Як перейменують вулиці Некрасова, Павлова, Радищева: затвердили нові варіанти ще для 8 полтавських топонімів

Триває робота робочої групи з затвердженням варіантів для перейменування вулиць у Полтаві названих на честь російські та радянських художників, письменників, освітяни та науковців.

Систематизацією поданих пропозицій займаються історики та краєзнавці. В попередніх статтях ми опублікували затверджені варіанти для 26 топонімів третьої черги. 7 червня пройшло чергове засідання комісії на якому затвердили варіанти для 8 вулиць та провулків.

→ 28. Провулок Нежданової

Нежданова Антоніна Василівна (1873-1950) — російська оперна і камерна співачка, педагог. Народна артистка СРСР, народилась у передмісті Одеси. Колишній пров. Циганський перейменовано у 1962 році.

Розташування: короткий провулок на Кобищанах (паралельно вул. Європейській).

Варіанти нової назви:

Провулок Любові Ліницької

Любов Павлівна Ліницька (за чоловіком — Загорська; 1866-1924) — талановита українська акторка, зокрема, виконавиця ролі Наталки-Полтавки. Народилася в родині священика, який залишив цю службу і став учителем. Закінчила Харківську гімназію, вчителювала. З 1887 року почала грати з чоловіком у різних театральних колективах. Талант її розвивався швидко, і незабаром вона вже грала перші ролі. Популярність молодої актриси росла, її помітили корифеї українського театру. М.Кропивницький взяв її в свою нову трупу, і 1889 року молода актриса дебютувала в ролі Наталки Полтавки. Незабаром Ліницька стала провідною актрисою театру прославленого режисера і драматурга. Талант Ліницької найбільш повно розкрився в трупі П.К. Саксаганського, в якій вона працювала з незначними перервами в 1891-1909 роки. Грала роль Наталки у виставі «Наталка Полтавка» і під час свята відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 1903 р. Далі була робота в театрі М.К. Садовського (1909-1915), в «Товаристві акторів за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського під керівництвом І.О. Мар’яненка» (1915-1918), з 1918 по 1923 — в складі Державного Народного театру в Києві на чолі з П. Саксаганським, в 1923 поступила в театр-студію «Жовтень», в якій і пропрацювала до самої своєї смерті. Всього Ліницькою було зіграно близько 120 ролей у п’єсах класичного і сучасного їй репертуару.

Провулок Мілени Рудницької

Мілена Іванівна Рудницька, у шлюбі Лисяк (15 липня 1892, Зборів — 29 березня 1976, Мюнхен) — українська громадсько-політична діячка, парламентарка, піонерка українського фемінізму, журналістка, письменниця, учителька середніх шкіл. Голова центральної управи Союзу українок. Докторка філософії (1917). Домоглася, щоб справу Голодомору в Україні винесли на розгляд Ліги Націй та Міжнародного Червоного Хреста.

Провулок Ромський

Провулок раніше називався Циганським (із невідомих причин), однак така назва нині є недоречною через образливий характер самого слова.

→ 29. Вулиця Некрасова

Ця вулиця з кінця 1910-х років називалася Некрасівська. Є припущення, що у 1917 р. передмістя Полтави — селище Некрасівка, — отримало назву на честь Миколи Віссаріоновича Некрасова (1879-1940) — російського політичного діяча, інженера, члена Державної думи III та IV скликань, міністра шляхів сполучень і міністра фінансів Тимчасового уряду (1917). Від назви селища отримала назву і вулиця Некрасівська. Але з другої половини 1940-х років її назву почали асоціювати з іншою людиною — російським поетом і письменником Миколою Некрасовим, і стали писати: «вул. Некрасова». Незалежно від того, хто цей Некрасов (російський поет чи міністр), але вулиця має носити ім’я українського діяча.

Варіанти нової назви:

Вулиця Михайла Фісуна

Михайло Андрійович Фісун (1909-1994) — відомий диригент, знавець хорового мистецтва, фольклорист, композитор (понад 200 творів), музикознавець, художній керівник, викладач, громадський діяч. Народився, працював і помер у Полтаві. Жив на вул. Некрасова. З 1931 р. — у Полтавському музичному училищі (як викладач, завідуючий навчальною частиною, директор). Понад 40 років очолював студентський хор, був завідувачем кафедри у Полтавському педінституті (нині — ПНПУ імені В.Г.Короленка). Художній керівник Полтавської обласної філармонії (1954-58 рр.). Протягом дев’яти років М.Фісун — головний диригент обласних свят пісні. Михайло Андрійович — організатор музею «Музична Полтавщина» (діє із 1978).

Вулиця Олександра Олеся

Олександр Іва́нович Кандиба (23 листопада (5 грудня) 1878, Білопілля, Харківська Губернія, Російська імперія (нині — Сумська область, Україна) — 22 липня 1944, Прага, Протекторат Богемії та Моравії, Третій Рейх) — український поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь. Батько поета та політичного діяча Олега Ольжича.

Вулиця Івана Павловського

Вулиця проходить неподалік школи № 38, де стояв будинок Івана Павловського.

Вулиця Івана Білика

На честь видатного письменника, уродженця Полтавщини. Батько був священиком УАПЦ, якого російсько-комуністичні окупанти розстріляли як «ворога народу».«Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, авторові „Єнеїди“, вона доводилася правнукою», — писав у спогадах Іван Білик. Дитиною пережив жахливі роки кремлівського голодомору-геноциду. Після закінчення школи його направили вчителювати в глухі села Чернігівщини. Викладав німецьку мову, фізику, фізкультуру. У 26 років вступив на факультет журналістики. Перший свій роман «Яр» Іван Білик написав у 1960 році, будучи студентом Київського університету. Прототипом селища Яр став рідний Градизьк, де письменник народився. Розповіді матері та земляків-патріотів, що пройшли через Колиму та табірні муки, яким пощастило дожити до хрущовської відлиги і лягли в основу роману. Герой роману дивом пережив заслання на Колиму, звідки утік. Через комуністичну цензуру тільки у 1990 р. витягнув рукопис «Яру» із шухляди. Роман «Меч Арея» вийшов на початку 1972 року, а у вересні того ж року його заборонили. Роман побудований на легенді. Серед скіфських племен мандрувала легенда про меч Ареса, що був покровителем війни. Цю легенду І.Білик поклав в основу свого твору і переніс час дії на IV-V століття н. е., надаючи йому слов’янської основи. Письменника піддали цькуванню, змусили звільнитися з «Літературної України», позбавили права друкуватися. У 1977 році виходить роман І. Білика «День народження золотої рибки», присвячений проблемі екології. 1982 року — роман «Земля королеви мод» — про людину, яка зберігає гідність і честь у найкрутіших моментах життя. В романі «Похорони богів» (1986) йдеться про події IX-X століття на землях древньої Київської держави Русь. За роман «Золотий Ра» (1989) — переказ «історії Геродота», одержав Шевченківську премію. Далі були романи письменника «Цар і раб» (1991) та «Не дратуйте грифонів» (1993), Автор багатьох творів для дітей і юнацтва. 1993 року нагороджений Всеукраїнською літературною премією за найкращий роман року «Не дратуйте грифонів» та відзнакою «Золотий письменник України». Помер 27 листопада 2012 року.

→ 30. Вулиця Павлова

Павлов Іван Петрович (1849-1936) — російський фізіолог; лауреат Нобелівської премії в галузі фізіології або медицини. Доказів, що названа на честь саме цього Павлова, немає. На вулиці зареєстрований тільки один будинок. Тому варто йому назву типу: «….проїзд» (біля Київського вокзалу) або провулок.

Варіанти нової назви:

Проїзд Івана Левенця проїзд

Іван Прокопович Левенець (р. н. невід. — помер до 1736) — був полтавським полковим сотником (1687–90), полковим осавулом (1691–93). Полковник полтавський Війська Запорозького (1701–1709). Брав участь у нараді у Батурині в жовтні 1708 року, тож був посвячений у плани Івана Мазепи підняти антимосковське повстання й укласти угоду зі шведським королем. Іван Левенець проігнорував накази московського царя Пєтра I: не поїхав до Глухова на «вибори» підконтрольного Москві нового гетьмана. Був затриманий комендантом Полтави московітом Келіним та інтернованим (утримувався в Харкові). Після 1710 р. позбавлений чину й жив у Полтаві. Знову полтавський полковник у 1727-1729. Батько — Прокіп Пилипович Левенець (р. н. ? — 1691) — полковник полтавський Війська Запорозького в 1674-1675, 1677-1679 рр.)

Проїзд Павла Голобородька

Павло Григорович Голобородько (1881 — після 1930) — директор української гімназії імені І.М. Стешенка в Полтаві (у 1917-1920 рр.), яка розташовувалася неподалік, і яку фінансували залізничники (у т.ч.). Його діяльність, як взірець національного виховання і просвітництва, високо оцінив видатний педагог Г.Г. Ващенко. Закінчив кадетський корпус і Тартуський університет. У 1912 році у Санкт-Петербурзі пройшов педагогічні курси з підготовки кандидатів на викладацькі посади в кадетських корпусах і призначений на посаду викладача історії Полтавського кадетського корпусу. Після Лютневої революції 1917 року П.Г. Голобородько бере активну участь у роботі українських учительських громадських організацій, стає директором української гімназії імені Івана Стешенка. У 1920 році гімназія реорганізована в трудову школу №5, а П.Г. Голобородько працював її завідувачем до 1927 року. У червні 1927 р. Павло Голобородько був заарештований НКВС, і в 1930 році зник безвісти.

Проїзд Миколи Амосова

Амосов Микола Михайлович (1913, Вологодська обл. — 2002, Київ) — радянський та український лікар, науковець в галузі медицини та біокібернетики, громадський діяч, академік Національної академії наук України (1969) та Академії медичних наук України (1993).

→ 31. Провулок Пашенної

Пашенна Віра Миколаївна (1887–1962) — актриса театру і кіно, театральний педагог, народна артистка СРСР (1937), лауреат Сталінської (1943) та Ленінської премії (1961). До України й Полтавщини стосунку не має.

Розташування: дуже короткий провулок на Кобищанах.

Варіанти нової назви:

Провулок Катерини Осмяловської

Катерина Олександрівна Осмяловська (1904, Полтава — 1997, Київ) — українська актриса. Народна артистка Української РСР (1951). Батько — Олександр Матвійович Осмяловський, член аматорського театрального об’єднання «Полтавський український музично-драматичний гурток», актор і режисер. Чоловік — Лесь Липківський, — український актор, син Митрополита Української автокефальної церкви Василя Липківського. Зіграла в 5-ти фільмах 1930-х/1940х років. У тому числі «Наталка Полтавка» (1936) — перша, хто зіграв цю роль в кіно. Серед численних театральних ролей — Софія («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Есмеральда («Собор Паризької богоматері» В. Гюго), Анна («Украдене щастя» І. Франка).

Провулок Сергія Параджанова

Сергій Йосипович Параджанов (1924-1990) — український та вірменський кінорежисер, сценарист, композитор. Один із представників хвилі українського поетичного кіно. Започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму. Відомий як режисер кінострічки «Тіні забутих предків» заснованої на однойменній повісті Михайла Коцюбинського, котра посідає 1-ше місце у списку 100 найкращих українських фільмів. Політв’язень (1973—1977). У 1990 році отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році — Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно). Поруч із цим провулком розташований пров. Івана Миколайчука, з яким у Сергія Параджанова була творча співдружність.

Провулок Назарія Яремчука

Національний активіст і статистик, лідер місцевого Українського клубу та діяч Товариства українських поступовців. Разом з іншими діячами земської статистики, імена яких я запропонував вище для сусідніх вулиць, утворюватиме логічний конгломерат, який комеморіалізуватиме зусилля локальних активістів початку ХХ століття з поєднання українського руху та прогресивних наукових та економічних ідей (застосування статистики для поліпшення становища селянства).

→ 32. Вулиця Писарєва

Писарєв Дмитро Іванович (1840-1868) — російський публіцист і літературний критик, революційний демократ; центральна фігура російського нігілізму. Стосунку до Полтавщини не має.

Розташування: куток між вул. Маршала Бірюзова і вул. Гожулівська

Варіанти нової назви:

Вулиця Павла Житецького

Павло Гнатович Житецький (1836-1911) народився в м. Кременчуці. Освіту розпочав у Полтавській семінарії, згодом навчався в Київській духовній академії й на історико-філологічному факультеті Київського університету. Український мовознавець, лексикограф, педагог, фольклорист і громадський діяч. Доктор словесності (1908). Член-кореспондент Петербурзької АН (1898). Досліджував історичну фонетику української мови. Брав активну участь у виробленні норм українського правопису. Відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що традиції культури й побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще в письмових джерелах XII—XIII століть.

Вулиця Михайла Жовтобрюха

Михайло Андрійович Жовтобрюх (1905-1995) — мовознавець, викладач, чиє ім’я носить бібліотека Полтавського педуніверситету. Народився в селі Ручки на Гадяччині. У 1929 р. закінчив мовно-літературне відділення Дніпропетровського інституту народної освіти, у 1930 р.- соціально-економічне відділення цього ж навчального закладу. В 1964 р. йому присуджено науковий ступінь доктора філологічних наук. Упродовж 1959-1982 рр. він очолював відділ теорії української літературної мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР і водночас (1960-1985) був професором Київського педагогічного інституту. Наукові дослідження М. Жовтобрюха присвячені проблемам сучасної української літературної мови, історії української мови, історії українського мовознавства, культури усної і писемної мови, соціолінгвістики, порівняльної граматики слов’янських мов. Опублікував монографії «Українська граматика» (1986), «Східнослов’янські мови» (1987), «Нарис історії українського радянського мовознавства (1918-1941)» (1991) тощо. Співавтор і відповідальний редактор праць «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика» (1969), «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» (1973). У співавторстві з В. Ручанівським та В. Скляренком — співавтор праці «Історія української мови. Фонетика» (1969), яка відзначена премією ім. І. Франка. Брав активну участь у написанні підручників і навчальних посібників для студентів університетів і педагогічних інститутів: «Історична граматика української мови» (1957), «Курс сучасної української літературної мови» (1972), «Порівняльна граматика української і російської мов» (1978), «Історична граматика української мови» (1980).

Вулиця Олександра Афанасьєва-Чужбинського

Поет та етнограф Олександр Степанович Афанасьєв (1816-1875), що обрав собі псевдонім Чужбинський, народився 11 березня 1816 року в селі Ісківцях поблизу Лубен в дрібнопоміщицькій сім’ї. Освіту здобув у Ніжинському ліцеї (1829-1835), де познайомився Є. Гребінкою й розпочав літературну працю. Протягом 1836-43 рр. служив у Білгородському уланському полку. Повернувшись на Україну, він познайомився із Т. Шевченком і супроводжував його в подорожі по Лівобережжю (1845-1846). З 1847 р. О. Афанасьєв-Чужбинський служив у канцелярії воронезького губернатора, був редактором неофіційної частини «Воронезьких губернських відомостей». У 1856-1860 рр. узяв участь у етнографічній експедиції по півдню України. З 1860 р. живе в Петербурзі, займаючись журналістикою, видавничою справою, перекладами. В останні роки свого життя отримав місце смотрителя Петропавлівського музею. Усі роки О. Афанасьєв-Чужбинський займався активною літературною працею. Його поетичний дебют відбувся ще 1838 р., коли в журналі «Современник», в якому були надруковані і його вірші українські поезії. В 1855 р. побачила світ збірка «Що було на серці», яка засвідчила появу самобутнього ліричного таланту. Деякі поезії із цієї збірки близькі до народних пісень («Скажи мені правду, мій добрий козаче», «Ой у полі на роздолі», «Прощання»). Найвідоміший роман О. Афанасьєва-Чужбинського — «Петербурзькі картярі». Подією в українському мовознавстві став укладений ним переважно на матеріалах народної мови «Словник малоросійського наріччя. А-З» (1855). Цінний фактичний матеріал містять його «Спогади про Т. Шевченка». Багато уваги О. Афанасьєв-Чужбинський приділяв збиранню фольклорного та етнографічного матеріалу. Серед етнографічних праць слід від відзначити «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у південну Росію». Помер О. Афанасьєв-Чужбинський 18 вересня 1875 р. у Петербурзі.

Вулиця Михайла Драй-Хмари

Михайло Опанасович Драй-Хмара (Драй), 1889-1939. С. Малі Канівці, Полтавська губернія. Поет, літературознавець, перекладач Доби українського відродження;. неокласик. Володів 19 мовами. Жертва радянського сталінського режиму.

Вулиця Сергія Шелухіна

Сергій Павлович Шелухін (1864-1938) — український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п’яти наукових товариств. Народився у Золотоніському повіті на Черкащині. Закінчив Лубенську чоловічу гімназію, навчався в Київському університеті. Член українського руху з 1905 року. Генеральний суддя та Генеральний прокурор у добу Центральної Ради. Внесено з метою належного виконання ст.5.п.4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 ст.». Детальніше на офіційному сайті УІНП.

→ 33. Вулиця Ползунова

Ползунов Іван Іванович (1728-1766) — російський гірник і винахідник. Йому приписують створення перших парових двигунів у Росії, і перших двоциліндрових двигунів у світі. Не має стосунку до Полтави.

Розташування: селище Лісок.

Варіанти нової назви:

Вулиця Якова Майліса

Яків Хаскелевич Майліс (1911-1998) — відомий полтавський інженер; шанований багатьма випускниками НУ ПНТУ «Полтавська політехніка» викладач, та жителями Полтави. Народився в м. Пирятині в родині підприємця. Після революції 1917 р. родина переїхала в Полтаву, де він закінчив загальноосвітню й професійно-технічну школи. Працював електриком на будівництві м’ясокомбінату; як робітник, за направленням вступив у щойно відкритий Полтавський інститут інженерів сільськогосподарського будівництва (закінчив у 1935 р., з відзнакою), і на все життя залишився працювати викладачем (тепер — Полтавська політехніка імені Ю.Кондратюка). Викладав курси опору матеріалів, будівельну механіку і будівельні конструкції. На початку війни евакуювався разом із інститутом до міста Уральська (крім викладання, працював там також керівником проектного бюро і будівництва одного із військових заводів). Після вигнання нацистів із Полтави навесні 1944 р. повернувся в рідне місто (відмовився від запропонованої роботи і квартири в Москві). Далі мовою оригіналу: «Я увидел сожженную, разрушенную Полтаву и решил остаться. Плох тот сын, который любит свою мать, когда она здорова и бросает ее в беде. Я так не мог». Після війни працював на відбудові багатьох споруд, а паралельно займався викладацькою діяльністю. Він не захотів зректися рідного брата, якого розстріляли сталінські кати в 1938 р., і це вартувало захисту вже готової дисертації. Був знаним експертом будівництва не тільки в місті і області, але і за її межами. У багатьох складних випадках (в т. ч. і судових) його слово було останнім, найбільш вагомим. Мав репутацію непідкупної й високопрофесійної людини. До речі, він відмовлявся отримувати оплату за експертизи будівель шкіл і лікарень. У спілкуванні був дуже дотепним, доброзичливим, відкритим до людей. Студенти і будівельники багатьох поколінь його дуже любили. На пенсію вийшов в 1993 році. Відмовлявся вступати до комуністичної партії. Хоча для держави робив все, що міг. Безмежно любив Полтаву і свою професію. Саме званням «інженер» від дуже пишався (це слово викарбовано й на надгробку могили). В останні роки життя працював над перекладом будівельних термінів на українську мову, готував їх словник.

Вулиця Андрія Шимкова

Андрій Петрович Шимков (1839-1919), учений-фізик, громадський діяч. Народився 21 листопада 1839 р. у с. Михнівка Кобеляцького повіту. Належав до старовинного українського козацько-старшинського роду, пов’язаного із Марковичами, Свічками, Остроградськими, Іваненками. Його дядько, І.Ф.Шимков, був декабристом. А.П.Шимков закінчив у 1856 р. Полтавську чоловічу гімназію, та у 1860 р. Харківський університет (екстерном), в якому був залишений для викладацької роботи. У 1864 р. за дисертацію «Про стисливість газів» удостоєний ступеня магістра фізики. У 1865 р. обраний доцентом. У 1868 р. за дисертацію «Досвід фізичного пояснення співвідношення між електрикою та теплотою» удостоєний ступеня доктора фізики. З 1871 р. А.П.Шимков — професор фізики Харківського університету, й на цій посаді працював до серпня 1899 (за іншими даними — до 1901 р.). Автор знаменитого підручника «Курс дослідної фізики» (в 4-х томах). З 1899 р. — уповноважений міністерства землеробства в Харківській губернії. 1904 року був призначений Директором Московського сільськогосподарського інституту (у квітні 1907 р. звільнився із цієї посади). Як уродженець краю, обирався гласним Кобеляцького повітового і Полтавського губернського земства. З 1907 року переїжджає з родиною до Полтави, проживав по вул. Шевченка. У 1909-1918 рр. був президентом Полтавського Товариства сільського господарства. Відомий у Полтаві і як меценат. Редагував з 1911 по 1917 р. журнал «Хуторянин», який видавався в Полтаві.

→ 34. Вулиця Попова

Попов Олександр Степанович (1859-1906) — російський фізик та електротехнік, винахідник радіо. Не має стосунку до Полтави. Запропонувати варіанти від прізвищ учених з України (зокрема, уродженців Полтави чи Полтавщини).

Розташування: район «Нижня Колонія».

Вулиця Родини Пильчикових

Дмитро Павлович Пильчиков (1821-1893) — український громадський і культурний діяч, педагог. 1846 року познайомився з Тарасом Шевченком і деякими членами Кирило-Мефодіївського братства. Один з ініціаторів створення живого пам’ятника — «Дуба Шевченка» в Полтаві у 1861 р. У 1846-1864 роках викладав у Полтавському кадетському корпусі. Проявив себе як українофіл. Дмитро Павлович став ініціатором багатьох корисних справ у культурному житті Полтави. Влітку 1873 року Пильчиков, перебуваючи у Львові, став фундатором літературного товариства ім. Т. Шевченка (згодом — наукове Товариство ім. Т. Шевченка), котре існує і донині. Він привіз гроші від Єлизавети Милорадович на організацію Товариства. Після виходу на пенсію жив у Херсоні й Одесі. Наприкінці життя мешкав у Харкові, де і помер. Його син Микола (1857-1908) був відомим вченим-фізиком.

Микола Дмитрович Пильчиков (1857—1908) — видатний український вчений, фізик-теоретик, експериментатор, винахідник. Народився в Полтаві. Син викладача Кадетського корпусу і громадського діяча Дмитра Пильчикова (мати рано померла), який до 14-річного віку сам навчав сина. Під керівництвом батька Микола вивчив 7 мов, в тому числі українську та польську літературу. Закінчив гімназію в Полтаві (1876), та фізико-хімічне відділення Харківського університету (1880). Працював там асистентом, доцентом (1887 року М. Пильчиков в Петербурзькому університеті захистив магістерську дисертацію на тему «Матеріали до питання про місцеві аномалії земного магнетизму»). Після затвердження степені магістра з фізики та фізичної географії був відряджений до Франції на два роки для наукового стажування), професор Харківського університету до 1894 року. З 1894 року до 1902 року — професор Одеського (Новоросійського) університету, а з 1902 року до 1908 року — професор Харківського технологічного інституту. Протягом 1899-1900 років він уперше в Україні та Росії здійснив експериментальні дослідження з радіоактивності, чим започаткував нову галузь науки — ядерну фізику. 1890 року — співзасновник наукового журналу «Метеорологічний вісник». Був дійсним членом Тулузької академії наук та Лондонського Фарадеєвського Товариства, міжнародного Товариства Електриків та інших вчених товариств Австрії, Бельгії, Німеччини, Франції, США. Автор біля 100 наукових праць з геофізики, електрохімії, оптики, радіотехніки тощо. Вперше в світі здійснив радіокерування об’єктами та електричний запис звуку. Першим в Україні та Росії розпочав вивчення радіоактивності, фото-гальваніки, Х-променів. Микола Пильчиков — автор понад 25 оригінальних приладів та установок, конструктор фонографа, диференційного ареометра, термостата, сейсмографа, рефрактометра, спектрополяриметра тощо.

Вулиця Гульєльмо Марконі

Гульєльмо Марко́ні (італ. Guglielmo Marconi; 1874-1937) — світового масштабу італійський науковець і винахідник («батько радіо»). Нобелівський лауреат у галузі фізики (1909) за роботи з бездротової телеграфії.

→ 35. Провулок Радищева

Радищев Олександр Миколайович (1749-1802) — російський письменник, просвітитель, дисидент. Виборював ідеї демократії та республіканізму. Не мав стосунку до Полтавщини; входить до пантеону діячів, назви від прізвищ яких були маркером в СРСР.

Розташування: короткий провулок у селищі Лісок.

Варіанти нової назви:

Провулок Миколи Лукаша

Лукаш Микола Олексійович (1919 — 1988) — український перекладач, мовознавець і поліглот. Перекладав художні твори з 20 мов, зробив 3500 перекладів кращих творів світової літератури живою та яскравою українською мовою. Був одним з небагатьох перекладачів, які працювали з оригінальним текстом, а не з перекладом російською. Протистояв тоталітарній системі, був виключений із Спілки письменників. За життя його творчість ніколи не була гідно вшанована (Лукаша тричі висували на здобуття Шевченківської премії, проте щоразу його кандидатура відхилялася). Детальніше тут

Провулок Дмитра Бантиша-Каменського

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (*1788 — †1850) — автор «Истории Малой России» (1822; у 4 томах) — першої великої системної публікації про історію України, яку він створив під час понад 5-річної служби в Полтаві. Син теж відомого історика Миколи Миколайовича Бантиша-Каменського. Прекрасне знання мов відкривало перед ним широке поле дипломатичної діяльності, але цим він не скористався, а вступив спочатку чиновником особливих доручень, а потім правителем канцелярії до князя H. Г. Рєпніна, призначеного в 1816 році військовим губернатором України (із резиденцією в Полтаві). Джерелами для автора послужили рукописна праця його батька з того самого предмета, численні документи московського архіву, матеріали архіву Малоросійської колегії (при губернському правлінні в Чернігові), архів князя Рєпніна і багато місцевих матеріалів, у тому числі літописів. Праця ця, чи не позбавлена недоліків, довгий час залишалася єдиною цільною історією України. Пізніше служив на досить високих чиновницьких посадах. Написав ще ряд праць, у тому числі з джерелознавства України. Як історик Дмитро Бантиш-Каменський не відділяв історію України від історії Київської Русі, вважав українське козацтво визначальним чинником розвитку українського народу.

Провулок Олександра Строніна

Олександр Іванович Стронін (1826-1889) — історик, педагог і громадський діяч. Член Полтавської Громади й організатор недільних шкіл у Полтаві, перших заходів із вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка. У 1855 році перевівся до Полтавської гімназії, де впродовж 7 років викладав курс історії та набув репутації блискучого педагога — вихователя молоді (зокрема, його учнем був М. Драгоманов). Він уклав та надрукував спеціальний підручник «Абетка для Полтавської недільної школи», де помістив і програму з природничих наук та літератури. Брав також активну участь у відкритті у Полтаві жіночої гімназії. Підтримував стосунки з таємними організаціями, які спиралася на традиції українського визвольного руху. У 1862 р. заарештований за «распространение малороссийской пропаганды» і після ув’язнення в Петропавловській фортеці засланий 1863 р. до Архангельської губернії. Спогади Строніна за 1826 — 1862 роки і його щоденник за 1848–1888 роки досі не опубліковані. Після 6-ти років у засланні на Півночі Росії, повернувся в Санкт-Петербург. Там став відомим як соціолог завдяки трьом великим роботам — «Історія і метод» (СПб., 1869), «Політика як наука» (СПб., 1872) та «Історія громадськості» (СПб., 1885). Вони фактично є трьома томи єдиного соціологічного трактату, які, відповідно, оповідають: про метод і загальні принципи, про будову суспільства та про розвиток суспільства. Автор науково-популярної книги «Рассказы о Земле и небе»).

***

Також, 27 червня робоча група мала розглянути варіанти нових назв для вулиці Пушкіна. Члени комісії отримали три звернення від родин загиблих військових, щоби ім’я їхнього полягло героя назвали вулицю Пушкіна. Серед варіанті нової назви імена Віталія Грицаєнка, Євгена Браха, Юліана Матвійчука. Комісія вирішила поставити вулицю Пушкіна останньою в черзі на перейменування, оскільки у полеглого героя Юліана Матвійчука поки немає ордену, який слугує вагомою підставою для вшанування людини шляхом перейменування вулиці.

Нагадаємо, 10 березня у Полтавській громаді була офіційно перейменована 71 вулиця та провулок, які містили орфографічні помилки, русизми у назвах або були пов’язані з географічними назвами країн ОДКБ, а 19 травня перейменували 95 вулиць, що названі на честь російських та радянських подій, військових, партизанів та політиків.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»