Декомунізація в Україні і на Полтавщині: історичний поступ

Чотири декомунізаційні хвилі

На слові «офіційна» недарма роблю акцент, адже мова йде про те, що тоді відбувся старт декомунізації на законодавчому рівні — як державної політики. Однак, твердити що ця політика обмежується лише шістьма останніми роками, було б неправильно. Грунт готувався задовго до цього, і зерна засівалися відразу після відновлення незалежності України.

Під тиском Народного Руху тодішній президент Леонід Кравчук видав декомунізаційний указ, який мав рекомендаційний характер. Втім, рухівці його використовували «на повну». Перша рухівська декомунізаційна хвиля почалася ще в 1990-х і стартувала зі змін в освіті, науці, ЗМІ, громадському житті: з навчальних програм прибрали вивчення основ комуністичної ідеології та історії комуністичної партії (приміром, я тоді навчався на істфаці Полтавського педуніверситету — підручники були старі, а от таких «предметів», як «історія марксизму-ленінізму» не було й близько), припинилися «добровільно»-примусові маніфестації, а також зникла комуністична цензура. Полтавські Рух і «Просвіта» активно співпрацювали з місцевим осередком Спілки офіцерів України: у військових частинах (в/ч) на території Полтави ліквідували «ленінські кімнати», а натомість облаштовували куточки українознавства з державною символікою, портретами гетьманів і українських військових діячів. А ще в 1990-х відбулися перші перейменування. Наприклад, у Полтаві з’явилися вулиця і зупинка Сінна. Цю історичну назву затвердив тодішній міський голова Анатолій Кукоба з ініціативи Полтавських Руху і «Просвіти»: прижилося, містяни звикли, і вже мало хто з полтавців зможе пригадати стару назву — «ленінградська». Так само пішли в небуття вулиці Косіора в мікрорайоні Алмазний та червоноармійців-гвалтівників — братів Литвинових, натомість з’явилася на честь Василя Кричевського (це поруч із краєзнавчим музеєм ім. Кричевського). Пригадую, як у 1992 році я разом із осередком Руху села Березова Лука Гадяцького району ініціював перейменування центральної вулиці «Комуністична» на історичну «Геталівка», що теж відразу сприйнялося, без суперечок. Адже так її називали кілька сторіч, на честь козака Березоволуцької сотні Миргородського полку Гетала. Пригадую міжнародний форум «Комунізм — глухий кут цивілізації», який провів у 1994 році Народний Рух у Києві з ініціативи В’ячеслава Чорновола. У ньому брали участь і 50 полтавців — викладачі вишів, краєзнавці, історики, активісти ГО і національно-демократичних партій. Саме тоді своїм досвідом у цій сфері ділилися поляки, чехи, угорці, саме на цьому зібранні було сформульовано концепцію декомунізації, яка й лягла значною мірою в основу декомунізаційних законів зразка 2015 року. Ця концепція почала реалізовуватись, на жаль, запізно — аж через 20 років після того, як наші європейські сусіди-екс-сателіти СССР розпрощалися назавжди з соцтабором. Пригадую, як ще у далекому 1995 році Полтавська «Просвіта» напрацювала низку ініціатив (це понад 30 топонімів облцентру) і подала їх на розгляд виконкому міськради. Але пані Історія розсудила так, що наші мрії стали реальністю лише через 20 років, у 2016-му.

Пригадую свою працю в Полтавській ОДА на посаді керівника головного управління інформаційної та внутрішньої політики. Це був період президентства Віктора Ющенка, період другої хвилі декомунізації. Мушу констатувати: та хвиля захлинулася у трясовині саботажу з боку совкового чиновництва та через затятий опір п’ятої колони Москви — комуністів на чолі з Симоненком та Партії регіонів на чолі з Януковичем. Нагадаю, що тоді Віктор Ющенко намагався запровадити системну декомунізацію: видав Указ «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» та домігся від парламенту прийняття закону, яким Голодомор 1932-33 рр. визнано геноцидом українського народу. Ці законодавчі акти офіційно започаткували демонтаж пам’ятників діячам радянського періоду, причетним до організації голодоморів та політичних репресій. Як керівник згаданого «ідеологічного» управління, я розробив рішення колегії Полтавської облдержадміністрації, яким рекомендувалося органам місцевого самоврядування прибрати комуносимволіку. Чимало тоді зображень гербів СССР, зокрема й у Полтаві, демонтували, але пам’ятники і бюсти комуністичним злочинцям лишилися незрушними. Водночас, вважаю, варто говорити й про певні успіхи у контексті декомунізації свідомості: з ініціативи тодішнього голови Полтавської ОДА Валерія Асадчева відроджено рухівську традицію ще з 90-х — щорічну масову скорботну ходу вшанування жертв голодомору-геноциду, у якій зазвичай брало участь до 2 тисяч полтавців.

Третьою хвилею декомунізації можна вважати стихійний «ленінопад», що почався із повалення пам’ятника Володимиру Леніну в центрі Києва під час Революції гідності 8 грудня 2013 року. Вже у лютому ця народна ініціатива охопила практично всю країну, й монументи Іллічу демонтували в багатьох обласних центрах, у Полтаві зокрема.

Четверта хвиля — це, власне, реалізація спеціального закону, ухваленого у 2015 році. Ним засуджується комунізм і нацизм, а також категорично забороняється їх пропаганду як наругу над пам’яттю мільйонів жертв тоталітарних режимів. Ось так декомунізація вийшла на повноцінний системний державний рівень. Перш за все йдеться про усунення комуністичних символів і назв із публічного простору. Остаточну крапку торік влітку поставив Конституційний суд, який визнав декомунізаційний закон непорушним і таким,що цілковито відповідає Конституції. Отже, тепер ця політика вже не залежить від політичної кон’юнктури: змінюються президенти, парламенти, уряди, але не ключові пункти цього закону.

Декомунізаційні хвилі

Декомунізація топоніміки Полтави

У міської влади було вдосталь часу, аби виконати закон. Але, можливо, забракло політичної волі і бажання? По всій Україні активно рухався цей процес, а Полтава «розкачувалася» довго — наче якась інша планета. Попри риторику про «духовну столицю» і схвалений навесні 2015 року декомунізаційний закон наше місто протягом 2015 року і зими 2016-го ще лишалося таким собі «заповідником комунізму». Не організовувалися публічні обговорення ймовірних нових назв, питання не виносилися на сесію міськради. Але закон виписаний у такий спосіб, що про саботувати його було досить складно: якщо не виконали органи місцевого самоврядування, то це мали зробити облдержадміністрації. У березні 2016 року у Полтавській ОДА за участю тодішнього голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, представників місцевого самоврядування, виконавчої влади, громадських об’єднань, науковців-істориків, депутатів обласної та міської рад, краєзнавців відбувся масштабний обласний «круглий стіл», який мав на меті подолати саботаж. Реальний підсумок зібрання — поява Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної комісії, яку очолив депутат міськради і ветеран російсько-української війни Юліан Матвійчук. До неї також увійшли автор цих рядків (від товариства «Просвіта»), професор Юрій Волошин, історик-архівіст Тарас Пустовіт, представник ГО «Злам стереотипів» Олександр Ластовецький, заступник директора краєзнавчого музею ім. В. Кричевського з наукової роботи Володимир Мокляк, кандидатка історичних наук Оксана Коваленко, депутат міськради Вадим Ямщиков та ін. Протягом березня — квітня тривала напружена чорнова інтелектуальна робота: напрацювали ініціативи щодо понад ста урбанонімів Полтави — вулиць, провулків, районів, парків, проспектів, збирали наукові джерела і на їхній основі готували історичні довідки для ОДА, цивілізовано дискутували, обмінювалися думками, збирали пропозиції від ГО АТО, спілки письменників, єпархії православної Церкви на чолі з Архієпископом Федором, небайдужих полтавців.

Березень 2016 року: учасники міської громадсько-наукової комісії Олександр Ластовецький, Олег Пустовгар та Вадим Ямщиков

Тоді в райцентрах та містах Полтавщини та й у інших регіонах популярною була тема «рослинних» перейменувань. Такий непродуманий підхід мерів і сільських голів призвів до перетворення топоніміки області у велетенський гербарій з безликих назв вулиць Квіткових чи Бузкових. Переконати Полтавську ОДА уникнути такого сценарію бодай у облцентрі було складно і важливо. Нам це вдалося.

Очищення Полтави: нові топоніми

Як результат, у розпорядження облдержадміністрації увійшло близько 70 відсотків наших напрацювань. Апеляцією до спадку Київської Русі є вулиця князя Ігоря Святославича (колишнє Красноградське шосе) на Леваді, поруч із Ворсклою. Неподалік, на березі річки, принаймні так описується у літописах, князь відпочивав під час походу проти половців. На топонімічній мапі Полтави потужно відображені Козацька доба й період Гетьманщини: гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Виговський, Данило Апостол, Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Дорошенко; кошові отамани Іван Сірко і Кость Гордієнко; полтавський полковник Федір Жученко, літописець Григорій Грабянка. Важливо, що пішли на смітник історії і назви вулиць імені сепаратиста Артема і Лєніна (тепер Небесної Сотні), парк Лєнінського комсомолу (тепер Студентський). Охоплено всі періоди визвольних змагань у 20 ст. Це і діячі братства Тарасівців, першої у наддніпрянській Україні організації, де формувалися ідеї визволення з-під російського ярма: Іван Липа, Микола Дмитрієв, Володимир Шемет. Це і вулиці й провулки на честь подій і постатей періоду Української революції 1917-21 рр.: Героїв Крут, Соборності, Січових стрільців, Холодноярський майдан, Віктора Андрієвського, Юрія Горліс-Горського, Петра Болбочана та ін. Не забули звитяги ОУН і УПА: це і вулиця на честь Президента УГВР Кирила Осьмака і провулок діяча ОУН Миколи Лемика. Період шістдесятництва закарбували вулицями Євгена Сверстюка і Оксани Мешко. Одній із центральних вулиць відродили стару назву — Стрітенська (колишня Комсомольська), а ще провулки Свято-Макарівський і Хрестовоздвиженський, Всіхсвятський — назви милозвучні і підкреслюють належність України до православних традицій. Також повернуто такі історичні назви: вулиці Колійна, Підмонастирська, Михайлівський яр, провулки Колісниківський, Миргородський, Микитський.. Рухівці ще в 90-х називали Ленінський район Полтави Подільським. І от ця ініціатива устаткувалася. Мегаважливо, що саме вулицю Артема перейменували на честь Симона Петлюри: адже тут стояла хата, де народився і провів дитинство майбутній голова Директорії УНР. Аналогічно — вулицю Лібкнехта на честь Патріарха Мстислава: тут розташована хата племінника Петлюри Степана Скрипника, майбутнього релігійного діяча і воїна армії УНР. У назвах полтавських вулиць увічнено Михайла Драгоманова і Олену Пчілку, уродженців Гадяча; Опанаса Сластіона, одного із фундаторів українського національного стилю в українській архітектурі; Катерину Скаржинську, меценатку, одну із фундаторок Полтавського краєзнавчого музею; Михайла Гаврилка, скульптора, художника, поета, творця Шевченкіани в скульптурі, барельєфах, портретах, плакатах, медальйонах; вчених Ореста Левицького, Федора Вовка і Павла Бодянського; астронома Євгена Федорова; кобзаря і воїна УПА Григорія Китастого; церковного діяча Паїсія Величковського, художниць Катерину Білокур і Ганну Старицьку; просвітителів Русових; актора Івана Миколайчука; письменників Василя Барку, Василя Симоненка, Олеся Гончара, Павла Загребельного, Петра Ротача, братів Зерових, Леоніда Полтаву, Оксану Іваненко. З’явилися вулиці Героїв АТО, Волонтерська та на честь героя російсько-української війни Дмитра Коряка.Застосували цілісний підхід щодо назв вулиць Полтави, які вже перейменовані, але частково (В’ячеслава Чорновола, Раїси Кириченко), бульвар маршала Конєва перейменовано на честь видатного діяча визвольного руху, першого голови ОУН Євгена Коновальця , а провулок Піонерський у центрі Полтаві відтепер носить ім’я головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

Протягом шести років управління ЖКГ Полтавського міськвиконкому так і не спромоглося системно поміняти старі комуністичні вивіски чи покажчики. На вулиці Небесної Сотні іноді можна побачити таблички «вул. Лєніна», на вулиці Європейській — «вул. Фрунзе», на вулиці Симона Петлюри — «вул. Артема», у підземному переході «Злато місто» — вказівники на неіснуючі вулиці Фрунзе і Жовтнева, і таких прикладів у Полтаві та містах і містечках краю — сила-силенна. Це порушення закону, пропаганда комуністичного режиму у публічному просторі.

Нині пріоритет — декомунізація свідомості, звільнення від комуністичних ідеологем, міфів та репресивно-тоталітарних стереотипів. Сфери освіти та виховання — ось куди треба докладати зусиль. Інститут нацпам’яті сподівається на поглиблення співпраці з освітянськими колами. Цільова група для наших комунікацій — це молодь.

Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області