Як перейменують вулиці Курчатова, Ломоносова, Менделєєва: затвердили нові варіанти ще для 12 полтавських топонімів

З 17 квітня по 1 травня тривав збір пропозицій щодо перейменування 65 топонімів Полтавської громади названих на честь російські та радянських художників, письменників, освітяни та науковців. Загалом полтавців подали понад 5 тисяч пропозицій. Систематизацією поданих пропозицій займаються історики та краєзнавці зі спеціальної робочої групи при Полтавській міськраді.

В попередній статі ми облікували перші 13 вулиць з третьої черги, яким топонімічна комісія затвердила варіанти та які гарантовано виставлять на голосування. 20 червня пройшло чергове засідання комісії на якому затвердили ще 13 варіантів.

→ 14. Вулиця Дунаєвського

Дунаєвський Ісак Осипович (1900-1955) — радянський композитор. Народний артист РРФСР (1955). Рекомендація робочої групи: перейменувати, не має вагомого впливу на українську культуру і музику. Доцільно замінити назву ім’ям місцевого українського композитора.

Розташування: селище Яківці.

Варіанти нової назви:

Вулиця Михайла Вербицького

Композитор та хоровий диригент, автор мелодії державного гімну

«Ще не вмерла Україна», віртуоз-гітарист.

Вулиця Мирослава Скорика

Мирослав Михайлович Ско́рик (1938- 2020) — чи не найвідоміший у світі український композитор і музикознавець, Герой України (2008), народний артист України (1988), заслужений діяч мистецтв УРСР (1969), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України (2006–2010), художній керівник Київської опери (2011–2016), Національна легенда України (2021, посмертно). Автор музики до драматичних спектаклів та понад 40 фільмів, зокрема: у 1964 р. створює музику до кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»; мультфільму «Як козаки куліш варили» та інші. Його «Мелодія ля-мінор» в фільмі «Високий перевал» для скрипки вважається у світі уособленням зраненої і ніжної душі України; ця мелодія перекладена для різних інструментів — від бандури до флейти. М. Скорик доклався і до написання музики до фільму «Червона Рута» — першого радянського мюзиклу з Софією Ротару і музикантами «Смерічки». Ротару виконує у фільмі шлягер Скорика «Намалюй мені ніч». Вистава «Мойсей» на музику Скорика (2001) — перший в Україні музичний твір, схвалений самим Папою Римським і фінансований Ватиканом. Він писав також камерну, симфонічну музику, віолончельні концерти.

Вулиця Дмитра Гнатюка

Дмитро Михайлович Гнатюк (28 березня 1925, с. Мамаївці, Королівство Румунія, нині Кіцманський район, Чернівецька область, Україна — 29 квітня 2016, Київ, Україна) — видатний український оперний співак (баритон), режисер, педагог. Детальніше обґрунтування надане у паперовому вигляді.

→ 15. Вулиця Крамського

Крамський (Крамськой) Іван Миколайович (1837-1887) — художник-портретист, теоретик образотворчого мистецтва, один з організаторів та керівник Товариства пересувних виставок (1870 рік), академік живопису. Народився на відібраних імперією й СРСР українських землях (на Вороніжчині — східній Слобожанщині). 1857 р. вступив до Петербурзької академії мистецтв, але в 1863 р. змушений був залишити її через свій бунтівний характер. Пише портрети на замовлення, стає визнаним майстром цього жанру. Всього у художньому доробку більш 430 портретів сучасників — від царських персон — до Тараса Шевченка і Григорія Мясоєдова. Перлиною доробку майстра стала картина «Невідома». Рекомендація робочої групи: назвати або іменем українського митця, або уточнити ім’я художника в назві вулиці.

Розташування: між вул. Шевченка (біля автостанції №2) — до вул. Коцюбинського.

Варіанти нової назви:

Вулиця Івана Крамського

З уточненням імя художника.

Вулиця Анатолія Щербака

Анатолій Терентійович Щербак (1939-1994) — живописець, графік, театральний художник, оформлювач експозицій 11 полтавських музеїв. Анатолій Щербак вважався знавцем історії театрального костюма, сценографії. Успішно працював художником-декоратором у Полтавському обласному музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя. Він — автор композицій у гуаші, темпері й акварелі: «Ранок» (1966), «Шлях на Полтаву» і «Полтавський ландшафт. Опівдні» (1967), «Зимові сутінки» (1967), «На садибі Панаса Мирного», «Похмурий день» (1974), а також зображень класичних споруд і пам’ятних місць Полтави. Особливою сторінкою творчості митця стало оформлення музейних комплексів. Анатолій Терентійович першим в Україні на образно-мистецькому рівні почав створювати експозиції музеїв (літературних, краєзнавчих, військових). Він працював над створенням експозицій літературно-меморіального музею І.П. Котляревського (1969) і садиби письменника Панаса Мирного (1974) у Полтаві, Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України в Києві, на території Києво-Печерської Лаври (1974–1982), заповідників-музеїв — М. В. Гоголя (1984) та А. С. Макаренка (1988) у селах Гоголеве та Ковалівка на Полтавщині, свої задуми здійснював у співавторстві з цілою плеядою талановитих колег-полтавців. Оформив нову експозицію народного краєзнавчого музею у селі Вовчик Лубенського району (1987). У 1988–1992 рр. бригада А.Т. Щербака виконала реекспозицію музею-заповідника «Поле Полтавської битви»).

Вулиця Андрія Сербутовського

Андрій Андрійович Сербутовський (1923-2006), — заслужений художник України (1994); народився, жив і помер у Полтаві. Складні історичні умови пори його творчого становлення, тяжка ноша вихідця з родини «ворога народу», Друга світова війна, учасником якої він був, стали на перешкоді до здобуття омріяної художньої освіти. Опановувати мистецтво пощастило при дружній підтримці полтавських художників. А запорукою успіху стала наполеглива, вдумлива праця та неабиякий природній хист. З моменту демобілізації та повернення до Полтави (1947р.) і до останніх днів Андрій Андрійович Сербутовський постійно знаходився в епіцентрі культурного життя міста. З 1948 р. працював художником Полтавського міськпромкомбінату (згодом Полтавського обласного товариства художників), того ж року розпочав виставкову діяльність. Член спілки художників України з 1961 р. Був першим головою створеної у 1970 р. Полтавської обласної організації спілки художників України. Працював у жанрах: портрет, натюрморт, пейзаж. Твори знаходяться в музеях України: Полтавському краєзнавчому музеї, Полтавському художньому музеї та у приватних зібраннях.

Вулиця Михайла Бойчука

Михайло Львович Бойчу́к (1882, Тернопілля — 1937) — художник світового рівня, основоположник українського монументального мистецтва, заснованого на національних традиціях. Один із фундаторів та професор

Української державної академії мистецтв у 1917 році, при якій

заснував художню школу монументального мистецтва. Об’єднав талановитих малярів-монументалістів, які сформували школу бойчукістів. Михайло Бойчук отримав європейську освіту, опановуючи малярство у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі.

Його творчість просякнута прагненням відродити мистецьку

традицію на основі візантійського фрескового живопису та традиціях Давньої Русі. Він ілюстрував книги, провадив реставраційні роботи у Львові, в усипальниці родини Розумовських і давнього іконостасу в їхній церкві у Лемешах (на Чернігівщині), відновлював фрески Софійського собору в Києві та Успенського в Чернігові, створював нові фрескові ансамблі. Працював над художнім оформленням вистав Леся Курбаса. Разом з учнями здійснив розписи Луцьких казарм у Києві. Жертва російсько-комуністичних репресій: 13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли у Києві. Через декілька місяців потому така ж доля спіткала його дружину. Майже усі його учні були репресовані.

Більшість робіт знищено, навіть спалено ескізи. Нині вцілілі шедеври бойчукістів експонуються в Україні та надихають митців на творчі пошуки.

Вулиця Миколи Пимоненка

Микола Корнилович Пимоненко (9 (21) березня 1862, Київ, Київська губернія, Російська імперія — 26 березня (8 квітня) 1912, Київ, Російська імперія) — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. Видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва.

→ 16. Провулок Крилова

Крилов Іван Андрійович (1769-1844) — російський байкар-перекладач. З Полтавщиною не пов’язаний, і не є митцем світового рівня.

Розташування: короткий провулок на Кобищанах.

Варіанти нової назви:

Провулок Родини Чижевських

Павло Іванович Чижевський (1860-1925) народився в Гадячі, з 1905 по 1918 рік проживав у Полтаві, де був одним з організаторів і провідників Полтавської Громади Товариства українських поступовців. Став членом правління, а згодом і директором головного фінансового центру представників місцевого середнього бізнесу — Полтавського Товариства Взаємного Кредиту. Депутат Державної думи Росії, член Центральної Ради, двічі був Полтавським губернським комісаром УНР, склав проект Конституції незалежної України, був міністром фінансів в уряді УНР. У 1920–1921 рр. Павло Іванович був одним з небагатьох, хто представляв Україну на засіданнях Ліги Націй. У листуванні з політичними діячами він чітко викладає своє бачення української державності: «… під громадянином-українцем розуміється кожен мешканець етнографічної України, який визнає: суверенну незалежність Соборної України в її етнографічних межах!» В еміграції заснував Український клуб у Женеві. Розробив спеціальну модель вітряної турбіни — прообраз сучасних вітряків-генераторів вітрової енергії. Мав синів: Григорія — міністра внутрішніх справ УНР, губернського комісара Української Центральної Ради та Директорії УНР на Полтавщині, учасника Другого Зимового походу Армії УНР, та Миколу — підполковника Артилерії Армії Української Народної Республіки, науковця — професора-металурга, завідувача новоутвореної ливарної кафедри на металургійному факультеті. Він сприяв відкриттю в Польській Гірничій академії окремого факультету ливарної справи у 1951 році і став його першим деканом. Колишній військовик Армії УНР за час викладацької роботи керував більш ніж сотнею захистів інженерних та магістерських робіт, опублікував 47 книг, у тому числі 7 підручників. Науковець також займався коксохімією та ливарним виробництвом, технологією тепла й пального. Чимало досліджень присвятив вагранкам — шахтним печам для плавлення чавуну й випалювання вапняку та руди. За праці з теорії й практики ваграночного процесу у 1952 році отримав Державну премію другого ступеня. Чижевський став основоположником процесу водного охолодження вагранок у Польщі, запровадив у ливарну практику нові методи отримання модифікованого чавуна високої якості. За ці роботи отримав у 1951 році колективну Державну премію третього ступеня. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

Провулок Миколи Арандаренка

Микола Іванович Аранда́ренко (1795-1867) — український історик, статистик, етнограф, краєзнавець. Походив із козацького старшинського роду. У 1840/1850-х роках обіймав посаду управителя Полтавської палати державних маєтностей. Автор фундаментальної праці «Записки про Полтавську губернію» (ч. 1—3, Полтава, 1848—1852), в якій висвітлюється історія Полтавщини з найдавніших часів, адміністративно-політичний устрій, історія державних установ XVII—XVIII століть, подаються відомості про природу, розвиток сільського господарства, промисловості, ремесел, торгівлі; вміщено цінні етнографічні та фольклорні матеріали. Зокрема, у другій частині (1849) широко представлені фольклорні та етнографічні матеріали — думи (6 текстів), історичні (8), чумацькі, ліричні, побутові, календарно-обрядові пісні (зокрема купальські, великодні, різдвяні, веснянки та ін.), народні думи, казки, приказки, описи народних ігор, весільних обрядів, відомості про житло, одяг, народні промисли, ремесла тощо. Праця Миколи Арандаренка має неабияку наукову цінність як джерело для вивчення історичного минулого Полтавщини. У подальшому — цивільний губернатор в Архангельську (1856-1863).

→ 17. Вулиця Курчатова

Курчатов Ігор Васильович (1903-1960) — російський фізик, організатор і керівник робіт в галузі атомної науки і техніки в СРСР, академік АН СРСР. Під його керівництвом створено першу в СРСР атомну бомбу, першу у світі термоядерну бомбу і АЕС. З Полтавщиною не пов’язаний.

Розташування: мікрорайон «Половки».

Варіанти нової назви:

Вулиця Василя Стуса

Василь Семенович Стус, псевдо Василь Петрик (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район, Вінницька область Українська РСР, СРСР — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 (Перм-36), біля села Кучино, Пермський край, РРФСР, СРСР) — український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно).

Вулиця Кузьми Скрябіна

Андрій Вікторович Кузьменко (Кузьма Скрябін) — український співак, композитор, поет, письменник, телеведучий, продюсер, актор. Лідер гурту «Скрябін». Герой України (2020, посмертно), кавалер Ордена «За заслуги» I ст. (2015, посмертно). Заслужений артист Автономної Республіки Крим (2008).

Найбільше відомий саме як співак, музикант та автор пісень. Перші свої пісні написав у 1987 році. Перша пісня гурту «Скрябін» була записана у 1989-му. За час існування було випущено 16 студійних альбомів, а також ряд неофіційних, концертних, реміксованих та збірок. У 2008-му паралельно з творчою діяльністю гурту «Скрябін» починає розкручувати інші музичні проєкти.

Кузьма Скрябін також писав книжки. Найбільш відомі «Я, Перемога та Берлін» та «Місто, в якому не ходять гроші».

Андрій дуже багато часу приділяв подорожам та побував майже у всіх куточках світу.

Робота на центральному каналі у часи Помаранчевої революції змусила його зайняти провладну політичну позицію, від якої пізніше він відмовився. Його патріотична позиція з початком російської агресії у 2014-му була загальновідомою, навіть існує версія, шо саме це і стало причиною його загибелі.

Життя Кузьми завжди було насиченим, він брав участь у безлічі заходів не лише як гостя, а й у ролі судді. Він був запрошений на безліч програм та передач, у яких не лише показував свої музичні вміння, а й радував усіх дивовижним почуттям гумору та акторською грою. Його життя ніяк не можна було назвати нудним або монотонним, тому таким він усім і запам’ятався: добрим, веселим, талановитим.
2 лютого 2015 року він потрапляє в аварію біля села Лозоватка Дніпровської області. Врятувати співака не вдалося, і він помер на місці події. Того фатального дня він повертався додому з Кривого Рогу, де 1 лютого відбувався святковий концерт на честь 25-річчя гурту «Скрябін».

У серпні 2017-го на полтавській вулиці Соборності провели великий концерт пам’яті співака, на якому зібралось багато його шанувальників.

У пам’ять про Андрія Кузьменка вже названо вулиці у містах Виноградів, Ізмаїл, Ізюм, Кам’янське, Малин, Тростянець, Любомль, Фастів, а також провулки у Києві, Кременчуці, Малині, Радомишлі та Черкасах.

Вулиця Марка Вороного

Марко Миколайович Ворони́й (5 (18) березня 1904, Чернігів — 3 листопада 1937, ур.Сандармох, Карелія) — український поет, перекладач, дитячий поет доби розстріляного відродження. Син Миколи Вороного.

Видав 5 книжок для дітей (усі — 1930) та збірку віршів «Форвард» (1932). Перекладав з німецької (Райнер Марія Рільке, Георг Гайм, Альберт Ліхтенштайн), французької (Рене Сюллі-Прюдом, Шарль Бодлер, зокрема знаменитого «Альбатроса»), італійської (Джованні Бокаччо), єврейської (Давид Гофштейн) мов. Жертва сталінського терору.

Вулиця Гришків Ліс

Історична місцевість, колись великий лісовий масив, на частині якого прокладена вулиця. З цією місцевістю в долині річечки Говтвянчик і на її схилах пов’язані трагічні події окупації Полтави в роки Другої світової війни — розстріли мирних жителів. У пам’ять про ліс і події з ним пов’язані пропонується перейменувати вулицю (на жаль, назва місцевості найчастіше звучить неправильно, як зрусифікована / суржиком: «Гришкин лєс»). Назва походить від прізвища козака-поселенця цих місць на прізвище Гришко. У наш час лісова територія відведена для створення об’єкта природно-заповідного фонду.

Вулиця князів Острозьких

Костянтин Василь Острозький (також Василь Костянтин Острозький, -1526- 1608) — руський князь, військовий, політичний, культурний і релігійний діяч, магнат, меценат. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів, сенатор Речі Посполитої, засновник Острозької академії. Син князя Костянтина Острозького. Був головою Київського воєводства протягом 49 років.

→ 18. Провулок Латишева

Точна інформація про особу відсутня. За ініціалами (Латишев М.А.), нібито лікар і фотограф аматор. За іншою версією переплутали ініціали Олексія Латишева, який у 1919 році був керівником комсомольської організації в Полтаві. Рекомендація робочої групи: перейменувати, оскільки достеменно встановити особу не вдається.

Розташування: мікрорайон «Половки».

Варіанти нової назви:

Провулок Олександра Мальцева

Олександр Феліксімович Ма́льцев (1855 –1926, Полтава) — лікар-психіатр, невропатолог, громадський діяч. Доктор медицини. Від 1881 р. працював у лікарнях для душевнохворих в різних містах. Від 1886 р. — директор Полтавської губернської психіатричної лікарні. 1890 року організував колонію для психічно хворих осіб (де їх безкоштовно лікували, у т. ч. трудотерапією). Позитивні результати його діяльності в Полтаві визнані й за межами міста та держави. Його ім’ям названо Полтавську обласну клінічну психіатричну лікарню. Неподалік від цього провулку, в Гришковому лісі, в 1941 році німецькі окупанти розстріляли близько 2 тисяч мирних жителів, у т.ч. пацієнтів психіатричної колонії.

Провулок Івана Зубковського

Іван Андрійович Зубковський (1848-1933) — відкривач курорту в Миргороді, громадський діяч, генерал від медицини, журналіст, мемуарист. Народився в с. Єрки Миргородського повіту в родині священика. Здобував освіту в Миргородському повітовому училищі, Полтавській духовній семінарії, а з 1871 р. навчався на медичному факультеті Київського університету. Під час російсько-турецької війни 1877-78 рр. І. Зубковський служив у діючий армії військовим лікарем, а після її завершення повернувся до Миргорода, де працював гласним у земстві. У 1883 р. переїхав до Риги, де працював військовим лікарем в одному з найбільших госпіталів регіону. Вийшовши у відставку у чині генерал-майора (1911) він повертається до Миргорода, де обіймає посаду директора громадської бібліотеки ім. М. В. Гоголя. Там він став відкривачем миргородського мінерального джерела і засновник на його базі курорту У 1914-16 рр. Іван Андрійович, після обрання міським головою Миргорода, ініціює роботи з пошуку питної води, які невдовзі увінчалися успіхом. А 15 квітня 1917 р. відкрився перший курортний сезон у щойно створеній водолікарні. Її директором, лікарем і господарником став Іван Андрійович, який до кінця життя самовіддано і наполегливо розбудовував і розвивав цей оздоровчий заклад. Крім того, І. Зубковський займався літературною діяльністю. Він став одним із перших літописців рідного міста, видав історичний нарис «Миргород» (1912). Був автором мемуарів «Дні мого життя» (1930). А своєю роботою «До казуїстики ендокардитів» зробив вагомий внесок в теорію медицини.

Провулок Грицька Дугельного

Дугельний, Грицько Макарович — підполковник Армії УНР. Походив із козаків Полтавської губернії. Народився на батьківському хуторі поблизу Зінькова. Незадовго до початку Світової Війни він скінчив Полтавське реальне училище, де навчався 7 років на інженера-залізничника. Призваний в армію, після дворічних курсів отримує направлення до 190-го пішого Очаківського полку, в складі якого наступні 2 роки брав участь у Світовій Війні. За цей час був поранений та контужений, за геройські вчинки нагороджений Георгієвським Хрестом IV ступеня (солдатським Георгієм). Наприкінці 1918 року стає командиром 31-го пішого Роменського полку. Це була невеличка кадрова нерозгорнута частина (у січні 1919 р. нараховувала не більше 50 козаків та старшин), яка пізніше влилася до складу Залізнично-Технічного корпусу армії УНР. Згодом сотник Дугельний на посаді помічника командира 1-го Залізнично-Технічного полку армії УНР, а з 26 червня 1919 р. він стає командиром цієї формації, командуючи трьома бронепоїздами. Був важко поранений, лікувався вдома у батьків. 19 жовтня 1920 р. зміг з зайнятої більшовицькими військами території дістатися штабу Армії УНР. Він призначається до Головної військово-морської управи у 1-ий флотський півекіпаж (20 старшин, 115 підстаршин, матросів та урядовців). 7 листопада 1920 р. сотник Дугельний був призначений його командиром і переформатував його у першу в Європі частину морської піхоти. Брав участь в боях Дієвої армії УНР. Був інтернований на польській території, у таборі Каліш. 16 жовтня 1921 р. він в числі добровольців відправляється для нового походу на Україну. 17 листопада вся Волинська група була оточена та знищена переважаючими масами ворожої кінноти біля с. Малі Міньки. В цьому бою Дугельний був важко поранений, і в той же день схоплений біля с. Звіздаль. Підполковник Григорій Макарович Дугельний, якому лише три дні назад виповнилося 30 років, був розстріляний під Базаром 23 листопада 1921 року. 29 листопада 1937 р. підполковник Дугельний в числі 359 героїв Базару посмертно був нагороджений Хрестом Симона Петлюри під № 2001. Реабілітували Г.М. Дугельного лише 12 березня 1998 р.

Провулок Івана Рудичіва

На честь уродженця Полтавщини, активного діяча Революційної української партії (далі — РУП), фундатора української бібліотеки у Парижі Івана Опанасовича Рудичіва (1881–1958). Цей діяч народився 28 травня 1881 року в старовинному козацькому містечку Кишеньки Кобеляцького повіту хлопця 1890 року було віддано до Полтави у духовне училище. У 1896 році Рудичіва перевели до Полтавської духовної семінарії, де він незабаром познайомився зі старшими учнями, а на зламі ХІХ–ХХ століть став активним членом нелегальної семінарської українофільської громади, до засновників якої належали Симон Петлюра, Микола Гмиря, Михайло Терлецький, Борис Іваницький, Павло Ластовець та інші. Оскільки діяльність цієї громади постійно непокоїла промосковську адміністрацію навчального закладу, в семінарії активно запроваджувалася система сексотства та шпигунства. Тож коли навесні 1902 року в навчальному закладі відбувся організований виступ, який мав яскраве політичне забарвлення, найактивніших бунтівників швидко вирахували і жорстоко покарали: з семінарії було виключено два десятки осіб, у тому числі С. Петлюру, І. Рудичіва, М. Гмирю, К. Шаревського. Рудичіва було виключено з п’ятого класу семінарії. Співпрацював із редакцією полтавського україномовного тижневика «Рідний Край», біля якого тоді гуртувалися кращі свідомі українські й творчі сили. Він сходиться з редактором, адвокатом М. Дмитрієвим, письменниками Панасом Мирним, Гр. Коваленком. З квітня 1918 року переходить у розпорядження Вищого Корпусного військового суду УНР як кандидат на судові посади. Та наступні блискавичні зміни (як військові, так і політичні) приводять полтавця до Вінниці — Кам’янця-Подільського — Варшави. Після окупації УНР росією потрапляє до Берліна (працює коректором у видавництві), згодом прибивається до Праги (1922–1923 рр.), Відня і нарешті — до Парижа. Саме з цим містом (Парижем) і буде пов’язана його подальша доля. Тут йому доведеться після трагедії, що сталася 25 травня 1926 року, розбудовувати унікальний культурно-просвітницький осередок діаспори — Українську бібліотеку імені С.Петлюри.

Вулиця Анатолія Солов’яненка

25 вересня 1932, Донецьк, Українська ССР, СРСР — 29 липня 1999, Козин, Україна) — всесвітньо відомий український співак (лірико-драматичний тенор) та громадський діяч, народний артист УРСР (1970), народний артист СРСР (1975), лауреат Ленінської премії (1980) та національної премії України імені Тараса Шевченка (1997), Герой України (2008, посмертно), відзнака Президента України «Національна легенда України» (2022, посмертно). Обґрунтування надано в письмовому вигляді.

→ 19. Провулок Лебедєва-Кумача

Лебедєв-Кумач Василь Іванович (1898-1949) — російський радянський поет, офіційний автор багатьох пропагандистських віршів та популярних пісень сталінської доби, а також гімну більшовиків. Лауреат Сталінської премії (1941).

Пропонуються варіанти назви: Кінно-Ярмарковий проїзд або Іллінський проїзд. Так називалася площа, на якій у другій половині ХІХ століття проводився Іллінський ярмарок. Бо реально — це проїзд між багатоповерхівками від вул. Небесної Сотні (колишній пров. 4-й Рибальський), на якому зареєстроване тільки одне домоволодіння.

→ 20. Провулок Лермонтова

Лермонтов Михайло Юрійович (1814-1841) — російський поет, прозаїк, драматург. У поетичній формі возвеличував російські загарбання, у яких він сам і брав участь. Наприклад, у вірші «Измаил-бей» возвеличує імперські загарбання Росії на Кавказі і пропонує черкесам, яких саме поневолювали росіяни, змиритися з цим і стати хоч рабом, але рабом царя Всесвіту; у поемі «Уланша» описав групове зґвалтування дівчини своїми колегами по службі — солдатами і офіцерами російської імператорської армії.

Розташування: короткий провулок між вул. Шевченка і Затишною.

Варіанти нової назви:

Провулок Родини Оголевців

Оголевці — полтавська родина громадських діячів, учених і митців. Рід Оголевців має козацьке коріння — походить із містечка Веприк Гадяцького полку (потім — повіту). Родина стала відомою в Полтаві з останньої чверті ХІХ століття. Її глава Степан Якович Оголеве́ць (1857, Полтава — 1937) був народником, прогресивним громадським діячем. Він народився в багатодітній сім’ї полтавського губернського чиновника, який за вислугу років отримав спадкове дворянство. Виключений (разом із товаришем по класу Р. Стеблин-Каменським) із гімназії за участь у революційному гуртку, Степан Якович склав екзамен на звання «фельдшерського учня» й оселився в Шишаках, де зайнявся медичною практикою і почав вести революційну агітацію серед населення. Вступивши 1878 року вільним слухачем на медичний факультет Київського університету, Степан Оголевець увійшов до організації народників (партійна кличка «Полтавець»). Був виключений з університету й відправлений у заслання, а потім — закордон, де одружується. На початку 1884 року подружжя повернулося до Полтави. Степан Якович улаштувався на службу — спочатку в губернське земство, а пізніше податним інспектором у казенну палату (по фінансовому відомству він служив до 1927 року). Зауважимо, що призначення Степана Яковича, як і інших колишніх політичних засланців, на відповідальну посаду не випадковість, адже це були «безсрібники, люди виняткової чесності і принциповості». Саме тому Степан Якович неодноразово обирався гласним (депутатом) Полтавської думи. Перебував у дружніх стосунках з В.Короленком, Г.Мясоєдовим, лікарями, адвокатами — представниками творчої прогресивної інтелігенції Полтави. У родині було семеро дітей, яких виховували на демократичних традиціях, прищеплюючи їм повагу до людей, заохочуючи до фізичної праці. З них найбільш відомі:

Старший син Степана Оголевця Володимир (1884, Полтава — 1970, Полтава), «філолог, юрист, музикознавець і композитор, — один із тих діячів нашої культури, хто служив їй усе життя й чиє ім’я на багато років було пущене в непам’ять». Був юристом, потім — викладачем, завідувачем кафедри філфаку Полтавського педінституту, улюбленцем студентів. Але в кінці 1940-х (за політичними мотивами) позбавлений права займатися улюбленою справо. Його донька Анна Володимирівна (1926-2020) успадкувала здібності й інтелігентність від батьків; теж працювала доценткою цього закладу до 2002 р.

Олексій Степанович Оголевець (1894, Полтава — 1967, Москва) — геніальний теоретик, один із найвизначніших представників світового музикознавства. Він також конструював музичні інструменти, які дозволяли з максимальною точністю передавати архаїчні мелодії різних народів земної кулі.

Георгій (Юрій) Оголевець (1897, Полтава — 1973, Москва) — видатний учений, ботанік. Його професійне становлення розпочалося в рідному місті 1916 року, коли студентом-практикантом він переступив поріг Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (нині це Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. Там дотепер зберігається гербарій Георгія Степановича, зібраний ним на Полтавщині). Із 1918 року він уже співробітник цього музею, а дещо згодом — викладач ботаніки попередника Полтавського аграрного університету і його декан. Працював у провідних наукових і освітніх закладах Москви. Його син Ярослав Оголевець (1927–1971) — талановитий вчений-біохімік.

Віктор Степанович Оголеве́ць (1889, Полтава –1984, Мос¬ква) — художник-аматор (мистецькі студії пройшов у 1900–04 у малярки М. Бухгейм, учениці Г. Мясоєдова), мистец¬твознавець, мемуарист. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1913). 1919–1923 мешкав у рідному місті, згодом — у Харкові, 1926–1957 — у Москві, працював економістом у різних установах. Відновив заняття малярством 1939 р. Автор переважно ліричних пейзажів (у т.ч. Полтавщини). Завдяки його зусиллям унікальну завісу для театру в Полтаві роботи Г. Мясоєдова (1899, розмір 8 × 14 м) було передано для постійної експозиції Полтавського краєзнавчого музею. Опублікував спогади, статті й розвідки про письменників І.Буніна, В.Короленка, художника Г. Мясоєдова, скульптора Л. Позена, композитора О. Скрябіна, режисера В. Мейєрхольда. Окремі його роботи зберігаються у музеях Полтави. Доклав зусиль до відкриття музею Г.Мясоєдова на його садибі в Павленках.

Провулок Симона Наріжного

Симон Петрович Наріжний (1898-1983) — уродженець півдня Полтавщини (село Сокілка), історик Гетьманщини, бібліограф, дослідник української еміграції. З 1918 р. навчався в Полтавському університеті (історико-філологічному факультеті), про що залишив цінні спогади. У 1922 році емігрував до Чехословаччини. Закінчив там філософський факультет Українського вільного університету (1927). Викладав в українських закладах вищої освіти в Празі, був директором Музею визвольної боротьби України (до 1948 р.); після Другої світової війни жив і вів наукові дослідження в Австралії (з 1951 р.), де й похоронений. Автор фундаментальної книги «Українська еміґрація. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (Прага, 1942), «Матеріалів до історії Музею Визвольної боротьби України в Празі» (Цюрих-Вінніпег, 1957—1959), численних праць з історії козаччини в Україні.

Провулок Івана Дзюби

Іван Михайлович Дзю́ба (26 липня 1931, с. Миколаївка, Ольгинський район, нині Волноваський район, Донецька область, Українська РСР, СРСР — 22 лютого 2022, Київ, Україна) — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України, дисидент радянських часів, Герой України (2001), кавалер ордену Свободи (2009), кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня (2022), лавреат Державної Премії ім. Тараса Шевченка (1991) та премії ім. О. Білецького у галузі літ. худож. критики (1987), академік НАН України, другий Міністр культури України (1992—1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999—2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України.

→ 21. Вулиця Лобачевського

Лобачевський Микола Іванович (1792-1856) — відомий російський математик, творець неевклідової геометрії, діяч університетської освіти та народної просвіти. Не мав стосунку до України (Полтави чи Полтавщини).

Розташування: Харківське шосе (біля с. Щербані)

Варіанти перейменування:

Вулиця родини Вороних

28 квітня 1868 у с. Журавка Полтавської губернії народився Георгій Вороний — математик, основоположник наукових напрямів у теорії чисел, алгебрі і геометрії, батько видатного хірурга і учасника бою під Крутами Юрія Вороного. Один з найвідоміших вчених-математиків, яких дала світовій науці українська земля. Ще за життя його наукові здобутки справляли на сучасників враження геніальних спалахів думки, він був визнаний фахівцями одним з найяскравіших талантів у галузі теорії чисел на межі ХІХ-ХХ століть. А «термін «діаграма Вороного» ввели в теоретичну комп’ютерну науку в середині 1970-х років. «Георгій Вороний — геніальний український математик. Він під час свого перебування в Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і зробив у ній геніальне відкриття. Він узагальнив на кубічну область алгоритм неперервних дробів, що дає алгебричні одиниці у квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера протягом ХIХ століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином алгоритм Вороного», — писав академік Д.Граве. Наукові розробки вченого використовуються у сучасній науці. Діаграми Вороного стали широко вживати у багатьох наукових центрах світу. В останні десятиліття їх дослідження і узагальнення проводяться практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, в країнах Південної Америки, Японії, Китаї, Австралії, Новій Зеландії. У Сеулі (Корея) існує Дослідницький центр з діаграм Вороного. З ініціативи цього Центру з 2004 року в різних країнах світу протягом 10 років проводилися щорічні міжнародні симпозіуми, присвячені узагальненням діаграм Вороного та їх використанню (ISVD).Метод Вороного — розбиття певного об’єму на частини дозволяє створювати максимально міцні структури з використанням мінімальної кількості матеріалу. Результати його дослідження використовуються також у кристалографії, інформації, фізиці, електроніці, астрономії, астрофізиці, хімії, хімічній інженерії, мікробіології, офтальмології, у розв’язанні проблем штучного інтелекту. Діаграми Вороного використовують в інженерних конструкціях, у дизайнерських проектах. У Китаї за проектом дизайнера Hyun-Seok Kim& #39; а побудована яхта під назвою «Voronoi yacht», португальський архітектор Andre Koelho створив лампу — гриб «за Вороним», в Сеулі під час симпозіуму 2005 року в Художньому музеї була відкрита виставка «Мистецтво по Вороному», подібна виставка була і в Калгарі (Канада) у 2006 році.

Вулиця Михайла Кравчука

Михайло Пилипович Кравчу́к (1892-1942) — український математик, академік АН УРСР (з 1929), засновник теоретичної школи українських конструкторів ракетної та космічної техніки (академік Архип Люлька, Сергій Корольов та Володимир Челомей). Співавтор першого тритомного словника української математичної термінології. Народився в с. Човниця на Волині. 1901 р. родина перебирається до Луцька, де в 1910 р. Михайло закінчує з золотою медаллю гімназію. Цього року він вступає на фізико-математичний факультет Київського університету, працює викладачем. Ряд глибоких результатів з теорії білінійних форм та лінійних перетворень завершується докторською дисертацією «Про квадратичні форми та лінійні перетворення», яку вчений блискуче захищає 14 грудня 1924 р. Це був перший в УРСР захист докторської дисертації. 29 червня 1929 р. на засіданні Ради Академії Михайла Кравчука одностайно обрано дійсним членом ВУАН. Він став наймолодшим академіком — у віці 37 років. Михайло Кравчук — автор понад 180 наукових робіт. У Всеукраїнській академії наук він очолює комісію математичної статистики, обіймає посаду Вченого секретаря Президії академії. Він — один із засновників Інституту математики (1934 р.), там є завідувачем відділу математичної статистики. Водночас він — активний громадський діяч, організатор першої в Україні математичної олімпіади школярів (1935). Відомо, що Джон Атанасов під час створення першого комп’ютера користувався з наукового доробку Кравчука. 21 лютого 1938 року Михайла Кравчука заарештували працівники НКВС СРСР за звинуваченням у шпигунстві, а 23 вересня 1938 р. засудили вченого до 20 років в’язниці та 5 років заслання. 9 березня 1942 року геніальний українець загинув на колимській каторзі, в концтаборі ГУЛАГ СРСР. 1956 р., після серії раніше безуспішних клопотань його дружини, вченого було реабілітовано «за відсутністю складу злочину», а в 1992 р. поновлено в складі дійсних членів Академії наук України.

Вулиця Юрія Митропольського

Юрій Олексійович Митропо́льський (1917, с. Шишаки, Полтавщина — 2008, Київ). Український математик і механік, академік АН СРСР (1984) і НАН України (1961), іноземний академік-кореспондент Академії наук у Болоньї (Італія, 1971), Герой України, Герой Соціалістичної Праці, Заслужений діяч науки УРСР, доктор технічних наук, професор.

У 1938 р. вступив до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (закінчив його в 1942 р. в евакуації, Казахстан). В 1943-1945 рр. — учасник Другої світової війни. Після демобілізації він працює науковим співробітником Інституту механіки імені С. П. Тимошенка під керівництвом академіка Миколи Миколайовича Боголюбова. Від 1950 — в Інституті математики АН УРСР: завідувач відділу (від 1953), директор (1958—1988), почесний директор (від 1988). Понад 30 років Ю.О.Митропольський був академіком-секретарем Відділення математики НАН України. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Вулиця Василя Тютюнника

Василь Никифорович Тютюнник (1890- 1919) — уродженець Полтавщини, у 1919 році — начальник генерального штабу Армії УНР та командувач дієвої армії УНР, генерал-хорунжий. 130-річчя від дня народження відзначалося на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради України. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

Вулиця Віктора Зарецького

Зарецький Віктор Іва́нович (8 лютого 1925, Білопілля, нині Сумської області — 23 серпня 1990, Київ) — український живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч.Творчість Віктора Зарецького характеризується багатовекторністю стильових уподобань, пошуком нового у традиційному. Ранні полотна позначені виразними композицією, ритмікою, силуетом, пошуками національної характерності — «Жаркий день», «Шахтний двір», «Беруть льон. Портрет ланкової П. Сироватко», «Дівчата», «Червоне марення», «Оля». Чоловік Алли Горської.

→ 22. Вулиця Ломоносова

Ломоносов Михайло Васильович (1711-1765) — російський учений-натураліст, геохімік, поет (автор трактатів та од російській армії й московським царям; які були обов’язковою частиною всіх урочистостей при дворах російських імператорів); заклав основи російської літературної мови. Автор мозаїчного портрета московського царя, ката України Петра I та картини для монумента Петрові — «Полтавська баталія» (про Полтавську битву, наслідком якої стали знищення Гетьманщини та поява Російської імперії). Пропагандист російської імперії.

Розташування: паралельно до вул. Лугової (Нижня Колонія).

Варіанти нової назви:

Вулиця Алли Горської

Алла Олександрівна Горська (18 вересня 1929, Ялта, Кримська АСРР, Російська РФСР, СРСР — 28 листопада 1970, Васильків, Київська область, Українська РСР, СРСР) — українська художниця та дисидентка, громадська діячка, одна із засновниць та найяскравіших творчих особистостей покоління руху шістдесятництва, одна з перших представниць андерграунду, діячка правозахисного руху 1960-х в Україні. Працювала в монументальних творах, мозаїці, графіці та живопису. Вбита 28 листопада 1970 року в 41-річному віці. Дружина Віктора Зарецького.

Вулиця Петра Загайка

Загайко Петро Кузьмич (13.07.1928, Львівська обл, — 23.08.2013 Полтава)

Самобутній педагог-учений, громадський діяч, кандидат філологічних наук, доцент, 42 роки науково-педагогічної діяльності найтісніше пов’язані з Полтавським державним педагогічним інститутом імені В.Г. Короленка (нині– ПНПУ імені В. Г. Короленка). 12 років завідував кафедрою української літератури. Відмінник народної освіти (1982), відзначений медаллю «Ветеран праці» (1985). Згуртував талановитих поетів, студентів-шістдесятників у літературну студію «Заспів», яка діє і нині при кафедрі укр. літератури. Автор карти «Літературна Полтавщини», ініціатор створення аудиторії імені Котляревського. Багаторічний голова обласної організації полтавських літераторів, автор рецензій на твори Олеся Гончара, Феодосія Рогового, Бориса Левіна, ґрунтовних статей про вивчення творчості Григорія Сковороди та Івана Котляревського, Олени Пчілки та Панаса Мирного, Бориса Олійника та Василя Земляка. Автор монографій про письменників ХVI–поч. ХVII ст., Ю. Федьковича, Т. Шевченка і Полтавщину, про літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського. У 80-ті роки брав участь у культурно-просвітницьких програмах на обласному радіо, виголосив у них цілий цикл лекцій про українських письменників, активно дописував до обласної газети «Зоря Полтавщини. Його пристрасне публіцистичне слово звучало на перших зібраннях громадськості, зорганізованих «Просвітою», коли ще більшість і розмовляти українською боялися. Має сотні вихованців, які й досі керуються його настановами, життєвими уроками, глибоко шанують пам’ять про непересічного лектора, талановитого педагога, літературознавця, оборонця рідного слова і літератури, вірного сина України.

Вулиця В’ячеслава Липинського

На честь історика, соціолога, державного та політичного діяча, публіциста, теоретика українського консерватизму, основоположника державницького напряму історіографії та політології, учасника боротьби за незалежність України у XX столітті; одного із фундаторів Української військової громади, що постала у Полтаві навесні 1917 р.; під час проживання у Полтаві мешкав у центральній її частині. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». Детальніше з теми «В’ячеслав Липинський і Полтавщина» тут.

→ 23. Вулиця Маяковського

Маяковський Володимир Володимирович (1886-1938) — російський радянський поет, публіцист, драматург. Автор сценарію п’єси до десятиріччя Жовтневого більшовицького перевороту у Росії «Октябрюхов і Декабрюхов». Ніяк не пов’язаний з історією Полтавщини.

Розташування: від вул. Європейської, куток із вул. Степового Фронту.

Варіанти нової назви:

Вулиця Павла Чубинського

Обґрунтування надано в паперовому вигляді.

Вулиця Андрія Жука

Жук Андрій Ілліч (1880, с. Вовчок, нині с. Вовчик Лубенської громади — 1968, Відень) — громадсько-політичний і кооперативний діяч, публіцист. Походив зі старовинного козацького роду. Працював писарем, канцеляристом Лубенської повітової земської управи. Був членом місцевого українського гуртка, від 1905 — один з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 року мешкав у Львові, займався публіцистичною діяльністю, співпрацював з газетами соціал-демократичного та націонал-демократичного напрямів, редагував журнали «Економіст» і «Самопоміч», 1914-1918 — один із засновників і чільних членів Союзу Визволення України, Головної Української Ради (1914-1915), Загальної Української Ради (1915-1916, від Наддніпрянської України), перебував на дипломатичній службі в посольстві Української Держави, згодом УНР у Відні та радник МЗС УНР. З 1930 року керував статистичним бюро Ревізійного союзу українських кооперативів. Останні роки життя присвятив дослідженням історії українського революційного руху. Автор численних статей із суспільно-політичних і економічних проблем. Внесено з метою належного виконання ст.5.п.4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 ст.».

Вулиця Григорія Кочура

Григорій Порфирович Кочур (17 листопада 1908, Феськівка, Сосницький повіт, Чернігівська губернія — 15 грудня 1994, Ірпінь) — український перекладач, поет, літературознавець, громадський діяч, шістдесятник.

→ 24. Вулиця Менделєєва

Менделєєв Дмитро Іванович (1834-1907) — російський хімік, учений світового рівня, один з авторів періодичної таблиці хімічних елементів. Але він ніяк не пов’язаний із Полтавщиною, і його ім’я використовується для пропаганди всього російського, особливого місця Росії в світі. Хоч її початковий варіант, що базувався на періодичній залежності властивостей хімічних елементів від значень атомних мас, був розроблений Д.І.Менделєєвим та німецьким хіміком Лотаром Маєром у 1869—1871 роках, але в СРСР згадувалося тільки ім’я Менделєєва.

Розташування: селище Юрівка.

Варіанти нової назви:

Вулиця Соломії Крушельницької

Соломія Амвросіївна Крушельницька — українська оперна співачка, педагогиня. За життя визнавана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» XX століття.

Вулиця Івана Пулюя

Український фізик та електротехнік, винахідник, організатор науки, публіцист, перекладач Біблії українською мовою, громадський діяч. Стояв біля витоків одного із найвизначніших досягнень людства — відкриття «Х”-променів, отримав перші високоякісні світлини з їх застосуванням. Всі експерименти з «Х”-променями вчений проводив з вакуумними трубками власної конструкції. Об’єктом уваги були проблеми молекулярної фізики, дослідження властивостей та природи катодних променів. З відзнакою закінчив Тернопільську гімназію (1865 р.), теологічний (1869 р.) і філософський (1872 р.) факультети Віденського університету. В 1872—1874 р.уже працює як науковець у фізичній лабораторії професора фон Лянґа. Був доцентом Віденського університету. В 1874 — 1875 роках викладав фізику у Військово-морській академії в Фіуме (нині Рієка, Хорватія). У 1876 році захистив докторську дисертацію та здобув ступінь доктора філософії Страсбурзького університету. Здобувши у Відні звання доцента, вчений понад тридцять років (1884-1916) працював професором німецького Празького політехнічного інституту, займав посади декана фiзичного факультету та ректора цього закладу. 1902 р. — перший декан першого в Європі електротехнічного факультету. З 1888 по 1889 був ректором цієї школи, а створену ним кафедру очолював протягом 32 років. Автор близько 50 наукових і науково-популярних праць із фізики та електротехніки українською, німецькою та англійською мовами. Іван Пулюй був дійсним і почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка, належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття.

Одним з улюблених занять був переклад релігійних праць із стародавніх мов. Разом з відомим істориком, письменником, етнографом, перекладачем Пантелеймоном Кулішем та широко знаним письменником Іваном Нечуй-Левицьким зробив перший переклад українською мовою Нового та Старого Завіту. Помер видатний вчений 31 сiчня 1918 року у Празi, де i похований.

Вулиця Андрія Каришина

Андрій Потапович Каришин народився 28.08.1912 року у селі Шишаки Полтавської губернії. Через роботу в господарстві батьків, а потім — у колгоспі, не мав змоги завершити шкільну освіту, тому для підготовки до вступу у заклад вищої освіти закінчив робітничий факультет у с. Великі Сорочинці (1931-1932 рр.). У 1933 році вступив до Полтавського педінституту, на факультет біологічного, хімічного і географічного відділів (навчався на хімічному відділі). В 1936 р. А.П. Каришин залишений на посаді викладача кафедри хімії; із 10.1937 по 02.1938 вперше виконував обов’язки декана природничого факультету, а з 17.01.1940 р. він став завідувачем кафедри хімії (був ним до 17.09.1941 р.). 09.1941 р. евакуйований у Башкирію, де працював учителем хімії сільської школи. Але невдовзі попросився на фронт, і з 16 січня 1942 й майже до кінця 1945 р. провів у діючій армії, був учасником бойових дій, нагороджений орденом «Червоної зірки» і медаллю. Закінчив війну на посаді гвардії старшого техніка-лейтенанта, помічника начальника штабу окремого батальйону зв’язку. Після війни, з 12.1945 р., він повернувся в рідний інститут і до 1978 р. (з перервою в 1948-1950 рр.) очолював кафедру хімії, а 01.1947 — 10.1950, 12.1955 — 11.1958, 10.1959 — 09.1986 рр. — природничий факультет. 28.01.1950 р. успішно захищає кандидатську дисертацію «Галоїдопохідні аценафтену» в Київському університеті імені Тараса Шевченка, а з 21.10.1950 р. затверджений у вченому званні доцента кафедри хімії. З 12.1950 по 12.1955 р., і з 11.1958 по 10.1959 р. працював на посаді заступника директора ПДПІ з навчальної та наукової роботи. А 05–11.1953 р. був виконуючим обов’язки директора інституту. Помер 29.05.1987 р., похоронений у м. Полтаві. Він залишив по собі наукову школу — вчених-хіміків та освітян.

→ 25. Провулок Мічуріна

Мічурін Іван Володимирович (1855-1935) — Одіозно роздута в середині ХХ ст. персоналія. Чітка асоціація з лисенківщиною. Звеличений Йосипом Сталіним російський біолог і селекціонер-помолог, почесний член АН СРСР, академік ВАСГНІЛ. У період сталінських репресій за критику «мічурінської науки» постраждало багато відомих вчених-біологів і генетиків. Рекомендація робочої групи: перейменувати, його школа виявилася лженауковою, за його сприяння знищена прогресивна наукова школа генетики у СРСР та УРСР.

Розташування: куток між вул. Європейською і Київським шосе.

Варіанти нової назви:

Провулок Віктора Ревегука

Віктор Якович Ревегук (1938-2019) — краєзнавець, дослідник новітньої історії України та Полтавщини, національно-визвольного руху першої половини ХХ століття, громадський активіст. Народився на Гадяччині. Працював учителем, викладачем (з 1975 до 2014, незмінно викладав історію України в Полтавському педуніверситеті). Мав близько 300 наукових і публіцистичних публікацій, з-поміж яких понад 20 монографій і підручників: «Новітня історія Полтавщини (перша половина ХХ століття)» (у співавт., 2005), «Новітня історія Полтавщини (друга половина ХХ століття)» (у співавтор, 2007), «У боротьбі за волю України (визвольні змагання на Полтавщині 1920-1925 рр.)» (2000), «Полтавщина в добу Української революції 1917-1920 рр.» (2002), «Полтавщина в роки Другої світової війни (1939-1945)» (2004), «Гомін долі: українське національне життя Полтавщини в часи Другої світової війни (1941-1945 рр.)» (2008), «Короленко в Полтаві (1917-1921)» (2009), «Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941-1945)» (2010), «Отамани Полтавського краю — борці за волю України: нариси з історії» (2011), «Національне відродження Полтавського краю» (2012), «Полтавщина під німецькою окупацією (1941-1943)» (2015), «Полтавці — поборники державної незалежності України» (2017), «Полтавщина. Протибільшовицький рух опору 20-30-их років ХХ століття» (2017) та інших. Автор і учасник створення просвітницьких теле- і радіопередач, лекторіїв тощо. Проживав на пров. Кустарному неподалік від цього провулку.

Провулок Демида Бурка

Демид Григорович Бурко (Бурко-Корецький) народився в 1894 році у с. Пирогів на Вінниччині. Церковний і громадський діяч, історик церкви, літератор. Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (05.1917). Референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради. Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на

Поділля. З осені 1918 року — студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року — в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів (за підробленими документами) до 1941 року. Під час німецької окупації перебував у Полтаві. Спільно з дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста. З жовтня 1941 — секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. 12.05.1942 митрополитом Феофілом (Булдовським) висвячений на священика у Покровському соборі м. Харків. Служив настоятелем Свято-Миколаївської церкви м. Полтава до вересня 1943 р. Емігрував до Німеччини, де, зокрема, підготував ряд праць з історії автокефальної церкви; помер там у 1988 р. Вноситься керівником Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

Провулок Петра Прокоповича

Петро Іванович Прокопо́вич (29 червня (10 липня) 1775, с. Митченки, Бахмацький район, Чернігівська область — 22 березня (3 квітня) 1850, с. Пальчики, Бахмацький район, Чернігівська область) — український бджоляр, основоположник раціонального рамкового бджільництва.

→ 26. Вулиця Можайського

Можайський Олександр Федорович (1825-1890) — російський морський офіцер, капітан І рангу, винахідник першого у Росії літака. Не має стосунку до України.

Розташування: вул. Гожулівська (район колишнього заводу ГРЛ).

Варіанти нової назви:

Вулиця Леоніда Лимана

Леонід Іванович Лиман (1922-2003) — український поет, публіцист,

літературний критик. Яскравий представник українського модернізму. Народився на Полтавщині. Його батьки були знищені більшовицьким режимом. Літературну діяльність розпочав в Україні в 1940-х роках; із 1944 р. — на еміграції. Займався літературною, журналістською і видавничою діяльністю. При перейменуваннях 2016 р. сталася помилка: іменем Л.Лимана назвали вже фактично не існуючий провулок. Тому цю помилку потрібно виправити.

Вулиця Павла Скоропадського

Павло Петрович Скоропа́дський (*1873–†1945) — гетьман Української Держави (з 29 квітня по 14 грудня 1918 року). Український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Походив із козацько-старшинського роду Скоропадських. Генерал Російської імператорської армії: учасник російсько-японської та Першої світової війни. Павло Скоропадський став засновником і командиром Першого Українського корпусу, силами якого наприкінці жовтня 1917 р. зупинив і повністю роззброїв збільшовичений 2-й гвардійський корпус, який рушив на Київ, щоб повалити Українську Центральну Раду (УЦР). Протестуючи проти намагання керівництвом УЦР знищити корпус, Скоропадський подав у відставку. Спираючись за партію хліборобів-власників і німецько-австрійські окупаційні війська, здійснив державний переворот і проголосив себе монархом — гетьманом України. За часів правління гетьмана Скоропадського був здійснений цілий ряд кардинальних реформ у багатьох сферах, покликаних зміцнити молоду Українську державу. Між іншим, відновлено право приватної власності. Дозволялося вільне підприємництво. Розвивалася торгівля. Україна перетворилася на острів відносного добробуту в морі злиденної постреволюційної Росії. Встановлено державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі з метою боротьби з анархією на місцях; удосконалено грошову систему, сформовано державний бюджет, почали виплачувати пенсії; прийнятий закон про загальний військовий обов’язок, формувалися українські збройні сили, розпочато розвиток українського морського флоту, національної авіації; створена українська поліція — гетьманська варта; налагоджена робота пошти і залізниці; прийняті закони про українську державну символіку і українське громадянство. Відбулося відкриття близько сотні українських гімназій, запровадження української мови у шкільну програму; відкрито низку українських університетів; заснована Українська академія наук і Національний архів; збільшилася кількість українських театральних закладів, музичних і культурних установ; покладено початок автокефалії Православної Церкви в Україні. Режим Гетьманату мав політичну підтримку заможних верств населення (особливо — серед хліборобів-землевласників), але не мав — серед найбідніших. Український політичний рух, значною мірою, не сприйняв курс на зближення з білогвардійцями на Дону, та курс на автономію в межах майбутньої Росії без більшовиків. В результаті гетьман був скинутий соціалістичною Директорією (за умов припинення підтримки німецьких військ у зв’язку з революцією в Німеччині). Але уроки періоду Гетьманату потрібно пам’ятати. Це — складова Української національної революції.

→ 27. Провулок Мусоргського

Мусоргський Модест Петрович (1839-1881) — російський композитор, один із членів «Могутньої купки». До Полтави стосунку майже не має (був декілька разів на гастролях).

Розташований поруч із Полтавською гравіметричною обсерваторією.

Варіанти нової назви:

Провулок Зінаїди Аксентьєвої

Цілком підтримую пропозицію перейменувати на провулок Зінаїди Аксентьєвої — це дуже достойна історія, зокрема, бо це про жінок у науці, а також про участь полтавців у наукових пошуках на більш глобальному рівні.

Провулок Обсерваторний

Розташований поруч із Гравіметричною обсерваторією; колись був одним із проходів до неї (а раніше — до садиби Мясоєдових) із боку вул. Шведської.

Провулок Ференца Ліста

Угорський композитор, перший піаніст, який виступав із сольними

концертами, завдяки чому заслужив визнання професіоналів і публіки. Визнано одним із найвпливовіших піаністів своєї епохи. Також був знаний через свою благодійність: допомагав жертвам стихійних лих, сиротам, навчав безкоштовно талановитих студентів, сприяв фонду пам’яті Бетховена, пожертвував значні кошти на відкриття консерваторії. Автор симфонічної поеми «Мазепа», шостої в циклі тринадцяти симфонічних поем, написаних за часів його перебування у Веймарі.

Провулок Гійома де Боплана

Обґрунтування надано в паперовому вигляді.

***

Нагадаємо, 10 березня у Полтавській громаді була офіційно перейменована 71 вулиця та провулок, які містили орфографічні помилки, русизми у назвах або були пов’язані з географічними назвами країн ОДКБ, а 19 травня перейменували 95 вулиць, що названі на честь російських та радянських подій, військових, партизанів та політиків.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»