Як перейменують вулиці Толстого, Тургенєва, Ціолковського: затвердили нові варіанти ще для 11 топонімів Полтави

Комісія із перейменування продовжує затверджувати варіанти новин назв для вулиць Полтавської громади, названих на честь російські та радянських художників, письменників, освітяни та науковців. Систематизацією поданих пропозицій займаються історики та краєзнавці.

В попередніх статтях ми опублікували затверджені варіанти для 40 топонімів третьої черги. 11 липня пройшло чергове засідання комісії на якому затвердили варіанти ще для 12 вулиць та провулків.

→ 42. Вулиця Тімірязєва

Тімірязєв Климент Аркадійович (1843-1920) — російський природознавець-дарвініст, біолог, фізіолог, один з основоположників школи фізіологів рослин. Не має прямого стосунку до Полтави.

Розташування: селище Юрівка

Варіанти нової назви:

Вулиця Валентини Радзимовської

Валентина Василівна Радзимовська (1886-1953) — видатна вчена, засновниця української школи фізіологів і біохіміків, громадська діячка. Народилася на хуторі Тарновщина Лубенського повіту Полтавщини, в сім’ї українського шляхтича за походженням і духом, громадського активіста Василя Яновського та Любові Яновської — української письменниці, громадської діячки, майбутньої членкині Центральної Ради.

Уже навчаючись у Лубенській жіночій гімназії (закінчила її в 1902 р.), Валентина вступила до гуртка Революційної української партії. Навчалася на природничих курсах у Петербурзі, в 1904 р. вступила на медичний факультет Петербурзького університету. Але за активну участь у діяльності української громади й у політичних демонстраціях виключена 1905 р. з університету. Щоб продовжити навчання, їде до Києва. Одружується з І. Радзимовським, згодом відомим педагогом, істориком класичної літератури. Дім Радзимовських був осередком національного життя. Закінчує медичний факультет Київського університету (1913). По закінченні університету залишена там же на кафедри фізіологічної хімії, від 1918 — приват-доцентка. 1917 р. працює в однім з відділів Центральної Ради, згодом — в Міністерстві здоров’я. Провадить наукові дослідження, вивчає фізичний стан 6000 дітей у різних місцевостях України, викладає фізіологію в інститутах, а після захисту докторської дисертації (1924) — завідує кафедрами фізіології й біохімії в Інституті народної освіти (пізніше — університет імені Тараса Шевченка), очолює відділи фізіології в Туберкульознім інституті, Інституті ортопедії й травматології, Інституті психіатрії й невропатології, Інституті клінічної фізіології АН. Сформувала «Школу фізіологів і біохіміків Радзимовської», надрукувала понад 30 праць українською, німецькою, російською й французькою мовами. 1928 р. від’їздить у довготривале відрядження до Німеччини в лабораторії Фішера й Шаде. Перший пропонує їй залишитися в його лабораторії, вона відмовляє — в Києві родина, учні, перспектива розбудови наукових установ. Але в серпні 1929 р. її заарештовують за сфабрикованою ДПУ справою «Спілки визволення України», звинувачуючи у шпигунстві й намірах встановити контакти з українською еміґрацією під час відряджень. Незважаючи на перебування у в’язниці понад рік, не визнала себе винною. Наступного року її звільнили, але залишили під наглядом ДПУ як «політично неблагонадійну». Не маючи змоги виїхати з України, В. Радзимо́вська завдяки своєму авторитету й працьовитості домоглася відновлення майже на всіх посадах. Після початку війни переїздить до Харкова, згодом працює керівником патофізіологічного відділу Інституту туберкульозу в Києві. З наближенням фронту, усвідомлюючи своє майбутнє за радянської влади, полишає рідне місто й відбуває до Львова, завідує клінічною лабораторією на кафедрі внутрішньої медицини Львівського медичного інституту. 1944 р. їде до Братислави, працює хірургом в одному зі шпиталів. Від початку 1945 р. знов мандрівки, поки не опинилася в Мюнхені. Тут поринає в громадську й культурну діяльність української еміґрації. Того ж року її обрано професором і керівником кафедри фізіології Міжнародного вільного університету УНРРА, професором і керівником кафедри фізіології ветеринарного факультету Українського технічно-господарського інституту Реґенсбурґа (Баварія). З 1949 р. — декан ветеринарного факультету. Вела плідну наукову роботу, написала підручник «Фізіологія людини й свійських тварин». Бере участь у створенні медичної секції Української Вільної Академії Наук. Її обирають дійсним членом УВАН і НТШ. 1950 р. виїхала до США; останні роки життя вона провела в родині сина Євгена, професора Іллінойського університету. В. Радзимо́вська внесла величезний вклад у вивчення туберкульозу і лікування його у дітей.

Григорій Ващенко

Григорій Григорович Ващенко (1878 с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії — 1967 Мюнхен) — український педагог, науковець.

→ 43. Провулок Тімірязєва

Розташування: селище Юрівка

Варіанти нової назви:

Провулок Василя Ремесла

Василь Миколайович Ремесло (1907-1983) — видатний український вчений-селекціонер Василь Миколайович Ремесло народився в селі Теплівка Пирятинського району на Полтавщині в селянській родині.

В. М. Ремесло здійснив справжній переворот у селекційній роботі з пшеницею. Він вивів зимостійкі та високопродуктивні, з якісним зерном сорти озимої пшениці інтенсивного типу — Миронівська-264, Миронівська-808, Киянка-893 та багато інших. Справжнім шедевром вітчизняної селекції став сорт Миронівська-808, який завдяки виключно високій продуктивності та пластичності перейшов кордони України й нині широко використовується в Білорусії, Болгарії, Данії, Казахстані, Молдові, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Угорщині, Чехії, Швеції. Подальша робота в цьому напрямку сприяла виведенню нових, ще більш урожайних сортів пшениці, які вирізняються вкороченим міцним стеблом, стійкістю до несприятливих умов вирощування, шкідників і хвороб. Це, зокрема, Миронівська Ювілейна-50 та Ілллічевська. Потенційна врожайність цих сортів — 75 і більше центнері з гектара. Створюючи нові сорти, вчений одним із перших звернув увагу на необхідність розробки й надання рекомендацій щодо агротехнічних можливостей їх вирощування. Своєю новаторською діяльністю В. М. Ремесло заслужив високий авторитет у нашій країні і закордоном. Став двічі Героєм Соціалістичної Праці (1966, 1967).

Провулок Георгія Вороного

Георгій (Юрій) Феодосійович Вороний (1868-1908) — видатний український математик світового рівня. Народився в селі Журавка, історична Полтавщина. Маґістр (1894), доктор наук (1897), чл.-кор. Російської АН (1907). Великими здібностями до математики вирізнявся вже в Бердянській і Прилуцькій гімназіях (закінчив 1885). По закінченні гімназії вступає на математичне відділення С.-Петербурзького університету. 1894 р. — професор Варшавського університету на кафедрі чистої математики. Г.В. Вороний узагальнив на кубічну ділянку алгоритм неперервних дробів. Це узагальнення марно шукали найвидатніші математики з часів Ейлера протягом ХІХ ст. 1904 р. виступає з доповідями на Міжнародному конґресі математиків у Гайдельберґу, читає курси аналітичної й нарисної геометрії, теорії ймовірностей, теорії чисел. Його роботи через 70 років дали поштовх розвиткові комп’ютерної геометрії. За революції 1905–1907 рр. Варшавський університет переводять до Новочеркаська, де створюють Донський політехнічний інститут. Здоров’я вченого різко погіршується. Лікарі забороняють працювати. Він повертається до Журавки, та хвороба загострилася й призвела до мученицької смерті.

→ 44. Вулиця Толстого

Толстой Лев Миколайович (1828-1910) — один із найвідоміших російських письменників і мислителів, член — кореспондент Російської Імператорської академії наук (1873). У Росії Толстой вважається письменником–гуманістом. Під впливом його ідей і творчості там виник релігійно-етичний суспільний рух толстовства, головними принципами якого були заповіді Толстого: не гнівайся, не протився злу насиллям, возлюби ворога свого, як себе самого. Подібні російські наративи про «гуманізм і толстовство росіян» вприскуються російськими пропагандистами у інформаційний простір України, щоб ширити ворожий мислевірус: мовляв, агресивна війна Росії проти України є насправді звичайною спецоперацією. У січні 1852 року брав участь у війні російської імперії проти народів Кавказу, поступивши на службу в артилерію. Колишня назва вулиці — імені українського письменника й фольклориста Василя Доманицького (перейменована у 1951 р.).

Розташування: у селищі Лісок.

Варіанти нової назви:

Вулиця Василя Доманицького

Повернути історичну назву — вулиця Василя Доманицького.

Васи́ль Микола́йович Домани́цький (нар. 17 (29) березня 1877 р., с. Колоди́сте (на Черкащині, тогочасна Київська губернія) — 28 серпня (10 вересня) 1910 р., Аркашон (Французька республіка), похований у с. Колоди́стому) — український літературознавець, письменник, історик, фольклорист, публіцист, громадсько-політичний діяч, кооператор. Постійний співробітник «Киевской Старины», «Літературно-наукового вісника», «Нової громади», «Записок НТШ», газет «Громадська думка», «Рада», фактичний редактор органу Української парламентської фракції у Другій Державній думі «Рідна справа — Думські вісті». Співзасновник видавництва «Вік», учень Володимира Антоновича.

Редактор першого повного «Кобзаря» Тараса Шевченка (1907, 2-ге вид. — 1908, 3-тє — 1910), автор багатьох праць з історії України, редактор «Історії України-Русі» Миколи Аркаса. Організатор кооперації на Київщині та автор низки брошур з питань кооперації.

Вулиця Джеймса Мейса

Джеймс Ернест Мейс (англ. James Earnest Mace; 18 лютого 1952, Маскогі, Оклахома, США — 3 травня 2004, Київ, Україна) — американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, упорядник звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932—1933 років, професор Києво-Могилянської академії. У 1980-х роках — один з небагатьох вчених неукраїнського походження, що досліджував історію України.

1993 року переїхав в Україну. Автор понад 100 статей та колонок для газети «День». Запропонував запалювати свічки в знак пам’яті за померлими від Голодомору. 2005 року посмертно нагороджений орденом Князя Ярослава Мудрого.

Вулиця Полку «Азов»

Обгрунтування надано в паперовому вигляді

→ 45. Провулок Толстого

Розташування: короткий провулок у селищі Лісок.

Варіанти нової назви:

Провулок Олелька Островського

Обгрунтування надано в паперовому вигляді

Провулок Григорія Чупринки

Чупринка Григорій Авраамович (1879-1921)– український поет, культурний, військовий і політичний діяч, учасник подій Української Революції (1917-1921). Народився у сім’ї козаків містечка Гоголів Остерського повіту Чернігівської губернії. Навчався в Гоголівській народній школі, в Київській та Лубенській гімназії козаком у полку Хмельницького. У 1919 році керував повстанням проти більшовиків на Чернігівщині. Розстріляний ЧК. Внесено з метою належного виконання ст.5.п.4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 ст.». Детальніше тут і тут.

Провулок Євдокії Долі

Євдокія Іванівна Доля (уродж. Волошко; Явдоха Іванівна Верховинець-Костєва) — українська акторка й режисерка. Народилася 1 березня 1885 р. у Полтаві, в багатодітній сім’ї. Батько був спочатку робітником, пізніше керував хором Полтавського жіночого єпархіального училища, в якому з 8 років співала й донька. В 1906 р. Євдокія Іванівна приїхала до Києва, грала в складі трупи Миколи Садовського (першого стаціонарного українського театру). Там познайомилася з Василем Верховинцем, а через два роки побралися. Незадовго до 1917 р. Верховинці повернулися до Полтави — перейшли в «Товариство українських акторів». Десять років (з 1919-го до 1929-го) там працювала Верховинець-Костєва, гастролювала з групою солістів країною. В 1930 р. подружжя Верховинець створили у Полтаві «Жінхоранс» — жіночий театралізований хоровий ансамбль (у складі 12 дівчат, які виконували пісні з відповідними музиці рухами, дією, хороводом чи танцем). Спочатку репетиції ансамблю проводилися на квартирі у Верховинців, а згодом у приміщенні Полтавського педагогічного інституту. З 1935 р. «Жінхоранс» — державний мистецький колектив України. Виконував обрядові хороводи і танці в опері М. В. Лисенка «Наталка Полтавка», що була показана Київським театром опери і балету ім. Т. Г. Шевченка, а також виступав з окремою концертною програмою. В 1938 році видатного хореографа Василя Верховинця заарештували, звинуватили у «вільнодумстві», а згодом розстріляли. Євдокію Іванівну заслали в Казахстан, де вона пробула з 1938-го до 1944-го. Повернулася на рідну Полтавщину, в обласну філармонію. Спочатку була декламаторкою, а потім очолила новостворений ансамбль і знову гастролювала аж до 1959 року, до пенсії. Померла 15 листопада 1988 р. у Полтаві, на 104-му році життя.

→ 46. Вулиця Тургенєва

Тургенєв Іван Сергійович (1818- 1883) — російський письменник, який не має стосунку до Полтавщини. Необхідно дати нову назву від прізвища українського письменника, або від місцевого топоніму (наприклад, вул. Дальні Павленки — колишня назва цього козацького села).

Розташування: Тарновщина, поблизу дендропарку

Варіанти нової назви:

Вулиця Старопавленківська

Павленки — стара / колишня назва цього козацького, а потім поміщицького села (на відміну від передмістя Полтави — Павленок або Нових Павленок). Назва пропонується, як історично обґрунтована й підтримана на сході мешканців Тарновщини.

Вулиця Митрополита Феофіла

Феофіл (в миру — Федір Іванович Булдовський, 1865-1944) — видатний православний церковний діяч. Народився у родині священика на Полтавщині, служив настоятелем Всіхсвятської церкви м. Полтави (з 1901 до 1923 р.), і викладачем Полтавського жіночого Єпархіального училища поблизу цієї вулиці (тоді — пров. Київський). У травні 1917 на Полтавському єпархіальному з’їзді виступив із програмною доповіддю «Про українізацію церкви». Тому його вважають ідеологом української автокефалії на Полтавщині. Єпископ Лубенський і Миргородський (1923-1929); митрополит Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-1937 pp.); митрополит Української автокефальної православної церкви (1942-1943 pp.). Послідовно виступав за незалежність України. Замордований у в’язниці НКВС у Харкові.

Вулиця Олександра Богомазова

Олександр Костянтинович Богома́зов (1880, нині с. Іванівка, Охтирський район, Сумська область) — 3 червня 1930, Київ) — графік, живописець, педагог. Видатний представник і теоретик російського, українського і світового художнього авангарду. Олександра Богомазова називали «українським Пікассо». Пройшов у своїй творчості декілька творчих періодів. Найвідоміші — кубофутуризм (1913–1917) та спектралізм (1920–1930). Практично одразу після смерті його ім’я та творчий доробок викреслили з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х під час «відлиги» його ім’я та творчість були перевідкриті групою молодих київських мистецтвознавців.

→ 47. Вулиця Федора Матвієнка

У рішенні й матеріалах про перейменування від 21.09.1999 року інформація про цю особу відсутня (із архівної довідки). Тому достеменно встановити заслуги цієї особи не вдається. Як свідчать тодішні члени комісії з найменувань, рішення на засіданні міськради було прийнято за усною пропозицією міського голови А.Т. Кукоби — на честь нещодавно померлого батька керівника полтавського відділення одного з банків.

Варіанти нової назви:

Вулиця Береківська

За розташуванням у межах колишнього хутора, села, а пізніше — передмістя Полтави — Береківка. Потрібно, щоб хоч одна вулиця цього історичного району носила таку красиву назву. Район носив офіційну назву «Береківка» ще в 1940-х роках. Відомий раніше також і як Новоселівка (Новоселівок у Полтаві було декілька).

Вулиця Бориса Мартоса

Борис Миколайович Мартос (1879-1977) — член Центральної Ради і першого українського уряду, голова Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки (04-08.1919), організатор кооперативного руху в Україні.

Під час навчання на фізико-математичному факультеті Харківського університету долучився до визвольного руху. Активіст Революційної української партії, за що тричі відбував покарання у в’язниці. У 1910-х організовував кредитні спілки та кооперативні курси на Полтавщині, Волині та Кубані. Викладач у Харкові. У 1917 році увійшов до Центральної Ради та Малої Ради. Як Генеральний секретар земельних справ займався створенням Крайового та місцевих земельних комітетів. Автор Тимчасового земельного закону від 18 січня 1918 року, за яким земля та надра оголошувалися власністю народу, і кожен мав отримувати стільки землі, скільки зможе обробляти власною працею. За гетьманату очолював управу Українського кооперативного комітету, входив до ради директорів ряду банків; співзасновник Кооперативного інституту імені Михайла Туган-Барановського в Києві. За Директорії УНР обіймав посади міністра продовольчих справ, міністра фінансів. Один із «батьків» національної валюти — гривні у часи УНР. З 1920 р. — в еміграції. Мешкав у Німеччині, Чехословаччині, США. Продовжив наукову та громадсько-політичну діяльність, заснував українські вищі навчальні заклади за кордоном. Помер на 98-му році життя, похований у США (штат Нью-Джерсі).

Вулиця Григорія Левицького

Леви́цький Григорій Кири́лович (1697, с. Маячки, Гетьманщина — 1769) — український художник, графік 18 ст. Батько художника портретиста Левицького Дмитра Григоровича. З 1732 працює в друкарні Києво-Печерської лаври. Дослідникам відомі його гравюри до видань євангелій, київським виданням «Апостола», львівському виданню «Політики» давньогрецького філософа Арістотеля. Левицький Г. К. — автор гравюри-панегирика Р.Заборовському (1739). Серед монументальних творів митця — стінописи в Андріївській церкві, створені у 1753—1756 разом з Олексієм Антроповим (1716—1795).

Вулиця Сергія Корольова

Сергій Павлович Корольов — вчений у галузі ракетобудування та космонавтики школи академіка Михайла Кравчука, конструктор. Один із засновників практичної космонавтики. Перший головний конструктор ракетно-космічних систем у СРСР, де перед цим був в’язнем концтаборів ГУЛАГ.

→ 48. Ціолковського

Ціолковський Костянтин Едуардович (1857-1935) — російський радянський вчений-теоретик, якого пропагують, як одного із засновників ракетобудування та космонавтики, педагог, письменник. Але його внесок в науку в СРСР був міфологізований і гіперболізований. Не має стосунку до Полтави.

Розташування: у північній частині мікрорайону «Алмазний».

Варіанти нової назви:

Вулиця Святослава Горбенка

Обґрунтування в паперовому вигляді. Святослав Сергійович Горбенко (26.12.1994, м. Полтава — 03.10. 2014, м. Донецьк) — український військовик, доброволець, вояк Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор». Військове прозвище «Скельд». Один із «кіборгів». Герой України (Указ Президента від 28 серпня 2021, посмертно) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

Вулиця Максима Остяка

Максим Анатолійович Остяк (1987-2022) — Січовик 49-го стрілецького батальйону «Карпатська Січ» (позивний «Остін»), що поліг в російсько-українській війні. Проживав на вулиці Ціолковського в Полтаві. Навчався в школі №31. За освітою — інженер-будівельник (закінчив «Полтавську політехніку»). Працював і за фахом, і барманом у Києві, і намагався створити свій невеликий бізнес. Громадський активіст. Учасник Революції Гідності (у сутичках із «Беркутом» був тяжко поранений). Музикант рок-гурту «Reve ta Stohne». Працював у музеї історії України в Києві. З початку російського вторгнення в Україну брав участь в обороні Києва та у бойових діях в Ірпіні як оператор дрона. 1 червня 2022 року вступив до складу «Карпатської Січі» (ЗСУ), аеророзвідник. Загинув у бою поблизу населеного пункту Покровське, що на Харківщині 04.07.2022 р. Похоронений на Затуринському кладовищі. Платформа пам’яті Меморіал презентувала документальний фільм «Остін. Світ догори».

Вулиця Юрія Гулака

Юрій Костянтинович Гулак (1927-2001) — старший науковий співробітник Полтавської гравіметричної обсерваторії АН України (1991-1999). Викладач-науковець, кандидат фізико-математичних наук (1958), доцент (1962). Народився в селі Перекопівці Роменського району Сумської області. Закінчив Київський державний університету імені Т.Г.Шевченка (1950), аспірантуру Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка зі спеціальності «Астрофізика» (1953). У 1953-1966 р. в Сумському державному педагогічному інституті пройшов шлях від асистента до декана фізико-математичного факультету. У 1966-1996 рр. — доцент, завідувач кафедри фізики, проректор Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г. Короленка. Після виходу на пенсію перейшов в гравіметричну обсерваторію, як основне місце роботи. Юрій Костянтинович заклав основи статистичної теорії квантування в ньютонівських планетарних системах. У його роботах, виходячи із суто класичних позицій, одержано рівняння, що аналогічне рівнянню Шредінгера. Міжнародним біографічним центром (Кембридж, Англія) ім’я Гулака Юрія Костянтиновича занесене до «Книги лідерів сучасного наукового прогресу» (1989).Він є автором і співавтором понад 80 наукових і науково-популярних праць, серед яких посібники: «Астрономія» (Київ, 1971, 1976), «Фізика космосу» (Київ, 1976), «Проблеми пошуку позаземних цивілізацій» (Полтава, 1976).

Вулиця Бориса Патона

Борис Євгенович Патон (1918 -2020, Київ, Україна) — український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, Президент НАН України (1962—2020), академік АН України, АН СРСР (1962), доктор технічних наук (1952), професор, двічі Герой Соціалістичної Праці, (1969, 1978), перший нагороджений відзнакою «Герой України» (26 листопада 1998).

→ 49. Провулок Чайковського

Чайковський Петро Ілліч (1840-1893) — російський композитор, диригент і педагог. Має частково російське, французьке та українське походження. Згідно з дослідженнями музикознавців, діяльність Чайковського не була пов’язана з Україною в її історіогенезі, а сам композитор ідентифікував себе як «корінна російська людина».

Розташування: між вулицями Європейською і Кагамлика (сполучає їх).

Варіанти нової назви:

Провулок Нестора Городовенка

Нестор Феофанович Городовенко (1885-1964) — видатний організатор і диригент українських хорів. Народився в селі Венслави (тепер с. Венславівка на Гадяччині). Як диригент він розпочав свою діяльність 1919 р., коли очолив хор «Дніпросоюзу». На початку 1920-х рр. хор було реорганізовано у Державну українську мандрівну капелу «Думка». Традицією «Думки» стало щорічне відзначення роковин Великого Кобзаря. Майже вся музична Шевченкіана, створена М. Лисенком, була в репертуарі капели Н. Городовенка. Крім цього, до репертуари включалися й найкращі зразки світової музики. За 18 років свого існування «Думка» здійснила понад 50 концертних подорожей. Однією з тріумфальних сторінок діяльності капели була поїздка до Франції (1929). 1926 р. Н. Городовенку було присвоєно звання заслуженого артиста України. Та, попри незаперечні успіхи його колективу, восени 1937 р. Н. Городовенка звільнили з посади керівника капели, звинувативши в намірі повернути до репертуару класичну українську музику, вилучену цензурою ще на початку 1930-х років. Він знайшов собі роботу в Українському ансамблі пісні й танцю, а в 1942-43 рр. диригував у новоствореній Українській хоровій капелі в Києві. В 1944 р. Н. Городовенко емігрує до Німеччини, де 1946 року створює хор «Україна», який з великим успіхом виступав у таборах для переміщених осіб. Згодом переїздить до Монреалю (Канада), де створює хор «Україна» з емігрантської молоді. Н. Городовенко разом із своїм хором переніс на американський континент багато хорових творів українських композиторів, невідомих широкому загалу, показав, чого досягнув його талановитий народ у царині хорового мистецтва, красою і неповторністю якого завжди вирізнялася Україна.

Провулок Дмитра Бортнянського

Обгрунтування надано в паперовому вигляді.

Полтавської Тероборони

Обгрунтування надано в паперовому вигляді.

→ 50. Вулиця Челюскіна

Челюскін Семен Іванович (бл. 1700-1764) — російський полярний мореплавець, який не має стосунку до України.

Розташування: селище Юрівка.

Варіанти нової назви:

Вулиця Левка Мацієвича

Левко (Лев) Макарович Маціє́вич (1877-1910) — учасник урочистостей у Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському (1903). Корабельний інженер та перший авіатор-українець, суднобудівник, автор проєктів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, український громадський і політичний діяч. Один із засновників Революційної української партії (РУП). Був серед фундаторів у Народному домі Севастополя самодіяльного театру з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка. Брав активну участь у діяльності української громади Санкт-Петербурга. Фінансово підтримував український національний рух. Серед друзів і знайомих Мацієвича були Симон Петлюра, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Христина Алчевська, Микола Міхновський, Гнат Хоткевич, Юрій Коллард. Загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів. На похоронах Симон Петлюра поклав вінок з синьо-жовтою

стрічкою з українськомовним написом.

Вулиця Володимира Кубійовича

Володимир Михайлович Кубійо́вич (23 вересня 1900, Новий Санч, нині Польща — 2 листопада 1985, Париж, Франція) — український історик, географ, видатний енциклопедист, видавець, громадсько- політичний діяч. Воїн Української Галицької армії в 1918-1919 роках. Очільник Украї́нського центра́льного коміте́ту — суспільно-громадської установи в 1939—1945 роках, що існувала у Генерал-губернаторстві для окупованих польських земель (з 1941 по 1944 рік включало Галичину). Взяв на себе ключову роль у формуванні Waffen-SS «Галичина» в 1943 році. З 1944 року в еміграції. Керівник Наукового товариства імені Шевченка з 1947 року. Організатор видання та головний редактор Енциклопедії українознавства (1955-1985), автор фундаментальної праці «Ґеоґрафія українських і сумежних земель».

→ 51. Вулиця Черепанова

Вірогідно на честь Юхима Олексійовича або Мирона Юхимовича Черепанових: батько Юхим (1774-1842) та син Мирон (1803-1849) — російські промислові інженери-винахідники. Відомі тим, що побудували перший паровоз и залізницю в Росії. Ці особи не мають стосунку до Полтави, належать до пантеону персоналій, які пропаганда намагалася просувати, як доказ пріоритетності російського (радянського) у світі.

Розташування: селище Залізничників (Климівка) біля Ворскли.

Вулиця Климівська

За назвою селища Климівка, яке досі так називають місцеві жителі, і яке саме так позначено на давніх картах Полтави. Тож доцільно вулиці надати історичну назву

Вулиця Юрія Колларда

Юрій Жерардович Коллард (1875-1951) — залізничник, діяч УНР, письменник. Його батько Жерар Коллард був бельгійцем, який працював інженером-агрономом в Україні, де одружився з матір’ю Юрія, що походила зі старого козацько- шляхетського роду. Середню освіту здобув у Полтаві, де долучається до українського руху, знайомиться із Симоном Петлюрою. Стає співзасновником «Харківської Української студентської громади». Ця організація на початку 1900 року стала родоначальницею Революційної української партії, ідеологом якої був Микола Міхновський. Ведучи активну політичну діяльність Коллард зумів закінчити інститут і одержати диплом інженера-технолога. За часів УЦР очолював управління залізниць, за гетьманату обіймав керівні посади в Залізничному відомстві, при Директорії УНР очолював міністерство шляхів. З 1921 р. в еміграції. Разом з урядом УНР, переїхав до Відня. В 1921–1926 роках переїхав до Чехословацької Республіки. Працював при Земському уряді на Закарпатті. Звільнений за політичними мотивами (як український націоналіст). Переїздить на Моравію, де працював у різних містах, аж поки в 1935 році не зупинився в Брно. На чехословацьких теренах громадської діяльності не полишає. Як один з керівників Союзу визволення України, стає співзасновником Легії українських націоналістів. До 1939 року опікується місцевою Студентською Громадою в Брно та Українською Громадою, іншими суспільно- громадськими організаціями української еміґрації в Чехословаччині. Був заступником голови Центральної управи Української Громади в ЧСР. На початку 1945 року, перед наступом більшовиків, виїхав з Чехословаччини до Німеччини. Помер 3 січня 1951 року в Аугсбурзі. Автор мемуарів «З юнацьких років» (1930), «Спогади з минулого» (1931) та інших. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

Вулиця Івана Францевича

Іван Микитович Фра́нцевич (1905, Полтава — 1985, Київ) — фізико-хімік і матеріалознавець. Засновник першого у світі академічного Інституту металокераміки і спеціальних сплавів, згодом Інститут проблем матеріалознавства, який має його ім’я. Академік АН України (з 1961 р.). У 1929 році закінчив одночасно хімічний і фізико-математичний факультети Харківського інституту народної освіти (в наш час Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна), отримав спеціальність фізико-хіміка — металознавця. У 1929—1941 роках працював в Українському науково-дослідному інституті металів, Інституті чорної металургії АН УРСР (з 1939 року — заступником директора). Одночасно з 1930 р. викладав у Харківському університеті. У 1934 році молодому вченому було надано звання професора фізичної хімії і він був обраний членом-кореспондентом АН УРСР. У 1945—1957 роках Іван Микитович працював завідувачем кафедри Київського університету. З 1952 по 1955 рік він керівник самостійної Лабораторії спеціальних сплавів АН УРСР, а з 1955 по 1964 — директор створеного на базі лабораторії Інституту металокераміки і спеціальних сплавів АН УРСР, що в 1964 році отримав назву Інституту проблем матеріалознавства. З 1973 р. І.М.Францевич — завідувач відділу цього інституту.

→ 52. Провулок Чернишевського

Чернишевський Микола Гаврилович (1828-1889) — російський публіцист і письменник, ідеолог революційно настроєної інтелігенції, відстоював право українців творити власну культуру рідною мовою. Про те, не мав стосунку до Полтави.

Розташування: біля фарфорового заводу, південніше вул. Маршала Бірюзова (колишній хутір Міняйлівка).

Варіанти нової назви:

Провулок Івана Світличного

Іван Олексійович Світли́чний (20 вересня 1929, Половинкине, Старобільська округа, Українська СРР — 25 жовтня 1992, Київ, Україна) — український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960–1970-их років — шістдесятництва, репресований. Лавреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1994, посмертно), лавреат премії імені Василя Стуса (1989). Старший брат Надії Світличної. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).

Провулок Діани Петриненко

Діана Гнатівна Петриненко (дівоче прізвище Паливода; 1930, с. Білоусівка, історична Полтавщина, тепер Черкаська обл. — 2018) — українська співачка (сопрано). Народна артистка СРСР (1975). Лауреатка Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1972). Лауреат Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Відні (1959). Закінчила Київське музичне училище та Київську консерваторію (1955). У 1955—1958 — солістка (сопрано) Державної хорової капели «Думка», в 1962—1988 роках — солістка Київської філармонії. Професорка з 1991 року. Мати співака Тараса Петриненка. Провулок іде паралельно вул. Квітки Цісик, тож доцільно, щоб ці дві співачки були увічнені поруч.

→ 53. Вулиця Шишкіна

Шишкін Іван Іванович (1832-1898) — російський художник-пейзажист. Не має прямого стосунку до Полтави.

Розташування: дуже короткий провулок у селищі Вороніна.

Варіанти нової назви:

Вулиця Валерія Трегубова

Валерій Олександрович Трегубов (18.05.1951 — 30.12. 2012) — відомий полтавський архітектор і реставратор; кандидат архітектури, доцент, завідувач кафедри основ архітектури Полтавського національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка, член-кореспондент Української Академії архітектури, голова регіонального відділення Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, лауреат премії імені Самійла Величка. Деякі з основних реалізованих проектів:

• Пам’ятник студентам та викладачам Полтавського інженерно-будівельного інституту, полеглим в роки Великої Вітчизняної війни (співавтор Л. Вайнгорт, скульптор О. Черницький);

• Реставрація меморіальної каплиці на вул. Зіньківській в Полтаві (головний архітектор проекту, керівник авторського колективу);

• Покровська церква в Полтаві (співавтор);

• Пантелеймонівська церква в Полтаві;

• Відтворення історичної дзвіниці Спаської церкви в Полтаві;

• Історико-етнографічна зона «Українське село» і «Містечко майстрів» Національного Сорочинського ярмарку;

• Етнографічний ресторанний комплекс «Козачка» в Полтаві (співавтор);

• Реконструкція та комплексний благоустрій поля Полтавської битви;

• Відтворення редуту поля Полтавської битви та Подільської вежі Полтавської фортеці XVIII сторіччя (співавтор К. Трегубов)

• Ротонда вшанування пам’яті полеглих учасників Полтавської битви (мозаїчні пано — художник Л. Тоцький, композиція «Злітаючі голуби» — скульптор С. Маргарян).

• Автор наукової концепції формування національного заповідника «Поле Полтавської битви».

Автор та науковий керівник проекту відтворення пам’ятки XVIII сторіччя — Святоуспенського кафедрального собору в Полтаві.

Вулиця Архипа Куїнджі

Архип Іванович Куїнджі, 15 (27) січня 1841, нині частина Маріуполя, — 11 (24) липня 1910, Петербург) — український живописець-пейзажист і педагог грецького походження з північного Приазов’я. В Україні мало вулиць названо на честь цього видатного художника, твори якого виставляються у провідних музеях світу.

Вулиця Василя Кука

Васи́ль Степа́нович Кук (псевдо: «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь»; 11січня 1913, Красне, Золочівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Буського району Львівської області — 9 вересня 2007, Київ, Україна) — український військовий діяч, один із керівників українського національно-визвольного руху, генерал-хорунжий, командир УПА-південь, 2-й Голова Генерального Секретаріату УГВР (1950–1954), головнокомандувач УПА з 1950 до 1954 року (після загибелі Романа Шухевича).

Вулиця Всеволода Максимовича

Всеволод Миколайович Максимович (*1894, Полтава — † 1914, Москва) — український художник початку XX століття, один з найяскравіших представників стилю модерн в українському образотворчому мистецтві.

Про його родину нічого не відомо. Навчався живопису в Івана Мясоєдова на Павленках, входив до художньо-філософського об’єднання «Сад богів». У 17 років він поїхав здобувати освіту до Москви, в «Московське училище живопису, скульптури та архітектури», там познайомився із футуристами. Розквіт творчості Максимовича припадає на 1912-1914, коли створив найвидатніші роботи — величезні панно, в яких відчутно вплив графіки ар-нуво англійця Обрі Бердслі та неокласичні експресивні сюжети мюнхенця Франца фон Штука. У своїх картинах Всеволод Максимович використовував величезну кількість художніх засобів. Найважливішими образами для нього були образи античності — це вплив Івана Мясоєдова. Всеволод Максимович намагався вести богемний спосіб життя, дружив із футуристом українського походження Михайлом Ларіоновим. У 1914 році він зіграв головну роль в авангардному фільмі «Драма в кабаре футуристів», де знімалися також М. Ларіонов і В. Маяковський. У 20 років покінчив життя самогубством. Причиною, ймовірно, був провал його персональної виставки в Москві. За іншою версією самогубство спричинило нещасливе кохання.

Нове відкриття самобутньої творчості Всеволода Максимовича і сплеск інтересу до неї стався завдяки виставці «Перехрестя. Модернізм в Україні, 1910 — 1930», що відбулася в 2007 в Нью-Йорку. 2006 року, коли із запасників Національного художнього музею України музею відбирали роботи для виставки в Чиказькому культурному центрі, взяли й кілька картин Всеволода Максимовича. У США твори не відомого доти художника спричинили фурор. З того часу великі панно Максимовича експонуються у парадному холі на сходах Національного художнього музею України.

***

На наступному засіданню робочої групи мають розглянути варіанти новин назв вулиць для старостатів — останніх з 3-ї черги перейменування.

Нагадаємо, 10 березня у Полтавській громаді була офіційно перейменована 71 вулиця та провулок, які містили орфографічні помилки, русизми у назвах або були пов’язані з географічними назвами країн ОДКБ, а 19 травня перейменували 95 вулиць, що названі на честь російських та радянських подій, військових, партизанів та політиків.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»