Турист із Полтавщини. До війни він був будівельником. Сьогодні — сапер 152 окремої єгерської бригади. Каже: його цивільний фах тепер став ключовим у зовсім іншій роботі — нищити ворога.

Сергій Письменний — мінометник 32 окремої механізованої бригади, сам з Полтавщини. Спілкування проходить у заставленому закрутками погребі на околиці Покровська. Окупанти намагаються тримати місто під вогневим контролем, тож канонада тут лунає цілодобово. На сусідній вулиці вже понад десяток зруйнованих КАБами будинків, але місцевих жителів ще досі багато. Просяться до військовиків зарядити від генератора телефони й ліхтарики. Хлопці не відмовляють.

Артур Жуль — військовослужбовець Полтавського обласного ТЦК та СП. Офіцер, якому вдалося вчасно виконати дуже важливу місію: привезти на Полтавщину зброю, яку пізніше підрозділи Сил оборони України неодноразово застосовували для відбиття російської агресії.

Пов’язати своє життя з військовою службою 32-річний військовослужбовець Полтавського районного ТЦК та СП молодший сержант Руслан Матвієнко, намагався ще з підліткових років: після завершення 9 класу він, сирота, вступив на навчання до Кременчуцького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, який закінчив 2011-го. Потім відслужив строкову службу — на Львівщині в рембаті. У 2017 році підписав контракт на військову службу.

Начальник медичної служби Полтавського обласного ТЦК та СП майор Жанна Дрига у війську 15 років — з 2009-го. Відколи 25-річною, завершивши навчання в Полтавській медичній академії, призвалася до Збройних Сил України.

— Вийшов на роботу, дізнався, що війна почалася. Ну, що ж — треба йти захищати Батьківщину. Вперед. Сам пішов у ТЦК, оформив документи. Мене приписали в роту охорони, так я і продовжив свою службу, — згадує події трирічної давнини 31-річний військовослужбовець Лубенського районного ТЦК та СП солдат Роман Тарасенко.

— Я був на роботі — доглядав за тваринами у фермерському господарстві. Ранком 24 лютого росіяни почали Миргород бомбити, ми добре чули вибухи. Я розрахувався з роботи, швидко вдома зібрався і пішов до ТЦК в Хоролі, — розповідає колишній військовослужбовець Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП старший солдат Іван Чайка.

— У лютому 2022 року я волонтерив — почав вивозити людей з Харкова. У той час росіяни вже йшли на Полтаву — їх зупинили під Гадячем. Потім була Буча, я коли побачив, що там робиться, 12 березня пішов до ТЦК мобілізовувався. Напередодні написав заяву і склав мандат — був помічником депутата Шевченківської районної ради в Полтаві. Прийняв таке рішення, тому що в мене дружина, діти, онука. Відмовився від цивільного життя ради того, щоб оці орки не підійшли до мого дому навіть на сотню кілометрів. Оце була моя причина, — розповідає військовослужбовець Полтавського районного ТЦК та СП старший солдат Євген Овсяницький. — Взагалі не думав, що добровольцям в ЗСУ гроші платять. Це нам вже пізніше сказали, що буде зарплата. У родини гроші були — роки півтора могли жити на заощадження. Звісно, сам купив собі все, що треба.

— Прибув я 3 жовтня в ТЦК, пройшов ВЛК. Отримав відстрочку до народження дитини — дружина була вагітна. Малий народився 5 січня, і вже 30 числа я був у лавах ЗСУ, — розповідає 25-річний молодший сержант Олександр Порожнюк, військовослужбовець Шостого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

— Маю вищу освіту фінансово-банківську, навчався в Києві. А потім працював у торгівлі. Жив з родиною в Києві, коли почалася повномасштабна війна. Перші тижні ночували в підвалах, бо столиця потерпала від ворожих обстрілів. Дружина з дитиною виїхали за кордон у березні. А я повернувся в Чорнухи — мені зателефонували і сказали, щоб приходив до ТЦК на мобілізацію до війська, — розповідає військовослужбовець Третього відділу Лубенського районного ТЦК та СП 36-річний сержант Олександр П’ятецький. — Тоді ми всі йшли. Ні в кого не було навіть думки ухилитися. Покликали — значить, треба йти. Пройшов медкомісію, чекав удома на дзвінок. А за декілька днів зателефонували з ТЦК і сказали прибути з речами.