Полтавщині. Директор музею українського мистецтва в Харкові, викладач. У 1933 р. заарештований за вигаданою справою про «український націоналізм». Після відбуття 3-х років у концтаборі, тільки після смерті сталіна йому дозволили повернутися в Україну (до цього працював у Сибіру й Середній Азії). Похований у Києві на Байковому кладовищі.

→ 74. Вулиця Половки

Імовірно, вулиця названа на честь більшовика І. Полόвки, розстріляного денікінцями (судячи з публікацій у пресі 1980-х років). Жив у селищі Юрівка. Достеменна інформація про цю особу відсутня в архівах. Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки, вона названа на честь особи, що відстоювала встановлення комуністичного режиму.

Варіанти нової назви:

Вулиця Полтавського полку

Полтавський полк — у XVII-XVIII століттях один із лівобережних полків Гетьманщини. Створений 1648 року під час повстання під проводом Богдана Хмельницького. Полковий центр — місто Полтава. На пам’ять про це військове й адміністративно-територіальне формування пропонується назвати вулицю на честь Полтавського Полку.

Вулиця Чумацький Шлях

Протяжна вулиця, яка чимось нагадує Чумацький шлях — тривалу подорож за сіллю, рибою тощо, який тягнувся чи не від Балтійського до Чорного моря. Назва неодноразово обговорювалася в соціальних мережах і здається прийнятною для більшості жителів Полтави, як історична згадка про минуле краю (і одночасно — про назву Галактики Чумацький Шлях, до якої належить Сонячна система, у т.ч. наша планета).

→ 75. Провулок Пугачова

Пугачов Омелян Іванович (1742–1775) — донський козацький отаман, один із керівників селянської війни 1773-1775 рр.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки діяч не має відношення до української історії, героїзований за часів Радянського Союзу як борець з імперським режимом.

Короткий провулок від вул. Мироненка на північ (в кварталі між вул. Симона Петлюри і Ватутіна).

Варіанти нової назви:

Провулок Микити Ґалагана

Микита Ґалаган — український національний герой, який у ході Корсунської битви 16 травня 1648 року свідомо пішов на тортури та смерть, аби видати ворогу дезінформацію про кількість і розташування козацьких військ і завів 25-тисячне військо в хащі, що дало змогу козакам атакувати у вигідних для них умовах. Подвиг Микити Ґалаґана став хрестоматійним і увійшов до шкільних підручників та довідників з історії козаччини. Назва, підтримана найбільшою кількістю учасників громадського обговорення.

Провулок Чорних Запорожців

«Чорні запорожці», або «чорношличники»; повна назва: кінний дивізіон 2-го Запорізького полку (згодом 1-й полк Чорних запорожців) — військове формування кавалерії армії Української Народної Республіки, що існувало в 1918—1920 роках. Отаманом полку був уродженець Полтавщини генерал-хорунжий Петро Гаврилович Дяченко (1895-1965).

Військове формування механізованих військ Збройних сил України — 72-га окрема механізована бригада носить почесне ім’я Чорних Запорожців; відстоює суверенітет і територіальну цілісність України у війні проти російських загарбників (з 2014 року).

→ 76. Вулиця Ракова

Вулиця названа на честь Ра́кова Василя Івановича (1909-1996), військового льотчика, генерал-майора авіації, Двічі Героя Радянського Союзу. Провулок мав таку назву із 1944 р., вулиця — з 1946 р. Стосунку до Полтави і Полтавщини В.І. Раков не мав.

Від пров. Заячого, на північ, у напрямку «Старого Хутора» Дослідного поля.

Варіанти нової назви:

Вулиця Леоніда Гусака

Гусак Леонід Іванович (1947-1996) — графік, художник, оформлювач експозицій, письменник. Народився у Полтаві, в місцевості із назвою «Старий Хутір» Дослідного поля (неподалік від цієї вулиці). Брав участь у створенні експозицій десяти музеїв міста Полтави та області. Серед них: Полтавський краєзнавчий імені В.Кричевського, «Поле Полтавської битви», імені Котляревського, Панаса Мирного, краєзнавчі Кременчука, Миргорода, Лубен. «Ukraina '95». У його творчому доробку є більше сотні неповторних за стилем етюдів, виконаних олією, олівцем, гуашшю, тушшю, акварелі, а також афіші, плакати, мапи, ілюстрації до книг. За життя і після передчасної смерті його роботи експонувалися на виставках у Мюнхені, Москві, Києві, Полтаві. Репродукції робіт друкувались у літературно-мистецькому журналі «Криниця», альманасі «Рідний край», «Дзвін» та інші. Про його творчість знято декілька фільмів.

Вулиця Шістдесятників

На честь всіх діячів руху національного й антикомуністичного опору 1960-х років в Радянському Союзі, а також діячів літератури й мистецтва в цей період.

→ 77. Провулок Рилєєва

Рилєєв Кіндрат Федорович (1795-1826) — російський поет і революціонер-декабрист, належав до освіченого ліберального дворянства, отримав військову освіту. Брав участь у закордонних походах російської армії 1814-1815 років. У 1818 році він вийшов у відставку, служив засідателем Петербурзької кримінальної палати (з 1821 року), а потім правителем канцелярії Російсько-американської компанії (з 1824 року). Належав до радикальних декабристів, входив до Північного товариства у Петербурзі. Рилєєв відстоював необхідність перевороту, але в той же час протестував проти кривавих заходів, що увійшли в плани декабристів. Перед повстанням він склав з себе повноваження лідера, але на Сенатську площу все ж таки вийшов. Присуджений до смертної кари через повішення.

Кіндрат Рилєєв — один із нечисленних російських прихильників ідеї національної самостійності України. Як письменник, створював позитивний образ українців. Вважаємо за потрібне уточнити цю назву (додати його ім’я).

Невеликий провулок у селищі Яківці, біля залізниці.

Варіанти нової назви:

Повулок Євгена Чикаленка

Євген Харлампійович Чикале́нко (1861-1929) — відомий український громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист. Чикаленко у своїх «Спогадах» пише, що корінням його предки десь із Полтавщини, далі перебралися на Січ. Одружений із Марією Вікторівною Садик родом з Лубенщини. Молоде подружжя з Харкова переїздить на Лубенщини, де починає господарювати. Маєток Кононівка, придбаний 1899 року, — тогочасна Пирятинська волость Лубенського повіту. Чикаленко цілеспрямовано шукав землю на Полтавщині. Активно співпрацював з полтавськими сільськогосподарськими часописами і полтавцями взагаліОдин з ініціаторів скликання Української Центральної Ради. Принципово не вступав до жодної політичної партії. Залишив об’єктивні спогади про події й діячів Української національної революції 1917-1921 років. Помер в еміграції. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Провулок Кіндрата Рилєєва

Уточнення попередньої назви: пропонується додати ім’я. Відомий російський борець проти самодержавства, ідеолог так званого «декабристського» руху в Росії, Кіндрат Федорович Рилєєв створив такі «думи», як «Олег Віщий», «Ольга при могилі Ігоря», «Святослав», «Святополк», «Володимир Святий», «Рогнеда», «Боян», «Мстислав Удалий», «Богдан Хмельницький», пише поеми «Войнаровський», «Мазепа», «Наливайко». Позитивно в цих творах ставився до українців, України і її історії. Тому вважаємо за доцільне його прізвище залишити на мапі Полтави.

→ 78. Вулиця Сакко

Сакко Нікола (1891-1927) — північноамериканський робітник-анархіст італійського походження. Разом з Бартоломео Ванцетті був засуджений до смертної кари. Постать Ніколи Сакко стала культовою в народі, була предметом тотальної героїзації, створення навколо нього міфу образу ідеальної радянської людини, гідної наслідування. Діяч не має жодного стосунку до Полтави і Полтавщини.

Протяжна вулиця паралельно залізниці (майже від Південного вокзалу — на північ Полтави, до Затуринського переїзду).

Варіанти нової назви:

Вулиця Охтирський шлях

На честь захисників Охтирки, які не дали просунутися російським загарбникам на Полтавщину.

24 березня 2022 року Указом Президента України № 164/2022, з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України, місту Охтирка присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».

Вулиця Петропавлівська

Пропонується повернути ту історичну назву, яку ця вулиця мала до 1930-х років (за назвою церкви).

→ 79. Вулиця Сапіго

Сапіго Сергій Терентійович (1911-1942) — військовий кореспондент газети «Красная Звєзда» (з 1938 по осінь 1941 р.). Після поранення, потрапив у німецький полон. Після того, як вдалося вийти з табору для радянських військовополонених, добрався до Полтави, де жив батько. Став одним із керівників підпільної організації з умовною назвою «Нескорена полтавчанка». В його біографії виявлено ряд суперечливих моментів. На думку дослідниці його біографії професорки Ірини Петренко, цю вулицю слід перейменувати, оскільки дії С.Т.Сапіго призвели до загибелі членів організації, яка фактично і не розпочала діяльність. А в часи СРСР її історія (як комсомольсько-більшовицької) була ідеологічно викривлена.

Вулиця Григорія Левченка

Григорій Семенович Левченко (1933-2022) — український хоровий диригент, композитор, професор — викладач музичних дисциплін, засновник та художній керівник (упродовж 43 років) Українського народного хору «Калина». Із 89 років життя сім десятиліть митець присвятив розбудові культурно-мистецького простору Полтави, відродженню та популяризації українського народного музичного мистецтва, вихованню молодого покоління нашого краю на основі кращих зразків народнопісенної спадщини українського народу.

Його творча діяльність охоплює науково-методичний, фольклорно-пошуковий, композиторський, педагогічно-виховний, концертний та пропагандистський напрями. Засновані Г. С. Левченком Народний ансамбль «Горлиця» Палацу культури Полтавської бавовнопрядильної фабрики (1961 р.), Народна самодіяльна хорова капела Полтавського педагогічного інституту (1967 р.), Народний хор Полтавського м’ясокомбінату «Барвінок» (1978 р.) та Український народний хор «Калина» Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка (1979 р.) за його керівництва отримали почесне звання «народного».

Із 1979 року до кінця життя Григорій Семенович працював у Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка на посадах художнього керівника українського народного хору «Калина», завідувача кафедри музики.

Наукові інтереси Григорія Семеновича пов’язані з проблемою виховання молоді засобами українського народного музичного мистецтва. Це стало змістом його науково-творчої роботи: опубліковано понад 100 наукових праць та шість навчальних посібників з курсів хорового диригування, гармонії та теорії музики. Основою музичного матеріалу всіх видань є українські народні пісні, записані фольклористами Полтавщини, у тому числі і Г.С.Левченком, а також народні пісні в його обробці та авторські твори митця.

Серед творчих здобутків слід відзначити видання восьми компакт-дисків з репертуару українського народного хору «Калина»: (1994, 1995 рр. — Франція; 2000 р., 2010 рр. — Швейцарія; 2000, 2006 рр. — Австрія; 2000 р. — Німеччина; 2001 р. — Україна; 2003 р. — Бельгія); продукцію студії грамзапису «Мелодія» (1987 р.); короткометражний кінофільм із серії «І хліб, і пісня» студії Укртелефільм; Швейцарський кінофільм про творчий шлях хору «Калина» (Лозанна, 1995 р.), відеофільм за матеріалами концертів українського хору в Швейцарії (Швейцарія, 2010 р.); документальний кінофільм «Чарівна паличка» (Швейцарія, 2013 р.), численні перемоги колективу на всеукраїнських та міжнародних мистецьких конкурсах і фестивалях, активна концертна діяльність колективу в Україні з метою популяризації народнопісенної культури, а також пропагування українського народного музичного мистецтва та утвердження іміджу України під час численних зарубіжних концертних поїздок керованого Г.С. Левченком українського народного хору «Калина».

За багаторічну викладацьку та творчу діяльність Г.С. Левченко має ряд вітчизняних та міжнародних нагород, відзнак та звань: «Заслужений працівник культури України» (1969 р.); «Заслужений діяч мистецтв України» (1981 р.); Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2009 р.); відмінник освіти України (2007 р.); почесна грамота Кабінету Міністрів України (1999 р.) та інші.

Ім’я Г.С. Левченка занесене до книги «Митці України» (Київ, 1994 р.), «Імена України» (Київ, 2002 р.), та до біографічного довідника «International Who’s Who in Music and Musicians´ Directory» (Cambridge: The International Biographical Center, 1996), який видається в Англії з 1936 р.

Вулиця Феодосія Рогового

Феодосій Кирилович Роговий — письменник, автор кількох романів та повістей. Роман «Свято останнього млива» відзначений Шевченківською премією (1992) — найвищою літературною нагородою в Україні. Народився 27 серпня 1925 року в селянській родині на хуторі Пугачівка на Полтавщині (нині ділянка затоплена Кременчуцьким водосховищем). У червні 1943 року разом з групою підлітків був вивезений на примусові роботи в шахти Вестфалії (Німеччина). У 1945-1950 роках здобуває життєвий досвід на різних роботах. Із 1950 року вчителює в школах Полтавщини. Заочно закінчив Харківський педагогічний інститут іноземних мов. Працював в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини» (1967-1975). Згодом — учителем німецької мови на Глобинщині. Помер 04.05.1992. Похований у селі Устимівка нині Кременчуцького району.

→ 80. Вулиця Серьогіна

Серьогін Володимир Сергійович (1922-1968) — військовий льотчик, Герой Радянського Союзу (1945), льотчик-випробувач, інженер-полковник. Трагічно загинув в авіакатастрофі разом з Ю. А. Гагаріним. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Вулиця розташована в південній частині Полтави, поблизу с. Розсошенці.

Варіанти нової назви:

Вулиця Леоніда Каденюка

Леонід Костянтинович Каденю́к (28 січня 1951, Клішківці, Чернівецька область — 31 січня 2018, Київ) — громадянин України з 1996 р. (готувався як астронавт від СРСР і РФ), льотчик-випробувач 1-го класу, генерал-майор авіації, перший і єдиний астронавт незалежної України (політ на кораблі США «Колумбія» 19.11-05.12.1997 р.; удостоєний медалі «За космічний політ»), народний депутат України 4-го скликання (2002-2006), приєднався до провладної фракції «За єдину Україну». Народний Посол України, Герой України (1999), кавалер ордена «За заслуги» III ступеня (2011), кавалер ордена «За мужність» (1998). Почесний громадянин міста Чернівці. Президент Аерокосмічного товариства України, радник Прем’єр-міністра України та Голови Державного космічного агентства України, радник та помічник Президента України з питань авіації і космонавтики.

Вулиця Федора Попадича

Федір Миколайович Попадич (1877-1943) — педагог, громадський діяч, фольклорист, диригент і композитор, який плідно працював у Полтаві. Народився в селі Великі Будища (тепер — Полтавського району). Закінчив церковнопарафіяльну школу, співав у архієрейському хорі в Полтаві до 15-літнього віку. Згодом почав самотужки вчитися грі на скрипці та відвідувати відкриті у 1896 році приватні музичні класи Феофанії Базилевич. Незабаром його запросили помічником регента архієрейського хору та викладачем хорових курсів. 1904-го року стає студентом щойно відкритого музичного училища Ахшарумова (нині — Полтавський коледж мистецтв ім. Лисенка). Від 1913 року Попадич — керівник хорової капели «Боян». Викладав співи та музику в 1-й полтавській чоловічій гімназії, у Полтавському інституті шляхетних дівчат та в приватних гімназіях. У часи Української революції 1917-21 рр., зокрема в період гетьманату Павла Скоропадського (від квітня 1918 року) — керівник Полтавського українського національного хору (згодом Полтавська хорова капела). У кінці 1920-х років Попадич видає збірку українських пісень власної обробки й присвячує її М.Лисенку, а також присвячує пам’яті композитора один із найкращих своїх хорових творів «Серце музики» на слова М.Вороного. У квітні 1921 року Федір Попадич стає одним із організаторів Музичного товариства імені М.Леонтовича. З 1925-го художній керівник Полтавської капели бандуристів. Одночасно Федір Михайлович викладає в музичному училищі техніку диригування, а з 1928-го по 1933-й обіймає посаду директора, особисто підтримував композитора і бандуриста Григорія Китастого, котрий у той час навчався в училищі. Федір Попадич є автором композицій «1905 рік», «Якимівська трагедія», канту «Величає душа моя Господа», маршу «Кроком крицевим», вокальних творів та обробок народних пісень. Через переслідування більшовицькою владою (після чергового арешту), в 1934 р. змушений був залишити Полтаву.

→ 81. Вулиця Сєрова

Сєров Анатолій Костянтинович (1910-1939) — радянський військовий льотчик-винищувач. Герой Радянського Союзу (1938). Загинув разом із Поліною Осипенко. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Варіанти нової назви:

Вулиця Левка Мацієвича

Левко (Лев) Макарович Маціє́вич (1877-1910) — учасник урочистостей у Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському (1903). Корабельний інженер та перший авіатор-українець, суднобудівник, автор проєктів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, український громадський і політичний діяч. Один із засновників Революційної української партії (РУП). Був серед фундаторів у Народному домі Севастополя самодіяльного театру з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка. Брав активну участь у діяльності української громади Санкт-Петербурга. Фінансово підтримував український національний рух. Серед друзів і знайомих Мацієвича були Симон Петлюра, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Христина Алчевська, Микола Міхновський, Гнат Хоткевич, Юрій Коллард. Загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів. На похоронах Симон Петлюра поклав вінок з синьо-жовтою стрічкою з українськомовним написом.

Вулиця Яківчанський яр 

Вулиця розташована біля днища балки, як частини великої балкової системи, — біля місця, де з’єднуються Павленківський і Яківчанський яри, поблизу селища Яківці. Нижче цієї вулиці балка носить назву «Безводна долина» або «Задихальний яр». У ХІХ столітті неподалік розташовувався цегельний завод, для забезпечення роботи якого струмок перекривали дамбою.

→ 82. Провулок Скобелєва

Скобелєв Михайло Дмитрович (1843-1882) — російський воєначальник, генерал від інфантерії, генерал-ад’ютант. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Провулок розташований на Кобищанах.

Варіанти нової назви:

Провулок Олелька Островського

Олелько (Олександр) Павлович Островський (1880-1919) — український громадський діяч, актор, драматург, письменник і режисер Полтавського театру, якого за наказом голови губвиконкому Я. Дробніса заарештували під час декламування зі сцени шевченківських «Гайдамаків». На захист улюбленця публіки стали його колеги, письменник-правозахисник В.Г. Короленко і навіть місцеві більшовики. Щоб не збурювати громадськість Полтави, чекісти заявили, що відвезли його до Києва (більш вірогідно, що його розстріляли майже негайно після арешту, в Полтаві).

Провулок Смарагдовий

Зелений, яскравий колір зелені, характерний для колишнього передмістя, а зараз — історичного району Полтави «Кобищани».

→ 83. Провулок Смирнова

Смирнов Юрій Васильович (1925-1944) — червоноармієць; потрапив у полон на території Білорусії, був убитий нацистами. Герой Радянського Союзу (1944). Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Провулок в районі колишнього заводу ГРЛ, між вулицями Гожулівська і Маршала Бірюзова.

Варіанти нової назви:

Провулок Миколи Савченка

На честь воїна Української повстанської армії Миколи Лавріновича Савченка (1921-1979). В УПА воювали десятки полтавців, але цей наш земляк (із позивним «Байда») був єдиним відомим, хто мав військове звання майора — командира сотні «Східняки» (пізніше — хорунжого) і командував куренем (батальйоном), що влітку 1947 р. здійснив героїчний рейд із Західної України до Баварії в Німеччині, щоб нагадати світові, що Україна бореться за свою свободу. В еміграції — засновник «Літопису УПА» в США й Канаді. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Провулок Симона Наріжного

Симон Петрович Наріжний (1898-1983) — уродженець Полтавщини (село Сокілка), історик Гетьманщини, бібліограф, дослідник української еміграції. З 1918 р. навчався в Полтавському університеті (історико-філологічному факультеті), про що залишив цінні спогади. У 1922 році емігрував до Чехословаччини. Закінчив там філософський факультет Українського вільного університету (1927). Викладав в українських закладах вищої освіти в Празі, був директором Музею визвольної боротьби України (до 1948 р.); після Другої світової війни жив і виконував наукові дослідження в Австралії (з 1951 р.), де й похоронений.

Автор фундаментальної книги «Українська еміґрація. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (Прага, 1942), «Матеріалів до історії Музею Визвольної боротьби України в Празі» (Цюрих-Вінніпег, 1957—1959), численних праць з історії козаччини.

→ 84. Вулиця Спартака

Спартак (109-71 р. до н. е.) — гладіатор, вождь і лідер рабів під час Третьої Рабської війни, великого повстання рабів проти Римської республіки.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати, оскільки культ Спартака виник після 1917 р., коли комуністи прийшли до влади в Росії. Тема повстання Спартака виявилася вкрай політизованою — радянська влада бачила в цьому русі першу «міжнародну революцію трудящих», віддалений у часі прообраз Жовтневої революції.

Вулиця розташована на Полі Полтавської Битви (селище Яківці).

Варіанти нової назви:

Вулиця Війська Запорозького

Військо Запоро́зьке — назва козацьких військово-політичних утворень XVI—XVIII століття. У XVI ст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпрових порогів). Звідси назва козаків — запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення — січі. У часи Гетьманщини двома основними групами Держави Війська Запорозького були Військо Запорозьке Городове та Військо Запорозьке Низове. Низові козаки жили в паланках басейну пониззя Дніпра, за Дніпровськими порогами, а городові — на території Гетьманщини, зокрема, в містах і селах сучасної Полтавщини.

Вулиця Каролінів

Кароліни (швед. karoliner) — це назва воїнів експедиційного корпусу, який служив шведським королям Карлу XI і Карлу ХІІ. З 1708 року кароліни були союзниками українських козаків гетьмана Івана Мазепи та кошового отамана Костя Гордієнка.

27 червня 1709 р. близько четвертої години ранку шведська армія розпочала рух у напрямку табору московської армії. Для цього потрібно було пройти редути між Яківчанським та Малобудищанським лісами та відтіснити московську кінноту, яка стояла за редутами. Чотири шведські батальйони під командуванням генерал-майора Карла Густава Роса штурмом взяли два перші недобудовані редути, чим відкрили шлях для обходу решти редутів правофланговою колоною шведської піхоти. З прив’язкою до сучасної топоніміки рух цієї колони, що складалася з чотирьох батальйонів, здійснювався наступним чином: вул. Яківчанська навпроти центрального входу до дендропарку (вихідна позиція) — вул. Яківчанська до північної межі дендропарку — поворот праворуч вздовж північно-східної межі дендропарку — після перетину вул. Переяславської поворот у бік вул. Спартака — вул. Спартака до залізниці — обхід з заходу крутояру по тальвегу якого проходить залізниця — вихід на поле перед західним фасом московського табору. Під час руху колони до її чотирьох батальйонів приєдналось ще шість. Але шість батальйонів редути не пройшли. Саме їх не вистачило для продовження атаки московського табору.

Перед тим, у жовтні 1708 р. в містечку Великі Будища укладено шведсько-український союз, договір про який підписали Карл ХІІ і гетьман Мазепа. Союз України зі Швецією в 1708-1718 роках спирався на давню традицію, зокрема, договори між гетьманом Богданом Хмельницьким, з одного боку, та королевою Христиною (1644–1654) й королем Карлом Х Густавом, із другого. Воєнно-політичний союз між Швецією та Україною 6 жовтня 1657 року в Корсуні після смерті Богдана Хмельницького уклали гетьман Іван Виговський та король Карл Х Густав.

Сьогоднішня Швеція надає Україні суттєву військову, фінансову та гуманітарну допомогу.

На честь багаторічної дружби українського та шведського народів пропонується перейменувати вулицю Спартака на вулицю Каролінів.

Пропозиція подана ДІКЗ «Поле Полтавської битви».

Вулиця Короля Карла XII

Карл XII (1682-1718) — король Шведської імперії в 1697—1718 рр. У Швеції оцінка діяльності цієї історичної персоналії є неоднозначною. В ході однієї із його військових експедицій вглиб континенту під час Великої Північної війни (1700-1721 рр.) був укладений договір Швеції із Гетьманською Україною. Гетьман Іван Мазепа і король Карл XII продовжили українсько-шведську співпрацю попередників, підписавши 29–30 жовтня 1708 року воєнно-політичний договір. Протистояв (разом із козаками гетьмана І.Мазепи та запорожцями К.Гордієнка) московській армії у Полтавській битві (червень 1709 р.). Цитуємо бюлетень шведської польової канцелярії: «…Його Королівська Величність упровадив своє військо в цю країну не для того, щоб учинити її жителям якусь шкоду, а для того, щоб вони змогли помститися віроломним ворогам. Його Королівська Величність хоче не тільки взяти правителя і всіх жителів цієї країни під покровительство, але й звільнити від ярма». 27–28 березня 1709 року до українсько-шведського союзу долучилися запорожці. У Великих Будищах на Полтавщині укладено другу українсько-шведську угоду між гетьманом Іваном Мазепою та кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком, з одного боку, й королем Карлом XII, з другого. Цей договір повторював пункти, підписані 1708 року, проте до нього додали й нові, зокрема, шведський король зобов’язувався не укладати мирової угоди з московським царем, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запорожжя.

Договір визначив і державно-політичний статус України: «Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорозьким й народом має бути вічними часами вільною від всякого чужоземного володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й Військом Запорозьким, ні на ленну залежність чи якусь підвладність, цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу». Отже, ця угода мала двосторонній міжнародний характер, відповідала типу союзного договору двох суверенних держав.

→ 85. Вулиця Степана Кондратенка

Кондратенко Степан Федорович (1906-1942) — секретар Полтавського підпільного обкому КП (б)У. Оскільки наприкінці обіймав посаду секретаря, що вважається керівною посадою в комуністичній партії, то вулиця, названа в його честь, підлягає перейменуванню відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Вулиця Вокзальна

Нова назва вулиці пропонується за її розташуванням біля залізничного вокзалу (Київського).

Вулиця Юрія Колларда

Юрій Жерардович Коллард (1875-1951) залізничник, діяч УНР, письменник. Його батько Жерар Коллард був бельгійцем, який працював інженером-агрономом в Україні, де одружився з матір’ю Юрія, що походила зі старого козацько-шляхетського роду. Середню освіту здобув у Полтаві, де долучається до українського руху, знайомиться із Симоном Петлюрою. Стає співзасновником «Харківської Української студентської громади». Ця організація на початку 1900 року стала родоначальницею Революційної української партії, ідеологом якої був Микола Міхновський. Ведучи активну політичну діяльність Коллард зумів закінчити інститут і одержати диплом інженера-технолога. За часів УЦР очолював управління залізниць, за гетьманату обіймав керівні посади в Залізничному відомстві, при Директорії УНР очолював міністерство шляхів. З 1921 р. в еміграції. Разом з урядом УНР, переїхав до Відня. В 1921–1926 роках переїхав до Чехословацької Республіки. Працював при Земському уряді на Закарпатті. Звільнений за політичними мотивами (як український націоналіст). Переїздить на Моравію, де працював у різних містах, аж поки в 1935 році не зупинився в Брно. На чехословацьких теренах громадської діяльності не полишає. Як один з керівників Союзу визволення України, стає співзасновником Легії українських націоналістів. До 1939 року опікується місцевою Студентською Громадою в Брно та Українською Громадою, іншими суспільно-громадськими організаціями української еміґрації в Чехословаччині. Був заступником голови Центральної управи Української Громади в ЧСР. На початку 1945 року, перед наступом більшовиків, виїхав з Чехословаччини до Німеччини. Помер 3 січня 1951 року в Аугсбурзі. Автор мемуарів «З юнацьких років» (1930), «Спогади з минулого» (1931) та інших. Вноситься керівником Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 86. Вулиця Степана Разіна

Разін Степан Тимофійович (бл.1630-1671) — ватажок Селянської війни 1670-1671 р.р. в Московії.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати, оскільки вулиця названа на честь діяча з історії царської Росії, не пов’язаного із вітчизняною історією і Полтавщиною.

Район Полтави «Новобудова».

Варіанти нової назви:

Вулиця Тараса Трясила

Тарас Трясило (ім’я за хрещенням — Тарас Федорович;

кримськотатарське ім’я — Хасан) — козацький отаман кримськотатарського походження в XVII ст. Один із командирів козацьких найманців у Тридцятирічній війні. Реформував козацьке військо, посиливши роль кавалерії. Кошовий отаман Війська Запорозького нереєстрового (1629), організатор походу на Крим (1629), учасник Смоленської війни (1632–1634), керівник козацько-селянського повстання 1630 року. Помер біля 1639 р.

Вулиця Червоної калини

За мотивами стрілецької пісні «Ой, у лузі червона калина», яка стала одним із символів у визвольних війнах українського народу. У 2022 році набула нової хвилі популярності у перші дні російського вторгнення в Україну.

→ 87. Вулиця Степана Халтуріна

Халтурін Степан Миколайович (1857-1882) — російський робітник, революціонер, який здійснив терористичний акт в Зимовому палаці (1880). Організатор «Північноросійського робітничого союзу».

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки діяч не має відношення до української історії, героїзований за часів Радянського Союзу як борець із імперським режимом.

Варіанти нової назви:

Вулиця Кирила Розумовського

Кирило Григорович Розумовський (1728-1803) — український військовий, політичний та державний діяч, останній Гетьман Війська Запорозького.

Народився в селі Лемеші на Чернігівщині в родині козака Григорія Розума та Наталії Розумихи. 1747 року імператриця Єлизавета відновила гетьманство в Україні. Цьому сприяли міжнародні обставини та прохання козацької старшини. 1750-го на козацькій раді у Глухові Кирила Розумовського (брата морганатичного чоловіка цариці Єлизавети Петрівни — Олексія Розумовського) обрали гетьманом Лівобережної України. Кандидатуру гетьмана визначала імператриця, а на Глухівській раді відбулося втілення сценарію «обрання».

Гетьман Розумовський провів значні реформи під час свого правління. Передусім освітні. Виходив він з того постулату, що наука, освіта, культура — це речі засадничі для розвитку країни. Здійснив судову та адміністративну реформи, створюючи цілу мережу земських, підкоморських і гродських судів та ділячи країну на 20 повітів. Ба більше: гетьман регулярно збирав старшинські ради а 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьманщині скликав у своїй столиці Батурині Генеральні збори. Ці збори Розумовський мав намір зробити постійними, перетворивши їх на такий собі шляхетський парламент, а гетьманську владу — спадковою. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим монархом та митного кордону між Україною і Росією тощо. В оточенні Розумовського домінувала думка: у нас з росіянами один монарх — але дві країни, дві держави, з‘єднані тільки персональною унією. У внутрішній політиці діяв у напрямку обмеження прав селян (їхнього поступового закріпачення) і розширення прав власників землі (козацької старшини).

Ліквідовуючи гетьманство Катерина II у 1764 році, вона наполягала: «Потрібно, щоб саме ім’я гетьмана зникло, а не те, щоб якусь іншу людину призначили на цю посаду». І додавала: «Вживання слова „запорізький козак“ розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності».

25 серпня 1752 року Універсалом гетьмана Кирила Розумовського для Полтави було поновлене Магдебурзьке Право (самоврядність).

Вулиця Тролейбусна

Вулиця розташована поблизу тролейбусного депо, де розпочався тролейбусний рух у місті. Досить логічна назва для цієї короткої вулиці.

→ 88. Провулок Степана Халтуріна

Халтурін Степан Миколайович (1857-1882) — російський робітник, революціонер, який здійснив терористичний акт в Зимовому палаці (1880). Організатор «Північноросійського робітничого союзу».

Пропозиція від робочої групи — перейменувати провулок, оскільки діяч не має відношення до української історії, героїзований за часів Радянського Союзу як борець з імперським режимом.

Невеликий масив садибної забудови західніше від вул. Халтуріна.

Варіанти нової назви:

Провулок Анненський

Це давня назва цього короткого провулку, походження якої достеменно невідоме. Але вона упізнавана місцевими жителями. Швидше за все, походить від Св. Анни, — популярного імені у християн. Така назва вулиць і провулків часто траплялася в містах до початку ХХ століття.

Провулок Фільдерський

Полтаву понад 20 років зв’язують програми партнерства з німецькими містами Фільдерштадт, Остфільдерн та Ляйфельден-Ехтердінген. Разом їх об’єднують у групу «міста Фільдера». Ці відносно невеликі міста районного значення розташовані в урядовому окрузі Штутгарт федеральній землі Баден-Вюртемберг.

У рамках міської програми «Про розвиток зв’язків територіальної громади міста Полтава з містами країн світу» та на виконання Програми партнерства міста Полтава (Україна) з містами Фільдерштадт, Ляйнфельден-Ехтердінген та Остфільдерн (Німеччина) існує обмін делегаціями митців, лікарів, освітян та інших професійних категорій населення.

→ 89. Вулиця Степовика

Ім’я особи і її заслуги перед Полтавою й Україною достеменно не встановлено. Гіпотеза, що назва може походити від одного із псевдо письменника й політика Івана Липи — не знаходить достовірного підтвердження. Крім того, в Полтаві вже є вулиця на честь І.Л. Липи.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки точно не встановлено, на честь кого та за які заслуги вона названа.

Кінець і початок цієї вулиці поєднують відрізки вул. Панянки (на північному схилі Різницької гори).

Варіанти нової назви:

Вулиця Різницька Гора

Різницька Гора — так називали північно-східну частину схилів міжбалкового плато на північ від «Іванової» або «Соборної» гори — ближче до Панянки. Пропонується повернути історичну для цієї місцевості назву (раніше так називалася вул. Василя Верховинця).

Вулиця Стефана Стабанського

Стефан Стабанський (або Стобенський, чи Стобанський; поч. XVIII ст., м. Жовква, тепер Львівської обл. — кін. XVIII ст.) — скульптор і архітектор, автор проекту Успенського кафедрального собору в Полтаві. Фахові знання здобув у майстерні рідного брата Гната. Стабанському належить пластичне оздоблення дзвіниці Софійського монастиря у Києві (1746–1748) ймовірно під керівництвом відомого архітектора Йогана Готфріда Шеделя. Зводив споруди у Новій Сербії (тепер Кіровоградщина). Був запрошений полтавською полковою старшиною для проектування і зведення у Полтаві Успенського кафедрального собору (1748–1780 рр.; зруйнований у 1934 р.), видатної пам’ятки українського бароко, найвищої будівлі Полтави до поч. ХХ ст. Авторству Стабанського окремі дослідники приписують також дзвіницю Успенського собору, Миколаївську церкву на Інститутській горі та Вознесенську церкву на Пушкарівці.

→ 90. Провулок Степовика

Пропозиція від робочої групи — перейменувати провулок, оскільки точно не встановлено, на честь кого та за які заслуги він названий.

З’єднує вулиці Верховинця і Степовика в нижній частині Різницької гори.

Варіанти нової назви:

Провулок Олександра Степовика

О. Степовик — псевдонім українського педагога, письменника і публіциста Олександра Федоровича Комаро́ва (*1842 — †1918). Справжнє його прізвище — Комар, але за традицією Російської імперії в офіційних документах українські прізвища русифікували.

Народився він у степовій Україні (звідти і псевдонім), на сучасній Дніпропетровщині. Закінчив у 1869 році природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету зі званням кандидата фізико-математичних наук. Викладав у Рівненській гімназії (1870-1876). Один із його учнів Володимир Короленко згадує «українофіла-етнографа» Комарова, праці якого сприймалися учнями гімназії як «цікавість вищого ладу, що виходить за межі казенного викладання». З 1876 року викладав у Бєлгородському учительському інституті. З 1883 по 1902 рік працював інспектором та директором народних училищ у Воронезькій губернії. Очолював з 1902 по 1905 рік Бєлгородський учительський інститут. Після цього вийшов на пенсію і переїхав до Харкова.

Брав активну участь у діяльності Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг для народу, очолюючи в ньому українську секцію. Автор книг «Оповідання про комах. Яка од їх користь або шкода в господарстві» (1882), «Лихі потайні хлібоїди і хлібний комарик та шведська муха» (1899), «Про городину» (1899), «Корисні звірятка (кажан, їжак та зінське щеня)» (1899; друге видання вийшло 1902 р. і під назвами: «Кажан, їжак та кріт. Корисні звірятка»), «Про садовину та ягідні кущі» (1909), «Оповідання про рослин» (1909).

Своїми творами започаткував жанр української науково-художньої літератури. Написав кілька шкільних підручників — «Арифметичний, або щотний задачник, ч. 2. Прості дроби та десятинні» (1906), «Арифметика, або Щотниця задля самоосвіти й школи, ч. 1. Цілі числа» (1908) і методичних посібників, які багаторазово перевидавалися. У тому числі видавництвом «Український учитель», яке діяло в Полтаві.

Провулок Петра Калнишевського

Петро Іванович Калнишевський (1690-1803) — визначний український державний, культурний та релігійний діяч, меценат, останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового (1762, 1765–1775). Кавалер Ордену Андрія Первозванного. Під час війни з Туреччиною 1768-1774 рр. українські козаки прославилися своєю мужністю і військовою доблестю, кошовий Калнишевський показав талант полководця. Перемога у війні стала поштовхом для російського царизму в реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Вищі урядові чиновники вважали, що Запорізька Січ є небезпечною для Російської імперії, а як бастіон проти турків — тепер непотрібною. За наказом російської імператриці Катерини II (за Тарасом Шевченком «лютий ворог України, голодна вовчиця») у 1775 р., Запорізьку Січ загарбали війська під керівництвом царського генерала Текелі загальною кількістю близько 60 тис. осіб, що поверталися з російсько-турецької війни. Агресори зайняли Запоріжжя завдяки підступному і віроломному нападу. Росіяни захопили з січових сховищ боєприпаси, козацькі клейноди, матеріальні цінності й архів запорізької військової канцелярії. Кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу і військового суддю Павла Головатого арештували і закували в кайдани. У 1776 р. згідно з указом Катерини ІІ останній кошовий Петро Калнишевський був відправлений на довічне заслання у Соловецький монастир (перебував там 25 років). Канонізований ПЦУ (вшановують як Петра Багатостраждального), та УПЦ (вшановують як праведного Петра Калнишевського). Петро Калнишевський славний тим, що будував багато церков. Одну з них (дерев`яну) козаки спорудили у місті Ромни. З часом парафіяни Ромен збудували кам’яну церкву. Тож дерев’яну розібрали й перевезли до Полтави. Але у 1943 році дерев’яний храм згорів. Його відродила Свято-Покровська парафія. Полтавський Храм пам’яті святого праведника Петра Калнишевського оздобили у нижньому приміщенні Свято-Покровської церкви ПЦУ. Громада збудувала його за свої кошти. Полтавські різьбярі вирізали царські врата, а парафіяни-столяри зробили іконостас.

→ 91. Вулиця Степового фронту

Степовий фронт — оперативне-стратегічне об’єднання радянських військ, що існувало з 9 липня до 20 жовтня 1943 у ході німецько-радянської війни. Пізніше перейменовано на 2-й Український фронт. Колишня вул. Польова (до 1983 р.).

Пропозиція від робочої групи — перейменувати на вулицю Українських Фронтів (ця назва загальна і відображає роль народу України в деокупації території від німецьких загарбників).

Між вул. Європейською і Івана Мазепи (відрізок по «Кільцевому маршруту» автотранспорту).

Варіанти нової назви:

Вулиця Василя Тютюнника

Василь Никифорович Тютюнник (1890-1919) — уродженець Полтавщини, у 1919 році — начальник генерального штабу Армії УНР та командувач дієвої армії УНР, генерал-хорунжий. 130-річчя від дня народження відзначалося на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради України. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Вулиця Олександра Оксанченка

Олександр Якович Оксанченко (26.06.1968 — 25.02 2022) — український військовий льотчик І-го класу, полковник, Герой України (звання присвоєне Указом Президента 28 лютого 2022, посмертно). Із 1996 року по 2022 рік — в м. Миргороді Полтавської області на посадах заступника командира з льотної підготовки та інструктора-пілота 831-ї бригади тактичної авіації (м. Миргород). Учасник АТО. Загинув у повітряному бою над Києвом, відволікаючи на себе ворожу авіацію. Похований 6 березня 2022 року на військовому цвинтарі у місті Миргороді.

Вулиця Українських Фронтів

Узагальнена назва (від Першого, Другого, Третього Українських фронтів), яка відображає роль народу України у вигнанні німецьких загарбників і перемозі над нацизмом у Другій Світовій війні.

→ 92. Провулок Суворовський

Суворов Олександр Васильович (1730-1800) — генералісимус, російський полководець. Був організатором придушення національно-визвольних повстань та депортацій, зокрема придушення Коліївщини в Правобережній Україні й повстання Костюшка.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати провулок, оскільки він названий на честь активного діяча колонізаційної політики царської Росії.

Історичний район Полтави — Кобищани.

Варіанти нової назви:

Вулиця Григорія Нудьги

Григорій Антонович Нудьга (1913–1994) — український літературознавець, фольклорист, етнограф, культуролог, письменник, кандидат філологічних наук, член Наукового товариства імені Шевченка, кількох міжнародних наукових організацій із вивчення усної народної поетичної творчості, народних та літературних пісень, збирач і публікатор фольклорних творів, численних записів кобзарського співу, автор і редактор-упорядник понад 40 книжкових видань (монографій, брошур, антологій, збірників), майже 300 статей. Учений започаткував досі не перевершене вивчення української пісні в міжнародному контексті («Українська дума і пісня в світі: у 2 кн.», Львів, 1997–1998).

Життя Григорія Нудьги тісно пов’язане з історичною Полтавщиною та Полтавою. Закінчив Гадяцький педагогічний технікум (1929–1931); працював старшим викладачем кафедри української літератури Полтавського педінституту (грудень 1938 — червень 1941); ініціював створення музею Панаса Мирного, разом з однодумцями збирав необхідні для цього документи, вивчав архіви письменника, уклав план експозиції, проводив тематичні екскурсії для студентів і громадськості. Учасник Другої світової війни, військовополонений. У 1942–1943 роках, утікши з полону, працював дроворубом, потім викладачем у школі лісництва в селі Зінці Полтавського району. З 1943 р. знову на фронті, відзначений трьома медалями. Жертва сталінських репресій. Після арешту в травні 1945 року був відправлений до Полтави, де 8 серпня 1945 року його засудили за «націоналізм» — до 10 років виправних робіт у таборах місцевого ув’язнення, поразки в правах на 3 роки, конфіскації майна; після спроби перегляду справи 1947 року був відправлений на Колиму (судимість знято 1954 року, реабілітовано 1967 року).

Провулок Федора Лизогуба

Федір Андрійович Лизогуб (1851-1928) впродовж 15 років очолював Полтавське губернське земство (1901-1915). Походив зі старовинного шляхетського старшинського роду Лизогубів, що мали землі в Полтавській і Чернігівській губерніях. З козацького роду, пов’язаного із Гоголями та Скоропадськими, одним із предків був гетьман України Петро Дорошенко У 1897 році Лизогуба призначають почесним мировим суддею Лохвицького повіту». 1901 року обраний головою Полтавської губернської земської управи, очолював її 15 років і чимало на Полтавщині зробив для української культури. Сергій Грабовський у тематичному матеріалі на сайті радіо «Свобода» висловився так: «він був українцем, свідомим українцем — уся його земська діяльність була присвячена українській справі». Меценат ініціював видання творів Івана Котляревського та спорудження йому пам’ятника. «Відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, на яке прибули всі свідомі представники тодішнього українства 1903 року, — це організаційно цілковита заслуга голови Полтавського губернського земства Федора Лизогуба, як і багато інших справ», — підкреслює у цій же статті на сайті радіо «Свобода» професор і письменник Максим Стріха. Ініціював будівництво в українському стилі приміщення губернського земства (проект В. Кричевського), збір коштів на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. Також долучився до створення в Полтаві міського музею, фінансував діяльність Школи художнього промислу у Миргороді. Ініціював спорудження в Полтаві будинку земства в стилі українського модерну. Нині тут розміщується відомий містянам та тисячам вітчизняних й закордонних туристів обласний краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, фасад будівлі якого є одним із знакових українських символів Полтави. А ще, як з’ясували дослідники у фонді № 755 (опис 3, справа 594) Державного архіву Полтавської області, регулярно листувався з провідними інтелектуалами-українофілами, приміром, із Михайлом Грушевським. У листах Лизогуб обговорював питання збору коштів на відкриття у Полтаві пам’ятника Тарасові Шевченку. У 1917 році долучився до роботи Генерального Секретаріату Української Центральної Ради — працював консультантом із земельних питань. А після приходу гетьмана Павла Скоропадського до керма Української держави стає одним із чільних її діячів. Третього травня 1918 року гетьман призначив Лизогуба міністром внутрішніх справ Української держави, а вже через тиждень — головою Ради Міністрів. 8 липня 1918 року Лизогуб відмовився від посади міністра та зосередився на керівництві урядом. Коли гетьман взяв курс на союз з білогвардійцями, на знак протесту залишив урядування. Помер на еміграції.

→ 94. Провулок Талалихіна

Талалихін Віктор Васильович (1918-1941) — військовий льотчик, перший в СРСР застосував нічний таран, Герой Радянського Союзу. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Варіанти нової назви:

Провулок Браї́лківський

Пропонується назвати за розташуванням біля мікрорайону Полтави — Браї́лки (формувався біля промислового вузла з початку 1960-х років). Назва походить від хутора, який тут мав у другій половині XVII століття полтавський городовий отаман, полковий осавул Іван Браї́ла (Браїлка, Браїлко).

Провулок Олександра Жаховського

Олександр Григорович Жаховський — підполковник Армії УНР, льотчик і командир 1-го гарматного загону 6-го Полтавського авіаційного дивізіону Армії УНР. У 1922 р. емігрував до Польщі, потім — до Бразилії, де й помер у 1961 році.

→ 95. Провулок Тюленіна

Тюленін Сергій Гаврилович (1925-1943) — член штабу підпільної молодіжної організації «Молода гвардія», Герой Радянського Союзу. Історія «Молодої гвардії», описана О. Фадеєвим у романі на замовлення Сталіна до 30-річчя Жовтневого перевороту, а потім зображена в однойменному фільмі, відрізнялась від свідчень очевидців тих подій і є сфальсифікованою задля поширення радянської ідеології.

Район колишнього заводу ГРЛ.

Варіанти нової назви:

Провулок Генерала Удовиченка

Олександр Іванович Удовиченко (1887-1975) — військовий і громадський діяч, генерал-полковник Армії УНР, був одним із керівників військової операції з визволення Полтавщини від російсько-більшовицьких загарбників навесні 1918 р.

Військовий радник Симона Петлюри (1917), відзначився у боях за Арсенал у Києві в січні 1918-го. Як згадував Леонід Романюк: «Постійна співпраця О. Удовиченка з Головним Отаманом Симоном Петлюрою перейшла в особисту дружбу… І хоч Головний Отаман не раз пропонував О. Удовиченкові високі відповідальні військові посади, він завжди ухилявся від пропозицій, воліючи становище на бойових фронтах в ролі командира дивізії чи групи». Командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважається однією з найбільш боєздатних частин Армії УНР. Член Вищої військової ради УНР (із 1921-го).У 1924-му емігрував до Франції. Очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Віце-президент УНР в екзилі (1954-1960).У книзі «Україна у війні за державність» (1954) Олександр Удовиченко із сумом констатував: «Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких тяжких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували… Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбутися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму». Помер 19 квітня 1975-го у Франції (м. Ментенон).

Вноситься керівником Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Провулок Дмитра Павличка

Дмитро Васильович Павличко (1929- 2023) — український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, громадсько-політичний діяч — шістдесятник. Герой України (2004). Головний редактор українського журналу іноземної літератури «Всесвіт». Один із організаторів Народного руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. У 1990—1994, 1998—1999, 2005—2006 роках народний депутат України. Неодноразово приїжджав із виступами до Полтави.

У літературному доробку Дмитра Павличка — поетичні збірки «Любов і ненависть» (1953 р.), «Моя земля» (1959 р.), «Правда кличе!», «Чорна нитка» (1958 р.), «Бистрина» (1959 р.), «Днина» (1960 р.), «Пальмова віть» (1962р.), «Пелюстки і леза» (1964р.), «Хліб і стяг», «Гранослов» (1968 р.), «Сонети подільської осені» (1973 р.), «Таємниця твого обличчя» (1974 р., 1979 р.), «Спіраль» (1984 р.), «Задивлений у будущину», «Поеми й притчі», «Вибрані вірші» (1986 р.), «Покаянні псалми» (1994 р.), «За нас» (1995 р.), «Золоте ябко» (1998 р.), «Ностальгія» (1998 р.), «Засвідчую життям» (2000 р.), «Наперсток» (2002 р.), «Рубаї» (2003 р.), «Сонети» (2004 р.), «Не зрадь» (2005 р.), «Три строфи» (2007 р.), «Аутодафе» (2008 р.)… Дмитро Павличко — автор відомих пісенних текстів: «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Пісня про Україну», «Долиною туман тече», «Явір і яворина», «Я стужився, мила, за тобою», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались». А пісня «Два кольори» стала улюбленою народом.

→ 96. Вулиця Федора Моргуна

Моргун Федір Трохимович (1924-2008) — перший секретар Полтавського обкому КПУ (1973-1988), перший голова Державного комітету СРСР з охорони природи, член ЦК КПРС у 1976-1990 р.; після 1991 р. — письменник. Доктор сільськогосподарських наук, академік УААН. Вулиця на його честь названа прижиттєво, що суперечило й тодішньому законодавству. Обіймав посаду, що вважається керівною посадою в комуністичній партії, тому вулиця, названа в його честь, підлягає перейменуванню відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Вулиця Кірочна

Повернення історичної назви вулиці, пов’язаної з розташуванням тут дерев’яної лютеранської кірхи — першої культової споруди в «Колонії німецьких фабрикантів» (як офіційно називали цей район, відведений для проживання і виробництва сукна переселенцями із німецьких земель, переважно лютеранської віри).

Вулиця Народного Руху

На прославлення організації, яка відіграла провідну роль у відновленні незалежності наприкінці ХХ ст. та борців за не залежність у ХХ ст. — активістів Народного Руху України. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Вулиця Родини Волкенштейн

Ця родина німецького походження залишила помітний внесок в історії Полтави і країни. Оскільки вона розташована в районі «Німецька Колонія», то назва було б відповідною обставинам. Олександр Олександрович Волкенштейн (1851, С.-Петербург — 1925, Полтава) — лікар, громадський діяч. Виступав за автономію України. Займався правозахисною діяльністю. Один час захоплювався ідеями Л.Толстого. Через знайомство з О.Волкенштейном у Полтаву перебралися Г.Мясоєдов та інші відомі діячі. Його смерть вже за радянських часів зумовила жалобу в усій Полтаві. Перша дружина Людмила Олександрівна була відомою діячкою народницького руху. Після її висилки на Сахалін чоловік поїхав із нею. Внук — Сергій Сергійович Волкенштейн (1900, Полтава — 1977, Москва), виховувався в родині доньки М.В. Скліфосовського. Герой Радянського Союзу, генерал-майор артилерії, учасник вигнання німецьких окупантів із Полтавщини, викладач.

Вулиця художника Василя Волкова

Волков Василь Олексійович (1840-1907) — художник-передвижник, фотограф, викладач малювання в Кадетському корпусі, активний діяч культури Полтави кін. ХІХ — поч. ХХ ст. Працював в різних жанрах — портретному, побутовому, історичному. У співавторстві з Леонідом Позеном розробив ескіз надгробка Івана Котляревського (1893 рік). Разом із Григорієм Мясоєдовим є засновником першої художньої школи в Полтаві. Відомі картини: портрети Миколи Ярошенка, Леоніда Позена, полотна «Українець», «Няня», «Гоголь слухає лірника», «Гоголь у Василівці», «Околиці Полтави», «Стрітенська церква» та інші. Збережений будинок Василя Волкова знаходиться фактично в кінці вулиці Моргуна біля входу у Ботанічний сад (адреса: Ботанічний провулок, 2).

→ 97. Вулиця Чкалова

Чкалов Валерій Павлович (1904-1938) — радянський льотчик-випробувач, комбриг, Герой Радянського Союзу. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Вулиця розташована в селищі Лісок.

Варіанти нової назви:

Вулиця Павла Поповича

Павло Романович Попович (1930-2009) — перший радянський космонавт українського походження (1962), генерал-майор авіації, Двічі Герой Радянського Союзу. Почесний громадянин міста Полтави. У космосі 12 серпня 1962 року Попович на прохання конструктора, українця Сергія Корольова, який спостерігав за астронавтами з Центру управління польотами, заспівав українську пісню «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…».

Вулиця Петра Яцика

Петро Дмитрович Яцик (1921-2001) — канадський підприємниць українського походження, меценат і філантроп, відомий своїм вагомим внеском у фінансування українознавства на Заході та в Україні. Народився на землях Українських Карпат, які тоді були в складі Польщі. У 1944 році виїхав до Німеччини. Закінчив Український технічно-господарський інститут у Регенсбурзі (1947), в якому вивчав економіку. З 1949 року — у Канаді: власник і президент приватної будівельної фірми «Prombank Investment Limited (P. Jacyk Group)». Засновник Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів», був його почесним президентом. Мав державні нагороди України і відзнаки Президента.

Вулиця Федора Піроцького

Федір Аполлонович Піро́цький (1845, Сенча, Полтавська губернія — помер 1898, Олешки, Херсонська губернія) — інженер українського походження, винахідник першого у світі трамвая на електричній тязі. Зробив багато винаходів у інших галузях — будівництві гідроелектростанцій, електричному освітленні, зв’язку, артилерійській і ракетній техніці. Військовий; вийшов у відставку в званні полковника. Помер у бідності.

→ 98. Провулок Чкалова

Чкалов Валерій Павлович (1904-1938) — радянський льотчик-випробувач, комбриг, Герой Радянського Союзу. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Провулок розташований у селищі Крутий Берег, заплава річки Ворскли

Варіанти нової назви:

Провулок Заплавний

Розташований на заплаві долини річки Ворскла. Раніше ця територія у водопілля (навесні) покривалася водою.

Провулок Івана Віцька

Іван Михайлович Віцько (1930, Крутий Берег, м. Полтава — 2011, м. Полтава) — український майстер з виробів і розпису по порцеляні та кераміці, член Національної спілки художників України (1964), Заслужений художник УРСР (1982), Народний художник України (1996), лауреат премії ім. Катерини Білокур (2004), викладач.

→ 99. Вулиця Яценка

Яценко Григорій Федотович (1910-1942) — із 1931 р. на комсомольській і партійній роботі; заступник редактора газети «Більшовик Полтавщини», секретар підпільного обкому КП (б)У, загинув унаслідок карального рейду окупантів на території Гадяцького району в січні 1942 року. Обіймав посаду, що вважається керівною посадою в комуністичній партії, тому вулиця, названа в його честь, підлягає перейменуванню відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Коротка вулиця (колишній пров. Київський), західніше стадіону «Ворскла».

Варіанти нової назви:

Вулиця Митрополита Феофіла

Феофіл (Федір Іванович Булдовський, 1865-1944) — видатний православний церковний діяч. Народився у родині священика на Полтавщині, служив настоятелем Всіхсвятської церкви м. Полтави (з 1901 до 1923 р.), і викладачем Полтавського жіночого Єпархіального училища поблизу цієї вулиці (тоді — пров. Київський). У травні 1917 на Полтавському єпархіальному з’їзді виступив із програмною доповіддю «Про українізацію церкви». Тому його вважають ідеологом української автокефалії на Полтавщині. Єпископ Лубенський і Миргородський (1923-1929); митрополит Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-1937 pp.); митрополит Української автокефальної православної церкви (1942-1943 pp.). Послідовно виступав за незалежність України. Замучений у в’язниці НКВС в Харкові.

Вулиця Михайла Токаревського

Михайло Дмитрович Токаревський (1884-1974) — громадсько-політичний діяч, кооператор. Народився і отримав духовну освіту на Полтавщині, а правничу й комерційну за межами України. Від самого початку його діяльність в краї пов’язана зі споживчою кооперацією, яку він поєднував із підпільною роботою як організатор Юнацької спілки і в партії українських соціалістів. У 1916-1918 рр. — один із керівників Полтавської спілки споживчих товариств (ПССТ). У 1917-1918 рр. — голова Полтавської губернської земської управи, член Української Центральної Ради. Наприкінці 1920 р. був заарештований чекістами, і дивом уникнув розстрілу. На початку 1920-х рр. став фундатором і першим директором Полтавського агрокооперативного технікуму (нині аграрний університет), але вже в 1923 р. із політичних мотивів був усунений від керівництва, а згодом — і від викладацької роботи. Переїхавши до Києва (1926 р.), працював в Українському кооперативному інституті, завідував музеєм Укркоопспілки. У 1930 р. був заарештований у справі Спілки Визволення України. Після 12-місячного перебування у в’язниці вийшов на свободу. Працював у органах статистики Харкова. В 1936 р. пережив ще один арешт, був засуджений до смертної кари і, чекаючи розстрілу, протягом шести місяців сидів у камері смертників. Врятувався завдяки змінам у керівництві НКВС. Із 1945 р. працював у Львові, де й упокоївся.

***

Нагадаємо, 15 грудня завершилося електронне голосування щодо перейменувань вулиць першої черги у Полтавській громаді. Це 71 вулиця та провулок, в яких є орфографічні помилки, русизми й назви на честь топонімів Російської Федерації та Республіки Білорусь. 22 лютого депутати мали затвердити нові назви на сесії Полтавської міськради, проте для проведення засідання не вистачало кворуму.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»