Весь його день — суцільний рух вперед. Для механіка-водія з позивним «Чорний» немає стабільного графіка. Є лише завдання: когось доставити, щось привезти, завантажити, вивезти, провести — а потім допомогти іншим відремонтувати машини, бо робота техніки на війні не зупиняється ніколи. «Машин завжди багато, — каже він. — Якщо не їду, то ремонтуємо. Розбортовка, електрика — усе робимо своїми руками. Ми навіть КамАЗи під РЕБ переобладнали самі — кріплення, каркаси, підсилення. Бо треба, щоб усе працювало швидко і точно».

У мирному житті він був кухарем, який вмів перетворювати звичайні продукти на витвори смаку. У військовому — перетворює знання, зосередженість і холоднокровність на точність, що рятує життя. Віталій, позивний «Спартанець», — снайпер другої категорії. Народжений у Кременчуці, місті, де, за його словами, «з дитинства вчишся стояти за себе і за друзів кулаками, а не лише словами». Саме там формувався характер людини, яка знає ціну стійкості.

Він прийшов на службу свідомо — «Прийшов добровольцем. Я почав службу у піхоті, але мій підрозділ розформували, і я потрапив у мінометний розрахунок. Спочатку я був лафетчиком, тобто обслугою міномета. Згодом мене призначили командиром розрахунку». Це не просто шлях зміни ролі — це історія про те, як людина бере відповідальність за важливу ділянку бою і відточує навички день за днем.

«Найголовніше для мене — щоб машина була справна. Бо від цього залежить не лише артилерійський удар, а й життя екіпажу. Моя робота — заряджені акумулятори, підготовлена техніка, щоб у будь-який момент ми могли завестися й рушити».

— Добровільно пішов. Упорядкував справи на роботі, поговорив із родиною й сказав собі: час іти допомагати Силам оборони. Це було моє свідоме рішення, не емоційний порив: я був і є патріотом своєї країни. Те, що зробила росія — це неприйнятно. Вважав і вважаю своїм обов’язком захищати державу, — починає свою розповідь штаб-сержант 3 категорії відділення ЦВС Четвертого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП сержант Роман Лисівець.

Бути десантником — це виклик, який приймають лише найсильніші. Програма «Полігон» показала зсередини 199-й навчальний центр Десантно-штурмових військ, де щоденний вишкіл, фізичні випробування та перевірка характеру готують бійців, які завжди будуть першими.

Шлях лейтенанта Капітана у війську розпочався задовго до повномасштабної війни: ще у 2009 році він підписав контракт на службу, хоча на той час це рішення не було популярним.

Начальнику групи документального забезпечення Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП майору Віталію Тарнавському 53 роки. Він родом з Криму. На початку 1990-х навчався на військового інженера-кібернетика у Харкові, після випуску проходив службу на Одещині. Через тотальні скорочення у тодішньому українському війську перевівся до Національної гвардії. Коли на початку 2000 року і її розформували, пішов працювати на цивільне підприємство. Там пройшов шлях від охоронця до начальника виробництва.

Позивний «Куба» — ще зі шкільних часів. Справжнє ім’я Сергій. Об’їздив всю Європу, пожив у Ніцці, але війна в Україні повернула його добровольцем на фронт.

Кажуть, що війна змінює людину, але є ті, хто залишає в собі стійкість і ясність думки. Один із таких — піхотинець Олександр з позивним «Дід». Був комбайнером, потім мав власну пасіку. Звичайне життя. Але повномасштабне вторгнення змінило все — він став на захист країни.