Військовичка УНР Пекарчук, діячка ОУН Теліга, зв’язкова УПА Зарицька: в УІНП розповіли про борчинь за незалежність у нових назвах вулиць Кременчука

Вулиця Харитини Пекарчук

Прибрали назву, яка прославляла Зою Космодем’янську — Героя СРСР, комсомолку і комуністичну диверсантку з Тамбовської області росії, символ сталінської/комуністичної політики «тактика випаленої землі». На пропозицію регіонального представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олега Пустовгара тепер у назві цієї вулиці увічнено Харитину Пекарчук — першу українську жінку, яка отримала українську державну нагороду в ХХ ст., жетон ордена «Залізного хреста» № 1 і Хрест Симона Петлюри, засновницю сімферопольської «Просвіти». У 1917-му вона взялася за українізацію трьох полків російської армії, розташованих у Сімферополі, організувала там український хор та аматорський гурток, влаштовувала літературні вечори, разом із кримськими татарами видавала газету. На початку 1918 року Харитина втекла від переслідувань російських більшовиків на Полтавщину, та згодом, уже навесні, її схопили у Кременчуці. Витерпіла чекістські катування, а навесні 1918 року після звільнення Кременчука від російських окупантів Армією Української Народної Республіки пішла на військову службу в полк імені Івана Богуна. Згодом очолила санітарний потяг загону «Запорозька Січ» Армії УНР. У бою з більшовиками героїня поранена в ногу, із денікінцями — у живіт. Увійшла у історію збройної боротьби за незалежність і як учасниця Першого зимового походу Армії УНР.

Олена Теліга на топонімічній мапі наддніпрянського міста

Провулок Лізи Чайкіної перейменували на честь видатної української поетеси та діячки Організації українських націоналістів Олени Теліги.

Мати була дочкою православного священика, батько Іван Шовгенів — відомий інженер-гідротехнік. До 12 років виростала практично в російськомовному середовищі. У 1918 році родина Шовгеневих замешкала у Києві, де Іван Опанасович став директором департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки та професором Київського політехнічного університету. Олена навчається в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд з російською, німецькою та французькою починає вчити українську мову. Після приходу російсько-більшовицьких загарбників навчання довелося перервати — в липні 1922 року Олені з мамою вдається виїхати з України і оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час її батько вже був ректором Української господарської академії. Іван Шовгенів разом зі старшим сином опинилися в еміграції в Чехословаччині ще в 1920 році, оскільки в радянській Україні йому, відомому професору й урядовцю УНР, загрожували репресії. Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут продовжує вивчати українську мову, беручи уроки в бандуриста з Кубані Михайла Теліги, який стане її чоловіком. У Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. І — як українки. Про цей процес раптового самоусвідомлення себе як частинки нації Олена Теліга пізніше писала у своїх спогадах: «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими „залізяку на пузяку“, „собачій язик“, „мордописня“… Всі з того реготали… А я враз почула гострий протест. Швидко наростало обурення. І я не витримала: „Ви хами! Та собача мова — моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!“ З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою». Восени 1929 року Олена з Михайлом переїжджають до Варшави. У грудні 1939 року вступає в Організацію українських націоналістів, працює в культурній референтурі ОУН, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну. У жовтні 1941 року опиняється в Києві. Очолила Спілку українських письменників, редколегію літературного додатка під назвою «Літаври» до газети «Українське слово». Утім, такий стан речей не влаштовував німецьких нацистів. 12 грудня ті арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. У київському гестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». 21 лютого 1942 року українську письменницю-патріотку разом з чоловіком нацисти розстріляли в Бабиному Яру.

Катерина Зарицька — зв’язкова головного командира УПА

Дикістю і непорозумінням є те, що протягом десятиліть у назві провулку Кременчука возвеличувалася Марина Раскова — співробітниця НКВД СРСР у 1937-1939 рр., уповноважена особливого відділу НКВД, старший лейтенант держбезпеки. Декомунізація розставила усе на свої місця: символічно, що провулок перейменовано на честь зв’язкової УПА Катерини Зарицької. Її життєвий шлях — це історія нескореності, мужності, незламності. Її земне життя тривало неповні 72 роки, з них майже 30 довелося провести в комуністичному ув’язненні.

Народилася в Коломиї в родині професора гімназії Мирона Зарицького. Навчалася у музичному інституті ім. Миколи Лисенка й спортивних гуртках Українського Спортового Союзу. Ще гімназисткою стала активною учасницею «Пласту». Брала участь у діяльності Товариства наукових викладів ім. Петра Могили. А з 1930 року вступила до ОУН. У 1931–1932 роках Зарицька вже референт відділу пропаганди юнацької мережі ОУН. 8 листопада 1934 року Катерину заарештували за проукраїнську діяльність і засудили до 8 років ув’язнення, згодом цей термін скоротили вдвоє. Але вже з 25 травня до 26 червня 1936 року Зарицьку судили вдруге у Львові. Її та ще 22 особи (серед них Степан Бандера і Ярослав Стецько, Роман Шухевич, Віра Свєнціцька й Анна Дарія Федак) звинувачували в організації вбивств працівника консульства СРСР Майлова й у приналежності до ОУН. На Львівському процесі Зарицьку засудили до 5 років тюрми, але після апеляції сумарний термін скоротили до 4 років, і в травні 1938-го Катерина вийшла на волю. Покарання відбувала у Львові, Варшаві, Станіславові (нині Івано-Франківськ), Чорткові. У станиславівській тюрмі «Діброва» Катерина побачила у в’язничній каплиці знайомого з дитячих років Михайла Сороку. Вони разом навчались у тернопільській гімназії. У 1937 році за діяльність в ОУН Сорока був ув’язнений. У тюрмі Михайло під час Богослужінь співав у хорі та прислужував дякові. Так народилося їх взаємне почуття. Закоханим сприяв капелан о. Тарнавський, через якого вони передавали навзаєм записки.

У вересні 1939 року Михайло вийшов на волю та приїхав до Львова. 5 листопада вони з Катериною взяли шлюб у Соборі святого Юра. Катерина навчалася на Політехніці, Михайло — в університеті.

Але енкаведисти відшукали в поліційних архівах справу Зарицької і 22 березня 1940 року прийшли її арештувати. Михайло пробував захистити вагітну дружину, і його також затримали, а потім засудили до 8 років таборів. Катерина опинилась у львівській в’язниці «Бригідки». Там 2 вересня вона народила сина Богдана. Навесні 1941 року сина відібрали від матері й передали її батькам. Мирон і Володимира Зарицька займалися вихованням хлопця. 26 червня 1941 року під час німецького бомбардування охорона «Бригідок» розбіглася, і багатьом в’язням вдалося вирватися на волю. Серед них була й Катерина.

Після проголошення 30 червня у Львові відновлення Української Держави знов активно залучилася до політичної діяльності. У 1941–1943 роках вона була крайовою провідницею жіночої сітки ОУН, з 1943-го — організатором і керівником Українського Червоного Хреста, працювала у відділі пропаганди ОУН.

У 1945–1947 роках Катерина Зарицька (псевдо «Монета») була зв’язковою Головного Командира УПА Романа Шухевича (генерала Чупринки). Жила на нелегальному становищі під прізвищем нібито переселенки з Польщі Марії Вирюк. Підшукала й пристосувала конспіративні квартири-криївки для Романа Шухевича: в с. Заболотівка біля Чорткова; у с. Рай біля Бережан; у Львові; у Княгиничах біля Ходорова; у Грімному біля Комарна. 21 вересня 1947 року виїхала з Княгинич до Ходорова на зустріч зі зв’язковою. Там її намагалися захопити двоє чоловіків у цивільному. Катерина почала відстрілюватись і втікати, одного з нападників смертельно поранила (потім її звинувачували в «убивстві радянського воїна»). Але надбігли інші співробітники МВД і схопили підпільницю. Намагалася вжити отруту, але її врятували від смерті. Наступного дня привезли до Львова, в обласне управління Міністерства держбезпеки (МГБ) СРСР, де жорстоко допитували. Слідство тривало майже рік.

В ОУН були впевнені, що Зарицька загинула. Підпільний журнал «Ідея і Чин» поширив 1948 року інформацію про її смерть. Тим часом Катерину засудили на 25 років спеціальної в’язниці. П’ять із них вона провела в камері-одиночці, навіть перевозили її у спеціальному вагоні. Перебувала у Верхньо-Уральській тюрмі та Владімірському централі. У 1969 році перевели до табору суворого режиму в Мордовії. З чоловіком більше не побачилась. Табірне начальство не дало попрощатися з ним після його кончини 16 червня 1971 року (Михайло Сорока помер у сусідньому таборі внаслідок другого інфаркту на 34-му році ув’язнення).

21 вересня 1972 року Зарицька вийшла з закритої табірної зони. Померла 29 серпня 1986 року у Львові й була похована на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці.

Полтавський офіс УІНП