Деколонізація топоніміки Кременчука: у Інституті нацпам’яті розповіли про назви на честь борців за незалежність
Нові назви для 27 вулиць та провулків затвердили нещодавно на сесії Кременчуцької міськради. Попередньо згідно з рекомендаціями депутатів, громадських активістів, наукових співробітників Інституту історії України Національної академії наук України та регіонального представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олега Пустовгара на засіданнях Комісії з питань найменування об’єктів топоніміки, увічнення пам’яті видатних діячів і подій, встановлення пам’ятних знаків у межах Кременчуцької міської територіальної громади уклали перелік об’єктів топоніміки з 136 назв, які є окупаційними радянськими, комуністичними та російськими імперськими маркерами. У народному голосуванні взяли участь 15 тисяч мешканців наддніпрянського міста: 85% онлайн та 15% письмово. Депутати міськради на голосуванні затвердили проєкт комісії з невеликими поправками. Серед нових назв — постаті і формації боротьби за незалежність у 20 столітті.
Провулок Дмитра Борківського
Назва провулку, що звеличував російського композитора Глінку пішла у небуття. На онлайн голосуванні більшість містян підтримала увічнення Дмитра Барковського (1907-1942) — діяча Організації українських націоналістів (далі — ОУН), учасника Руху опору, який проживав у цьому провулку.
«Дмитро Барковський — вчитель української мови і літератури, один із фундаторів Кременчуцького краєзнавчого музею, його директор, а пізніше науковий співробітник відділу історії і кімнати мистецтв. Під час війни увійшов до осередку руху Опору ОУН, створеного у музеї. Долучався до заходів, які висвітлювали національну історію, культуру, українську державність. За сприяння Українського Червоного Хреста під особисту поруку спромігся звільнити з Кременчуцького концтабору десятки військовополонених. У серпні 1942 р. розстріляний німецькими загарбниками разом із побратимами», — розповідає кременчуцький дослідник Юрій Заїка. Він переконаний: символічно, що через 80 років після загибелі кременчуківці гідно віддали шану українському патріоту, який поклав життя за незалежність України.
На честь голови УВО і ОУН
перейменували вулицю 8 Березня. Тепер це вулиця Євгена Коновальця. Так пошановано пам’ять творця і командира найбоєздатнішої військової частини Армії УНР — корпусу Січових стрільців, засновника Української військової організації (УВО), голови ОУН, борця за незалежність України в ХХ ст. З початком Першої світової війни Євген Коновалець мобілізований офіцером до австро-угорської армії. Під час боїв за Маківку влітку 1915-го потрапив до російського полону. Повернувся за два роки. Став одним із організаторів формації Січових стрільців. В 1918-1919 роках командував дивізією, корпусом і групою Січових стрільців під час боїв з військами червоної, ленінської та білої росії. Після поразки Української революції 1917-1921 років не втратив віру в справу, якій присвятив усе своє життя. Хоча чудово розумів: попереду праці щонайменше на покоління. Для боротьби з окупантами з колишніх офіцерів УНР та Галицької армії сформував підпільну Українську військову організацію. 1929-го став першим головою ОУН, яка мала на меті відродження державної незалежності України. Євгену Коновальцю вдалося об’єднати представників різних організацій і різних поколінь. В ОУН влилися як колишні ветерани армії, так і молодь. Налагодив зв’язки з урядовими колами та спецслужбами Литви, Німеччини, Іспанії, Франції, Англії та Японії. Загинув 23 травня 1938-го у Роттердамі (Нідерланди) від руки сталінського диверсанта-енкаведиста Павла Судоплатова.
Гвардійську перейменували на вулицю Героїв УПА
80-річчя від часу створення Української Повстанської Армії з ініціативи Інституту нацпам’яті та згідно з Постановою ВР відзначається цьогоріч на державному рівні. Знаково, що саме цього року у Кременчуці з’явилася вулиця Героїв УПА.
Діяльність Української повстанської армії стала продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової УВО та ОУН. Через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб. У липні 1944 року було створено підпільний уряд і парламент УПА- Українську головну визвольну раду, яку очолив уродженець Полтавщини Кирило Осьмак. До середини 1944-го УПА досягла піку розвитку й чисельності (30–40 тисяч бійців). Це дало змогу ще понад 10 років протистояти окупаційному режиму СРСР. Переломним став 1954 рік, коли боротьба набула характеру неорганізованого спротиву окремих боївок. Останню збройну сутичку повстанці Петро Пасічний, Олег Цетнарський та Марійка Пальчак дали окупантам 12 квітня 1960 року на Підгаєччині. Окремі повстанці переховувалися від радянської влади ще кілька десятиліть і вийшли з підпілля тільки з відновленням незалежності 1991 року.
Завдяки місцевій активістці Галині Міщенко відомо, що у Кременчуці проживали ветерани УПА Іван Оксанюк, Михайло Панасюк та Степан Осійчук. Всі троє — 1927-го року народження.
У селі Ревівка Кременчуцького повіту народився командир сотні «Сіроманці», хорунжий УПА Дмитро Карпенко-«Яструб», якого першим серед старшин УПА нагородили Золотим Хрестом Бо
йової заслуги 1 класу (посмертно). Уродженкою села Миколаївка також Кременчуцького повіту є Харитина Кононенко, котра як очільниця «Суспільної опіки відділу охорони народного здоров’я» постачала воїнам УПА медикаменти, посилала до них медичний персонал. Багато теплих слів про її діяльність залишив на сторінках своїх мемуарів «Армія без держави» засновник УПА «Поліська Січ», генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець. 16 липня 1943 Харитину Кононенко заарештували німецькі нацисти за співпрацю з УПА. 15 жовтня 1943, після чергової провокації російського комуністичного терориста Кузнєцова, нацисти розстріляли уродженку Полтавщини та ще понад 500 в’язнів рівненської тюрми.
Антіна Кущинського
— таку назву має провулок, який донедавна звеличував ім’я російського письменника Валерія Брюсова. Життя і діяльність підполковника Армії УНР, громадсько-політичного діяча, редактора журналу «Українське козацтво» (США) Антіна Кущинського нерозривно пов’язане з Кременчуком.
Походив з родини православного священика, пращур якого був соратником гетьмана Івана Мазепи. Після переїзду батька до Кременчука закінчив місцеву реальну школу, потому Київську військову школу ім. князя Костянтина. Під час Першої Світової очолював команду розвідки, а після третього поранення був старшим ад’ютантом оперативної частини штабу 60-ї пішої дивізії. З її українізованих частин пізніше було створено Український полк імені гетьмана Пилипа Орлика. Після повернення на Полтавщину в грудні 1917 року записався до Кременчуцької «летючої сотні» Вільного козацтва, стає сотником 47-го Кременчуцького полку Вільного козацтва. Від 1917 року — в Українському полку імені гетьмана Пилипа Орлика, З 1923 по 1933 рік — директор канцелярії та секретар Українського Вільного Університету в Празі. Після чого учителював на Закарпатті, брав участь у діяльності товариства «Просвіта». У березні 1939 року командував Гуцульським кошем Карпатської Січі у боях з угорськими військами. Потрапив у полон, звідки звільнений завдяки клопотанню Павла Скоропадського. Мешкав у Празі. Під час Другої світової входив до складу Вищого проводу гетьманського руху. У 1945 році виїхав до Німеччини, жив у таборі для переміщених осіб. Згодом емігрував до Франції, звідти — до Парагваю. Там організував Спілку української молоді. Від 1958 року осів у Чикаго (США). Брав участь у церковному житті УАПЦ. Один із ініціаторів відновлення Українського Вільного козацтва у США. Від 1969 року — редактор журналу «Українське козацтво». Автор численних історичних розвідок з минулого українського козацтва. Антін Кущинський написав книги з історії козацтва та гетьманського руху, зокрема «Гетьман Павло і Гетьманич Данило Скоропадські» та «Вояцькі заслуги і лицарські чесноти Гетьмана всієї України Павла Скоропадського».
Полтавський офіс УІНП
