Як перейменують вулиці Анатолія Кукоби, Ватутіна, Героїв Сталінграда: у Полтаві затвердили нові варіанти назв для 18 вулиць

→ 1. Вулиця 9 Січня

Названа в пам’ять про початок подій, що відбулися у Санкт-Петербурзі. У російській і радянській історіографії вони означені як «революція 1905 року», що розпочалася з розстрілу учасників мітингу 9 січня 1905 року, який отримав назву «кривава неділя».

Варіанти для нової назви:

Вулиця Володимира Ельяшевича

Володимир Львович Ельяшевич (1876-1915) — один із піонерів вітчизняного повітроплавання; член-кореспондент Головної фізичної обсерваторії при Академії наук. Походив із родини потомственних військовослужбовців (його батько — викладач Полтавського кадетського корпусу, який придбав поблизу Полтави ділянку землі й звів на ній невеликий будинок). Як військовий, В.Л.Ельяшевич керував підрозділами повітроплавного флоту. Помер внаслідок інфаркту в 1915 р., похоронений на Алеї почесті у Полтаві. У 1920-х роках на землях Ельяшевичів було створене робітниче селищі Ельяшевичі (із часом його назва пройшла етапи трансформації).

Вулиця Ельяшевичів

Від початкової назви робітничого селища Ельяшевичі, заснованого тут у 1920-х роках (за державно-кооперативним кредитом) на колишніх землях Ельяшевичів. Його початкова назва «Ельяшевичі» була заскладною для робітничого класу, який поселився тут. Тому вона швидко трансформувалася (Ельяшевичі → Ілляшевичі → Ілляшівка → Ляшівка → Ляхівка → «посьолок»). Пропонується в рамках заходів із повернення вулицям і місцевостям Полтави їхніх історичних назв.

Вулиця Української Центральної Ради

На прославлення першого українського передпарламенту в 1917-1918 роках — Української Центральної Ради (УЦР), який вперше у ХХ столітті проголосив незалежність України. Серед учасників УЦР була плеяда видатних інтелектуалів-уродженців Полтавщини. Пропонується з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 2. Вулиця Анатолія Кукоби

Кукоба Анатолій Тихонович (1948-2011) — міський голова Полтави (1990-2006). Оскільки наприкінці 1980-х років обіймав посаду секретаря Полтавського міськкому КПУ, що вважається керівною посадою в комуністичній партії, то вулиця, названа в його честь, підлягає перейменуванню відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Варіанти для нової назви:

Вулиця Давида Молдавського

На честь полтавського підприємця єврейського походження, залишки підприємств і благодійних закладів якого досі можна знайти на цій вулиці й на Подолі. Давид Мойсейович Молдавський (? — 1914) — житель міста Полтави, промисловець (купець першої гільдії), меценат, громадський діяч. Власник млина, винокурного та цукрового та інших заводів. Гласний міської думи. Похоронений на Єврейському кладовищі Полтави.

Вулиця Подільська

Пропонується назва за розташуванням вулиці у межах історичного району Полтави — Поділ. Ця назва нейтральна, історична, і не має викликати політичних чвар, не несе релігійного чи пропагандистського навантаження.

Вулиця Різдвяна

Пропонується використати історичну назву — Різдвяна (бо до 1930 р. на початку вулиці розташовувався храм Різдва Богородиці), і колишня назва вулиці, яка проходила праворуч від храму — Різдвяно-Богородична (а вулиця, яка відходила вліво, і яку пропонується перейменувати — Ново-Миколаївська). Пропонована назва нейтральна, історична, і не має викликати політичних чвар.

→ 3. Вулиця Балакіна

Балакін Василь Федорович (? -1943), полковник, заступник командувача артилерією Степового фронту з політичної частини, який загинув у 1943 році на Полтавщині. Вулиця на його честь перейменована в 1944 році (попередня назва — вул. Фабрикантська. У 1951 р. цю назву поширили і на колишню вул. Ново-Фабрикантську). Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки вона названа на честь політпрацівника, не пов’язаного з вигнанням нацистів із Полтави. Його ім’я достатньо вшановане шляхом меморіалізації могили, надмогильна плита з надписами на якій охороняється Законом.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Німецьких фабрикантів

Пропонований варіант має на меті повернути історичну назву, яка походить від терміну «німецький фабрикант» — тобто ремісник із числа німецьких колоністів, який займався виробництвом сукна. Поняття «фабрикант» (ремісник) станом на початок — середину ХІХ століття не відповідає сучасному розумінню цього терміну. Перші родини переселенців із південно-німецьких земель (лютерани за віросповіданням) прибули до Полтави в 1808 році. Їх залучили в місто на пільгових умовах із метою розвитку ткацтва для потреб армії. Міською владою для їхнього розміщення були викуплені земельні наділи й зведені хати. Доступ на цю територію не німцям-фабрикантам до 1869 року був дещо обмежений. Офіційна назва цього району від початку ХІХ ст. до 1929 року — Німецька Колонія, а назва вулиці до 1944 року — Фабрикантська. До 1869 року в Німецькій Колонії діяли органи самоуправління, які займалися організацією громадського життя, побуту, допомогою лютеранській церкві. Після скасування напівзакритого статусу Колонії, більшість колоністів залишили Полтаву, але частина з них продовжувала підприємницьку та іншу діяльність.

Вулиця Фабрикантська

Пропонується повернути стару назву цієї вулиці (до 1944 р.). Ця назва буде також історичною згадкою минулого німецької спільноти міста, яка мешкала в цьому районі Полтави — «Німецькій Колонії». Поняття «фабрикант» станом на початок — середину ХІХ століття не відповідає сучасному розумінню цього терміну, і є синонімом термінів: «ремісник», «виробник».

Вулиця Федора Борківського

Федір Борківський (? -1942) — старшина Армії УНР. Проходив у справі Спілки визволення України, протягом 10 років поневірявся у Соловецькому таборі особливого призначення. Після звільнення мешкав у Полтаві на вулиці Монастирській, 15. Напередодні радянсько-німецької війни працював бухгалтером Полтавського хлібзаводу. У 1941 р. примкнув до Організації Українських Націоналістів (гілки під проводом Андрія Мельника) — ОУН (м). ОУН (м) тоді була цілком легальною організацією, що діяла в Третьому рейху. В 1941- 1942 роках — голова міської управи Полтави, призначений німецькою окупаційною владою. Організував життєдіяльність міста так, щоб в умовах окупації зберегти життя полтавців і десятків тисяч військовополонених «Червоної армії» у німецьких концтаборах. Рятував з полону червоноармійців без огляду на національність, з ризиком для себе. Під його проводом у Полтаві почала відроджуватися українська національна культура й освіта. Брав участь у створенні Української Національної Ради в Києві. Розстріляний німецькими окупантами у квітні 1942 року (внаслідок зміни курсу на приборкання українського націоналізму).

→ 4. Провулок Бестужева

Бестужев-Рюмін Михайло Павлович (1803-1826) — декабрист, один із керівників повстання Чернігівського полку, з 1820 року служив у Полтавському піхотному полку. Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки декабристи загалом розглядали українців як частину російського народу, а українське питання вважали неіснуючим. Декабристський рух не виступав захисником національних ідеалів та не підтримував національно-визвольну боротьбу українського народу. Гіпертрофована героїзація декабристів як революціонерів — борців із царизмом відбулася після встановлення радянської влади.

Варіанти для нової назви:

Провулок Академіка Олексан­дра Орлова

Олександр Якович Орлов (1880– 1954) — астроном, геофізик, академік Української академії наук (1919), член-кореспон­дент АН СРСР (1927). Засновник відомої в нау­ковому світі школи украї­нських дослі­дників із глобальної геодинаміки. На­прикінці 1925 р. оселився в Полтаві. Тут під його керівництвом почалась розбудова першої в Україні наукової установи астрономо-геофізичного про­філю — Полтавсь­кої гравіметричної об­серва­торії ВУАН (нині Полтавська гравіметрична обсерваторія Інсти­туту геофізики імені С.І. Субботіна НАН України). Був її директором (1926–1934, 1938–1951). У 1944 році заснував Го­ловну астрономічну обсерваторію АН УРСР в Києві та очолював її в 1944-1948 і 1950-1952 рр.

Провулок Дмитра Пильчикова

Дмитро Павлович Пильчиков (1821-1893) — український громадський і культурний діяч, педагог. 1846 року познайомився з Тарасом Ше­вченком і вступив до Кирило-Мефодіїв­ського братства. Один із ініціаторів створення живого пам’ятника — «Дуба Шевченка» в Полтаві у 1861 р. У 1846-1864 роках викладав у Полтавському кадет­ському корпусі; проявив себе як українофіл. Дмитро Павлович став ініціатором багатьох корисних справ у культурному житті Полтави. Влітку 1873 року Пильчиков, перебуваючи у Львові, став фундатором літературного товариства ім. Т. Шевченка (згодом — наукове Товариство ім. Т. Шевченка), котре існує і донині. Він привіз гроші від Єлизавети Милорадович на організацію Товариства. Після виходу на пенсію жив у Херсоні й Одесі. Наприкінці життя мешкав у Харкові, де і помер.

→ 5. Вулиця Ватутіна

Ватутін Микола Федорович (1901-1944) — генерал армії, Герой Радянського Союзу. Винний у злочинній загибелі тисяч українців. Брав участь у реалізації злочинного пакту Ріббентропа-Молотова.

Попередні назви цієї вулиці: Прохорівська (до 1920-х років); до 1952 року — Сталіна. Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки, враховуючи ціну, якою здобувалася перемога, ми не можемо вшановувати радянських воєначальників — політичні фігури та генералітет Червоної армії, навколо яких формувалася радянська ідеологія.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Журналістів

Алею журналістів відкрили 23 вересня 2008 року на розі вулиць Пушкіна і Ватутіна в Полтаві. Пропонуємо привести назву вулиці у відповідність до назви цієї алеї.

Вулиця Івана Павловського

Павловський Іван Францевич (1851-1922, Полтава) — історик Полтавщини, викладач Кадетського корпусу, ініціатор створення музею Полтавської битви. У 1870 році закінчив Полтавську гімназію, у 1874 році — історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав історію в Полтавському кадетському корпусі (1874—1913). Одночасно виконував обов’язки секретаря Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903—1918). Організував музей Полтавської битви і був його завідувачем (1909—1918). Виступав організатором та учасником народних читань та недільних шкіл на Полтавщині. Член Полтавського церковного історико-археологічного комітету. Є автором понад 150 праць, у тому числі студій з історії Полтавщини XVIII—XIX ст. Його будинок, фактично, був розташовувався по нинішній вул. Ватутіна (на стіні школи №38 встановлена меморіальна дошка в пам’ять про І.Ф. Павловського).

Вулиця Миколи Плав’юка

Плав’юк Микола Васильович (1927-2012) — український політичний громад­ський діяч в еміграції, останній президент Української Національної Ради (УНРради) в екзилі (1989-1992), п’ятий голова ОУН, публіцист, співорганізатор і один із президентів Світового Конгресу вільних українців. У 1941 р. вступив до лав юнацтва Організації українських націоналістів (ОУН), став повітовим провідником юнацтва ОУН. Влітку 1944 ввійшов до збройного загону ОУН. Згодом цей загін увійшов до формування УПА-Захід (див. Українська повстанська армія нижче), який перебував у Закарпатській Україні, а потім — у Відні. Навесні 1945 р. з наказу ОУН (мельниківці) вступив до Української національної армії. Після закінчення Другої світової війни перебував у таборах для переміщених осіб, закінчив українську середню школу та вступив до університету в Мюнхені (Німеччина), який закінчив 1949 за фахом економіста. У 1949 р. емігрував до Канади, де продовжив активну громадську діяльність. 24.08.1992 р. М.В. Плав’юк, як голова УНР, передав владні регалії Української Народної Республіки Президентові України. У 1993 р. йому надане українське громадянство. Відзначений трьома високими державними нагородами України (орденами).

Вулиця Української Повстанської Армії

На честь людей, які виборювали незалежність України у лавах Української Повстанської Армії (УПА) в роки Другої світової війни і після неї. Біограми та статті про уродженців Полтавщини, на основі відповідних наукових досліджень оприлюднені на сторінці Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в інтернет-виданні «Полтавщина». Пропозиція подається УІНП відповідно до Постанови ВР у 2022 році 80-річчя з часу створення УПА відзначалося на державному рівні. Після перейменування і демонтажу пам’ятника Ватутіну з точки зору єдиних символьних ансамблів доречно на цій локації (початок вулиці) створити пам’ятний знак на честь земляків-воїнів УПА. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 6. Вулиця Гагаріна

Гагарін Юрій Олексійович (1934-1968) — перша людина, яка в 1961 р. на пілотованому ним космічному кораблі «Восход» здійснила політ у космос, Герой Радянського Союзу. Комуністична партія використовувала космос і космічні програми з його освоєння у воєнно-політичному протистоянні з Заходом, нагнітанні холодної війни та гонки озброєнь. Постать Юрія Гагаріна стала культовою в народі, була предметом тотальної героїзації, створення навколо нього міфу образу ідеальної радянської людини, гідної наслідування.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки Ю. Гагарін народився і виріс в Росії, жодного відношення до України і Полтавщини не мав. Його ім’я достатньо пошановане в радянській історії, увічнене на пострадянському просторі. В Україні є імена діячів, які були пов’язані з теорією і практикою космічних програм, і заслуговують на повернення в топонімічний простір.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Державного Прапора

На цій вулиці встановлений величний державний прапор України.

Вулиця Олени Теліги

Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенова; 1906–1942) — українська громадсько-політична діячка, поетеса і публіцистка, діячка ОУН, літературний критик. Борець за незалежність України у ХХ ст. 1939 року вступила до ОУН, де активно працювала в Культурній референтурі Проводу ОУН. 1940 року очолила молодіжне Мистецьке товариство «Зарево». Розкол ОУН сприйняла як загальнонаціональну і особисту трагедію, залишилася в ОУН під проводом полковника А. Мельника. В липні 1941 року нелегально перейшла кордон України і прибула до Львова, потім до Рівного. 22 жовтня 1941 року прибула до окупованого німецькою армією Києва. У Києві Олена Теліга очолила створену з ініціативи Олега Ольжича Спілку українських письменників. Організувала пункт харчування, співпрацювала з редакцією газети «Українське слово», редагувала літературно-мистецький додаток до неї — тижневик «Літаври», увійшла до складу Української Національної Ради. Арештована гітлерівцями 9 лютого 1942 року під час масових репресій гестапо проти українських патріотів — членів ОУН. Розстріляна гітлерівцями разом із сотнями соратників в Бабиному Яру 21 лютого 1942 року.

→ 7. Вулиця Гайдаренка

Гайдаренко Степан Степанович (1909 –1977) — радянський військовий льотчик часів Другої світової війни, майор (1938). У 1939 році отримав звання Героя Радянського Союзу за участь у війні комуністичної партії Китаю проти японців. З 1914 до початку 1920-х років мешкав у Полтаві, був членом гуртка авіаторів. У Полтаві з 1946 року вже є провулок Гайдаренка. Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки заслуги цього льотчика перед Україною є досить сумнівними. Його ім’я достатньо вшановане шляхом найменування провулку.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Генерала Михайла Крата

Михайло Миколайович Крат (1892-1979) — уродженець Полтавщини, український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.

10-го грудня 1917 року полковник Крат вступив на службу Української Народної Республіки. Під час боїв у Києві був помічником начальника оперативного відділу штабу Київської Військової Округи. Пізніше, в роках 1918-1920, служив на різних становищах в дивізіях: Одинадцятій Піхотній, Другій Запорозькій, Третій Залізній і Окремій Кінній. Брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського, в боях проти большевиків і так званої «Добровольчої» російської армії генерала Денікіна. 12-го жовтня 1919 року 8-й піхотний Чорноморський полк під командою полковника Крата розбив під селом Баланівкою (околиця Бершаді на Поділлі) 50-ий Білостоцький полк на Поділлі. По закінченні Визвольної Боротьби він перебував у Польщі, де працював як бухгалтер. Від 1944-го до 1945-го року М. Крат був членом дирекції Союзу Українських Кооператив у Холмі. З 1948 р. — в Англії і США (працював робітником до 1959 р.). Брав участь у громадському житті української діаспори. Похоронений в США. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Вулиця Дмитра Солов’я

Дмитро Федорович Соловей (1888, Полтавська губернія — 1966, США) — український історик, економіст, статистик, педагог і публіцист (автор понад 400 праць, а також спогадів про події в Полтаві, на зламі 1910-х/1920-х років, у т.ч. «Розгром Полтави»); діяч кооперативного руху в Полтаві на початку 1920-х. У 1926-1934 рр. — науковий співробітник кафедри історії української культури в Харкові. З 1944 на еміграції — в Німеччині й США; дійсний Української Вільної Академії наук у США.

→ 8. Вулиця Гастелло

Гастелло Микола Францович (1907-1941) — радянський льотчик. Герой Радянського Союзу (посмертно). Спрямував свій підбитий літак-бомбардувальник у мехколону німців (за результатами багаторічних досліджень істориків та аналізу архівних джерел доведено, що інформація в радянських ЗМІ про подвиг Гастелло є сфальсифікованою). Постать Миколи Гастелло стала культовою в народі, була предметом тотальної героїзації серед пілотів, створення навколо нього міфу образу ідеальної радянської людини, гідної наслідування.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Авіаторів Армії УНР

На честь борців за незалежність проти білої і червоної Росії — льотчиків 6-го Полтавського авіаційного дивізіону Армії УНР. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Вулиця Тарновщинська

Розташована в селищі Тарновщина. На честь козацької, пізніше дворянської родини — колишніх власників села Тарновщина (або Дальні Павленки), тепер — селища в межах Полтави. Іван Григорович Тарновський (біля 1680 — біля 1760), засновник династії — сотник полтавський, його сини, які посідали чільні місця в Полтавському полку. Поблизу вулиці розташований колишній поміщицький будинок Тарновських, який із 1893 року став дачею родини Скліфосовських.

→ 9. Вулиця Генерала Буняшина

Буняшин Павло Іванович (1902 -1983) — радянський військовий діяч, генерал-майор; командував 84-ою стрілецькою дивізією, підрозділи якої брали участь у вигнанні нацистських окупантів із Полтави. Відоме його фото в Корпусному парку (зустріч із полтавцями 23.09.1943 р.). Вулиця отримала назву на його честь у 2010 році. Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки Інститутом національної пам’яті України з метою вшанування пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років рекомендовано зберегти назви на честь простих захисників — солдатів, офіцерів, лікарів та медсестер, зокрема тих, що загинули, захищаючи місто від нацистів або під час вигнання їх з Полтави.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Полковника Степана Лазуренка

На честь командира першої регулярної військової одиниці української армії доби УНР — першого українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, уродженця Полтавщини.

Лазуренко Степан Савич (1892, м. Гадяч — 1969, США) — військовий діяч, полковник Армії УНР (в еміграції). Повернувшись до України з фронтів Першої світової війни, штабс-капітан Лазуренко взяв активну участь у творенні національного війська. Був одним із засновників Богданівського полку (травень 1917 р.). Після розформування частини служив курінним у Дорошенківському полку Запорозької дивізії. Бився з червоними військами під Крутами. В березні 1918 р. брав участь в боях проти більшовиків на території Полтавщини. Після того, як у Полтаві Запорозька дивізія була розгорнута в корпус, а Богданівський курінь — в полк, командував другим куренем богданівців. Взимку 1918–1919 рр. захищав від більшовиків північно-східні рубежі України. З кінця 1919 року в еміграції. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Вулиця Полтавських дивізій

На честь найменування 11 військових частин, які відзначені іменами «Полтавська» після вигнання німецьких окупантів із Полтави у вересні 1943 року. Зокрема шести дивізій:

• 9-а гвардійська Полтавська повітрянодесантна дивізія,
• 13-та гвардійська Полтавська стрілецька дивізія,
• 66-а гвардійська Полтавська стрілецька дивізія,
• 95-а гвардійська Полтавська стрілецька дивізія,
• 97-а гвардійська Полтавська стрілецька дивізія
• 266-а Полтавська штурмова авіаційна дивізія.

→ 10. Вулиця Генерала Духова

Вулиця найменована відповідно до рішення ВК ПМР депутатів трудящих №571 від 23.10.1974 «Про увічнення пам’яті Тричі Героя Соціалістичної праці Миколи Леонідовича Духова» (1904-1964; конструктора військової техніки). Пропозиція від робочої групи — змінити на «вул. Миколи Духова», оскільки він був, перш за все, відомим інженером, який народився у селі Веприк на Полтавщині.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Миколи Духова

Пропонується змінити назву з «вул. Генерала Духова» на «вул. Миколи Духова», оскільки він був видатним інженером-конструктором, а не кадровим радянським військовим.

Вулиця Павла Голобородька

Голобородько Павло Григорович (1881 — після 1930) — директор української гімназії імені І.М. Стешенка, яка стала школою №5 (у 1917-1927 рр.). Його діяльність, як взірець національного виховання і просвітництва, високо оцінив видатний педагог Г.Г. Ващенко.

Закінчив кадетський корпус і Тартуський університет. У 1912 році у Санкт-Петербурзі пройшов педагогічні курси з підготовки кандидатів на вчительські посади в кадетських корпусах і призначений на посаду викладача історії Полтавського Петровського кадетського корпусу. Після Лютневої революції 1917 року П.Г. Голобородько бере активну участь у роботі українських учительських громадських організацій, стає директором української гімназії в передмісті Полтави — Павленки. У 1920 році гімназія реорганізована в трудову школу №5, а П.Г. Голобородько продовжував працювати її завідувачем до 1927 року. У червні 1927 р. П.Г.Голобородько був заарештований і зник безвісти. У наш час школа №5, першим директором якої він був, має вхід від цієї вулиці. Колектив школи ініціював перейменування на честь свого знаменитого керівника.

→ 11. Вулиця Генерала Жадова

Жадов Олексій Семенович (1901-1977) — радянський військовий діяч, генерал армії (1955), Герой Радянського Союзу (1945). Командир 5-ї гвардій­ської Армії, яка брала участь у деокупації Полтавщини. Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки Інститутом національної пам’яті України з метою вшанування пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років рекомендовано зберегти назви на честь простих захисників, зокрема солдатів, офіцерів, ліка­рів та медсестер, зокрема тих, що загинули, захищаючи місто від нацистів або під час вигнання їх з Полтави.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Всево­лода Петріва

Всеволод Миколайович Петрів (1883-1948) — військовий і громад­ський діяч, письменник, педагог, військовий міністр і генерал-хору­нжий Армії Української Народної Республіки (УНР). Навесні 1918 року, як командир полку імені Костя Гордієнка, звільняв Полтав­щину від російсько-більшовицьких загарбників (Спогади про цю та інші події, що відбувалися у тодішній Полтаві, на Полтавщині та в Україні загалом детально описані у мемуарах Всеволода Петріва «Спомини з часів Української революції (1917–1921)», що вийшли друком у 1927–1931 роках.). Учасник оборони Києва від більшови­цьких формувань Муравйова. Помер в еміграції.

Вулиця Олександра Кониського

Олександр Якович Кониський (1836-1900) був професійним адвокатом, громадським діячем, письменником, літературним критиком, викладачем. Автор Молитви «Боже Великий Єдиний», музику до якої створив Микола Лисенко. Працював у Полтавському губернському правлінні на невисоких посадах (у 1854-1863 рр.). Член полтавської і київської «Громад», один з організаторів недільних та вечірніх шкіл, громадської бібліотеки, Товариств із розповсюдження писемності в Полтаві. Неодноразово був репресований колоніальною російською адміністрацією.

Вулиця Рибцівського куреня

На честь козацького куреня села Рибці у 18 столітті, який входив до складу Першої полкової сотні («сотня пана Якова Черняка полковая»), а за переписом 1732 року — Другої полкової сотні Полтавського полку. Мав певну самостійність в управлінні землями місцевості.

→ 12. Вулиця Героїв Сталінграда

Вулиця названа на честь подій сталінградської битви (17.07.1942 — 2 лютого 1943) — битва радянських військ проти німецьких, італійських, румунських і угорських військ у ході Німецько-радянської війни. Згідно з роз’ясненням Українського інституту національної пам’яті, назва вулиці «Героїв Сталінграда» походить від міста, названого на честь Йосипа Сталіна і підлягає перейменуванню відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Нові варіанти для нової назви:

Вулиця Владислава Козченка

Козченко Владислав Ігорович (1997-2018), народився в м. Полтаві, навчався в школі-гімназії №31 по цій вулиці (є меморіальна дошка). З 2014 р. проявляв високу громадську активність, зокрема, чергував на блок-постах. Навчався в коледжі. У 2016 р., не закінчивши навчання, вступив до ЗСУ (з 2017 року служив за контактом на посаді стрільця-снайпера; молодший сержант). Загинув 07.03.2018 р. захищаючи Батьківщину при ворожому обстрілі промислової зони міста Авдіївки. Має орден «За Мужність» ІІІ ступеня, та відзнаку Президента «За участь в АТО». Похоронений на Алеї Героїв центрального кладовища Полтави.

Вулиця Героїв ЗСУ

Початок звичної назви цієї вулиці зберігається (саме ця частина назви «Героїв…» використовується у маршрутах громадського транспорту. Абревіатура ЗСУ (Збройні Сили України) є загальновживаною і загальнозрозумілою. Назва цієї вулиці — на честь героїчних воїнів Збройних Сил України, які боронять суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

Вулиця Героїв України

На честь всіх людей, які здійснили героїчний вчинок, звершення в ім’я Батьківщини — України.

Вулиця Івана Багряного

Іван Багряний (справжнє ім’я: Лозов’яга Іван Павлович; 1906-1963), — український поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст та політичний діяч. За свої твори у 1930-х роках двічі заарештовувався більшовицьким режимом («за контрреволюційну агітацію»), через побої і знущання його здоров’я було підірване. Початок німецько-радянської війни, після чергового звільнення із затінків НКВС, застав його в Охтирці. До лютого 1942 р. редагував газету «Голос Охтирщини», долучившись до діяльності ОУН. Випадково врятувався від розстрілу німецькими окупантами, перебрався на Галичину, де певний час входив до УПА, але в 1944 р. емігрував. З 1948 р. редагував газету «Українські вісті». Голова виконкому Української національної ради, заступник президента УНР в екзилі. Найвідоміші його романи: «Тигролови» (1944, 1946) і «Сад Гетсиманський» (1950). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно), номінант на Нобелівську премію з літератури (1962).

Вулиця Маріупольська

На честь людей, які протягом майже трьох місяців, знаходячись у облозі, героїчно тримали оборону міста Маріуполь, та підтвердження статусу Маріуполя, як невід’ємної частини держави Україна.

→ 13. Вулиця Грабчака

Грабчак Валерій Миколайович (1963-1984), народився в Казахстані, з 1968 р. жив у Полтаві. Загинув в Афганістані, похований на Центральному кладовищі у Полтаві. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). На фасаді двох установ — Комунального закладу «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 26 Полтавської міської ради Полтавської області» і Полтавського фахового коледжу нафти і газу Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» встановлені меморіальні дошки на його честь.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки загибель діяча зумовлена вторгненням військ СРСР до Афганістану, що є порушенням територіальної цілісності іншої держави, а для вшанування достатньо двох меморіальних дошок.

Варіанти для нової назви:

Вулиця В’ячеслава Липинського

В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (етнічний поляк Wacław Lipiński; 1882, Волинська губернія — 1931, Австрійська Республіка) — український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату — посол України в Австрії. Один із фундаторів Української військової громади, що постала у Полтаві навесні 1917 р. Вважав, що принципи етики та людської солідарності є універсальними для всіх людей у ​​світі, незалежно від їхньої національності, мови чи релігії. Був великим прихильником творчого націоналізму як патріотизму, в американському стилі, й противником агресивного націоналізму, зокрема шовінізму. Частково публікувався під псевдонімами В. Правобережець, Nobilis Ruthenus, Василь Безрідний.

Вулиця Олександра Карамана

«Як дружина загиблого на війні мого чоловіка, жителя м. Полтава 1973 р.н., начальника розвідки військової частини А1493 майора Карамана Олександра Юрійовича, дуже прошу прийняти мою пропозицію в перейменуванні вулиці і увіковічненні пам’яті про нього. 15.08.2022 року, виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі майор Караман Олександр Юрійович загинув біля н.п. Богородичне Донецької області, рятуючи побратимів. Був дуже чесною та відданою справі людиною.....» Проживав у Полтаві. Поховали воїна у секторі почесних поховань Затуринського кладовища.

→ 13. Вулиця Графа фон Гарнієра

Фон-Гарнієр Павло Антонович (1864-?) — жив у Полтаві в маєтку по вул. Покровській, 38 приблизно з 1903 до 1919 р.; за фахом лікар, але в Полтаві не практикував (жив як рантьє за кошти дружини, яка отримала великий спадок). Гласний міської думи Полтави з 1905 р. У 1918–1920 роках — у російській білогвардійській армії генерала Дені­кіна, яка воювала проти УНР. Із 1920 року в еміграції. За результатами опрацювання архів­них джерел історики не знайшли доказів його благодійної діяльності й суттєвих заслуг перед містом, а також підтвердження наявності в нього титулу графа. Найменування вулиці на честь графа П.А. фон Гарнієра у 2016 році було здійснене внаслідок подачі ініціаторами перейменування неправдивої інформації про графський титул і меценатство цієї особи.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Сад Ґуссона

Іван Ґуссон — власник великого саду на Павленках, у якому 18 травня 1861 року, на запрошення власника, був посаджений «Дуб Тараса Шевченка» — перший у світі живий пам’ятник Кобзарю. Є версія про те, що Ґуссон, можливо, був знайомий з Тарасом Шевченком під час відвідування останнім Полтави (у 1840-х садівник І. Ґуссон був орендатором міського саду; в наш час — парку «Перемога»). Закладений І. Ґуссоном у 1850-х роках сад на схилах Чамариного яру був на початку 1890-х років куплений полтавським земством для створення Училища садівництва й городництва, яке підготувало чимало фахівців для краю.

Вулиця Садівництва

Садівництво (його народна назва зрусифікована — «Садоводство») — історична назва місцевості, яка від середини ХІХ століття була, значною мірою, під приватним садом Ґуссо́на. На початку 1890-х років ці землі придбані Полтавським земством для Школи садівництва і городництва. Після 1919 року належали технікуму з аналогічною назвою, який розширив площі навчальних ділянок. В’їзд до саду Ґуссо́на і Школи садівництва був біля «Червоних воріт» на вулиці, яка запланована на перейменування. Вже в кінці 1930-х років окремі території Садівництва біля вулиці були віддані під приватну забудову. Не вся нинішня вул. «Графа» фон Гарнієра належала до Садівництва, але її суттєва частина. У цілому ж населення і зараз сприймає цю місцевість як «Садоводство» (Садівництво). Мета перейменування — збереження історичної назви місцевості.

Вулиця Юрія Липи

Юрій Іванович Липа (1900-1944) — український громадський діяч, письменник, поет, публіцист, лікар за фахом (засновник нового напряму української медичної науки — фітотерапії), автор української геополітичної концепції, один із ідеологів українського націоналізму. Належить до провідних українських філософів першої половини ХХ століття.

За однією із версій, народжений у с. Старі Санжари неподалік від Полтави. Ще юнаком в Одесі приєднався до збройних сил, яка боролися за незалежність України. Після поразки національно визвольних змагань, жив у Польщі, з 1922 р. — студент медичного факультету Познанського університету. Захоплювався геополітикою. Його перу належать публіцистичні праці «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941). Як письменник, разом із Євгеном Маланюком був фундатором літературної групи «Танк» (1929, Варшава). Його творча спадщина налічує понад 360 творів-серед них три поетичні збірки: «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), літературознавча збірка «Бій за українську літературу» (1935), тритомник новел «Нотатник» (1936-1937), історичний роман «Козаки в Московії» (1930-1931, 1934). Ввід липня 1944 року — інструктор 1-ї старшинської школи УПА. 19 серпня 1944 року його було заарештовано радянськими окупантами. Після жорстоких катувань 20 серпня 1944 року вороги України розстріляли видатного борця за її незалежність. Наказом головного штабу УПА від 10 жовтня 1945 року йому посмертно присвоєно звання полковника. У 2020 році 120-річчя Юрія Липи відзначалося на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради про пам’ятні дати та ювілеї. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 14. Вулиця Декабристів

Декабристи — рух ліберального дворянства в Російській імперії, здебільшого російські офіцери, що брали участь у війні в країнах Європи з Наполеоном. Називають їх від російської назви місяця «декабря» 1825 року, в якому вони спробували підняти повстання. Створювали таємні офіцерські союзи, близькі за характером до масонства.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки декабристи загалом розглядали українців як частину російського народу, а українське питання вважали неіснуючим. Декабристський рух не виступав захисником національних ідеалів та не підтримував національно-визвольну боротьбу українського народу. Гіпертрофована героїзація декабристів як революціонерів — борців із царизмом відбулася після встановлення радянської влади.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Кирило-Мефодіївська

В пам’ять про діяльність: 1) Братів Кири́ла і Мефодія — слов’янських просвітників та проповідників християнства, творців кириличної абетки, перших перекладачів богослужбових книг на старослов’янську мову. 2) Кирило-Мефодіївського братства — першої неформальної організації, що виникла в Києві наприкінці 1845 року, і ставила завдання піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов’янського руху.

Вулиця Кирило-Мефодіївців

Кирило-Мефодіївське братство — перша українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року. Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов’янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «Весни народів». Існує точка зору, що братства як оформлену в політичну організацію спільноту, не існувало: воно було клубом-зібранням українофілів. До цього руху долучилися і представники Полтавщини.

Вулиця Миколи Костомарова

Микола Іванович Костома́ров (1817-1885) — видатний історик, етнограф, прозаїк, критик-мислитель, громадський діяч. Належить до української школи письменників-романтиків. Засновник народницького напряму в українській історіографії. Член-редактор Петербурзької археологічної комісії (1860—1885), член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Московського археологічного товариства, член-кореспондент Петербурзької АН (1876). У 1847 році за участь в українофільському рухові Костомарова арештовують та перевозять з Києва до Петербурга, де він і провів решту свого життя. Там заснував український журнал «Основа». Він залишив після себе багатогранну спадщину: понад 300 історичних досліджень. Наприклад, 1857 році видав працю «Богдан Хмельницький» з історії українського козацтва першої половини та середини XVII століття; Гетьманування Виговського (1862); Руїна (1882); Мазепа (1882), а також художні твори: Українські балади (1839), п’єси і повісті; Сава Чалий (1838); Переяславська ніч (1841), Кудеяр (1875); Чернігівка (1881) та інші. Значення Костомарова в розвитку російської та української історіографії можна, без жодного перебільшення, назвати величезним. Ним була внесена і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної історії. Саме праці Костомарова послужили поштовхом для вивчення історії областей.

8 травня 1992 року постановою Президії НАН України засновано премію НАН України імені М. І. Костомарова, що присуджується за видатні роботи в галузі історії та історичного джерелознавства.

Вулиця Першої Полтавської сотні

На честь 1-ї сотні Полтавського козацького полку (XVII-XVIII століть), — адміністративної і військової одиниці часів Гетьманщини до якої входила ця територія (селище Яківці).

→ 15. Провулок Єрмака

Єрмак Тимофійович (? -1585) — отаман донських козаків, керівник походу в Сибір, «упокорювач Сибіру» в російській (царській, радянській і новій російській) історіографії. Поклав початок завоюванню цих земель Московським царством.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки діяч не має відношення до української історії, а назва звеличує загарбницьку політику Московського царства. Провулок розташований у селищі Рибці.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Гійома де Боплана

На честь французького картографа середини XVII ст. Гійома Лавассера де Боплана, який уклав перші наукові карти України. На картах позначено місто Полтаву з її округою.

Вулиця Олекси Левитського

Левитський Олекса Августинович (17.03.1872– 16.06.1947) — організатор української освіти і просвітництва. У 1895 році закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету (Одеса). Працював учителем гімназій, земських шкіл (у 1896-1898 у с. Рибці), інспектором і директором народних училищ, у Фребелівському інституті в Києві (1907-1910), викладачем та інспектором комерційних училищ. Другий директор Полтавського учительського інституту, викладач педагогіки та української мови (09.1917-08.1919), голова товариства «Просвіта» у Полтаві (з 10.1917), перший декан історико-філологічного факультету (09.1918-08.1919), який у травні 1919 р. отримав статус Університету. Під його керівництвом українська освіта і культура в Полтаві за два роки досягла значних успіхів. У кінці літа 1919 року, під загрозою арешту й знищення (після того, як Полтава була окупована російською денікінською армією), мусив тікати з міста і декілька років працював директором українського педагогічного технікуму в станиці Полтавська на Кубані. І знову — переслідування і зміна місць роботи: викладач і директор Гайсинського педагогічного технікуму (1922-1923); доцент політехнічного (1923-1933) й професор кооперативного (1926-1929) інститутів у Києві; інспектор освітніх установ в Абхазії (1934-1936), і насамкінець — учитель середньої школи в рідкому селищі Дашів, тепер — Вінницька обл. (1936-1941).

На жаль, внесок О.А. Левицького в українізацію життя Полтави в роки Української національної революції досі недостатньо оцінений.

→ 16. Вулиця Івана Паскевича

Паскевич Іван Федорович (1782-1856) — російський військовий діяч українського походження, генерал-фельдмаршал (з 1829-го). Командував військами, які придушували повстання за національне визволення народів, поневолених Російською імперією — українські, польські, вірменські. Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки діяч при житті здійснював військову агресію проти українського народу та інших суверенних країн.

Варіанти нової назви:

Вулиця Мирослава Скорика

Мирослав Михайлович Скорик (1938- 2020) — чи не найвідоміший у світі український композитор і музикознавець, Герой України (2008), народний артист України (1988), заслужений діяч мистецтв УРСР (1969), лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України (2006—2010), художній керівник Київської опери (2011—2016), Національна легенда України (2021, посмертно).

Автор музики до драматичних спектаклів та понад 40 фільмів, зокрема: у 1964 р. створює музику до кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»; мультфільму «Як козаки куліш варили» та інші. Його «Мелодія ля-мінор» в фільмі «Високий перевал» для скрипки вважається у світі уособленням зраненої і ніжної душі України; ця мелодія перекладена для різних інструментів — від бандури до флейти. М.Скорик доклався і до написання музики до фільму «Червона Рута» — першого радянського мюзиклу з Софією Ротару і музикантами «Смерічки». Ротару виконує у фільмі шлягер Скорика «Намалюй мені ніч». Вистава «Мойсей» на музику Скорика (2001) — перший в Україні музичний твір, схвалений самим Папою Римським і фінансований Ватиканом. Він писав також камерну, симфонічну музику, віолончельні концерти.

Вулиця Семена Кочубея

Пропонується назвати на честь цього полтавського мецената зламу XVIII-XIX століть, який віддав майже всі кошти і майно заради процвітання міста Полтави.

Семен Михайлович Кочубей (1778-1835) належав до гілки відомого козацько-дворянського роду Кочубеїв. Після того, як полишив військову службу, був предводителем Полтавського повітового (1802-1805) і губернського дворянства (1803-1805). Мав великі земельні наділи і 7 тис. підданих, що на них працювали. Був власником найбільшого в Полтаві приватного палацу. Коли відкрилася у Полтаві гімназія (1808 р.), він влаштував при ній пансіон на 8 учнів. Подарував місту нинішній міський сад (тепер — «Перемоги»), що прилягає до вулиці; додав свої кошти під час будівництва будинків для губернатора, віце-губернатора, щедро кредитував інші проекти генерал-губернаторів. Під час війни 1812 р. він поставив зі своїх кріпаків одного ратника з 15 душ, забезпечивши всім необхідним. Був членом полтавської масонської ложі «Любов до істини». Фінансував видання «Енеїди» Іваном Котляревським. Поступився садибою полтавському Інституту благородних панянок (тепер — корпус «Полтавської політехніки»). Від такої щедрості та розкішного способу життя розорився й помер у злиднях; похований у с. Жуки. Але будівлі, зведені за його фінансової участі, стоять у Полтаві досі.

→ 17. Вулиця Лідова

Лідов Петро Олександрович (1906-1944) — військовий кореспондент газети «Правда». Випадково загинув у Полтаві. Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки ім’я діяча достатньо вшановане шляхом меморіалізації могили, а вулиця була названа на честь кореспондента головного органу більшовицької партії — вшанування відбулося не за подвиг, а за посаду.

Варіанти нової назви:

Вулиця Анатолія Щербака

Анатолій Терентійович Щербак (1939-1994) — живописець, графік, театральний художник, оформлювач експозицій 11 полтавських музеїв. Мешкав на цій вулиці (меморіальна дошка на будинку №11).

Анатолій Щербак вважався знавцем історії театрального костюма, сценографії. Успішно працював художником-декоратором у Полтавському обласному музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя. Він — автор композицій у гуаші, темпері й акварелі: «Ранок» (1966), «Шлях на Полтаву» і «Полтавський ландшафт. Опівдні» (1967), «Зимові сутінки» (1967), «На садибі Панаса Мирного», «Похмурий день» (1974), а також зображень класичних споруд і пам’ятних місць Полтави.

Особливою сторінкою творчості митця стало оформлення музейних комплексів. Анатолій Терентійович першим в Україні на образно-мистецькому рівні почав створювати експозиції музеїв (літературних, краєзнавчих, військових). Він працював над створенням експозицій літературно-меморіального музею І.П. Котляревського (1969) і садиби письменника Панаса Мирного (1974) у Полтаві, Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України в Києві, на території Києво-Печерської Лаври (1974–1982), заповідників-музеїв — М. В. Гоголя (1984) та А. С. Макаренка (1988) у селах Гоголеве та Ковалівка на Полтавщині, свої задуми здійснював у співавторстві з цілою плеядою талановитих колег-полтавців. Оформив нову експозицію народного краєзнавчого музею у селі Вовчик Лубенського району (1987). У 1988–1992 рр. бригада А.Т. Щербака виконала реекспозицію музею-заповідника «Поле Полтавської битви».

Вулиця Олександра Кулика

Олександр Васильович Кулик (1953 — 2016, Полтава) — український політик патріотичного спрямування, правозахисник, журналіст і видавець.

З 1975 р. працював кореспондентом, у т.ч. газети «Зоря Полтавщини». У 1990 році створив і був головним редактором газети «Полтавський вісник» (тоді — демократичного й патріотичного спрямування). У 1994-1998 р. — засновник і головний редактор газети «Полтавська думка». У 1998-2002 роках — депутат Верховної Ради України (обраний виборцями Полтави і сусідніх районів). Член фракції Народного Руху України, Української Народної партії. Працював у комітеті свободи слова та масової інформації. У 2003 р. повернувся в газету «Полтавська думка», як шеф-редактор, і працював на цій посаді до кінця життя. Проживав на вул. Лідова №7.

Вулиця Ново-Кременчуцька

Повернути історичну назву «вул. Ново-Кременчуцька» (до 1965 р.)

Вулиця Просвіти

У 1918 — 1921 роках ця вулиця була осередком української національної освіти і просвітництва. У будинку №9/12 діяв Учительський інститут, перейменований у 1919 році на Педагогічний. Його директор Олекса Левитський був одночасно й керівником полтавської «Просвіти»; тут розташовувався її керівний орган. Під керівництвом О.А. Левитського, та зусиллями інших діячів «Просвіти», був відкритий Історико-філологічний факультет, який у 1919 р. ненадовго, але став Полтавським університетом (його ліквідувала в серпня 1919 року російська окупаційна влада, а в квітні 1921 р. радянська влада об’єднала факультет з педінститутом у Полтавський інститут народної освіти, який діяв до 1930 року). Полтавська «Просвіта» видавала україномовні книги, підручники, займалася українізацією освіти. Але на початку 1920-х була розгромлена радянською владою, та почала відроджуватися в кінці 1980-х років. Крім того, пропонована назва в цілому відзначає явище просвітництва.

***

Оновлення. Питання перейменування вулиці Грабчака відтерміновується на прохання ветеранів війни в Афганістані.

Решту варіантів для 84 вулиць із другої черги перейменування, робоча група має затвердити у наближчі місяці. Після чого розпочнеться електронне голосування на платформі Е-dem щодо перейменування 102 вулиць. Мешканці матимуть змогу обрати нові назви протягом двох тижнів, а потім результати голосування затвердить сесія міськради.

Нагадаємо, 15 грудня завершилося електронне голосування щодо перейменувань вулиць першої черги у Полтавській громаді. Це 71 вулиця та провулок, в яких є орфографічні помилки, русизми й назви на честь топонімів Російської Федерації та Республіки Білорусь. Поки на сесію Полтавської міськради не виносили питання про затвердження нових назв.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»