Після поранення десантник допомагає цивільним знайти підходящу посаду у війську

Перший військовий досвід отримав під час строкової служби у внутрішніх військах у 2004-2005 роках. А вже з початком російсько-української війни у 2014 році був призваний за мобілізацією. Тоді відслужив рік у складі 92 ОШБр. Виконував бойові завдання на Луганщині.

Після демобілізації повернувся до своєї цивільної професії — працював водієм на підприємстві. Разом з дружиною займався вихованням двох дітей. Зізнається, про війну не думав, бо не відчував себе військовим.

Та коли російська армія підступно розпочала повномасштабне вторгнення, з перших годин зібрався і пішов добровольцем до лав ЗСУ.

— Не роздумував. Розумів, що треба підійматися на захист Батьківщини. Бо це велика війна — відсидітися не вийде. Тим більше розумів, що мій досвід буде корисним, — згадує молодший сержант.

Потрапити до лав своєї бригади Володимир тоді не зміг — 92 ОШБр активно давала відсіч ворогу. Тому зібралися з друзями та поїхали безпосередньо до розташування 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Був зарахований на посаду старшого стрільця аеромобільного відділення аеромобільного взводу. Те, що його посада вимагає бути завжди в епіцентрі бойових дій, його не зупиняло, зізнається.

— Тоді навіть якось і не думали за це. Страху ніякого не було, — розповідає воїн. — Спочатку охороняли важливі об’єкти, а 2 березня поїхали в район населеного пункту Гуляйполе в Запорізьку область.

Першим завданням на Запоріжжі була охорона блокпостів. Несли службу в районі села Затишшя. Спочатку безпосередніх бойових зіткнень не було — ворог віддалено обстрілював українські позиції. Потім надійшов наказ висуватися на штурм.

— Їхали бойові машини, а ми за ними йшли. Нам тоді вдалося зайти в село і закріпитися. Бій тривав хвилин 40. На тій позиції ми пробули тиждень. Коли поверталися, наша БМП наїхала на протитанкову міну. Я, водій і механік отримали поранення.

Володимир отримав контузію та травму ноги. Лікувався два тижні і ще мав місяць відпустки на реабілітацію. По тому повернувся у свій підрозділ.

А вже 1 червня знову поїхав у зону бойових дій — у Малинівку Запорізької області. Звідти їх підрозділ направили на Донеччину. Про свою участь у бойових операціях воїн говорить скромно: «Є про що розповісти, але не люблю хвалитися».

Наступне завдання виконували в районі Лисичанського НПЗ.

— Там прикривали відхід 115-ї бригади і на нас поїхала колона російської техніки. Були БТРи, БМП і танк. Ми підбили два БМП і БТР і організовано відійшли на іншу позицію неподалік — по нас артою гатили жорстко.

А потім групу перемістили у так званий Шервудський ліс — масив на межі Харківської та Донецької областей. Там у той час точилися серйозні бої — в тому числі стрілецькі.

Та багато повоювати в «шервуді» Володимиру не судилося — 23 липня 2022 року при заході на позицію їх група потрапила під щільний мінометний обстріл.

— Добре, хоч 82-м, не 120-м. Та з групи з шести людей остався цілий тільки один. П’ятеро було «трьохсотих», і я в тому числі. Всі живі остались. Нас вивезли у Слов’янськ, потім у Краматорськ. Далі госпіталь у Дніпрі. Звідти вже потрапив у Кропивницький. Там за місяць мені зробили три операції — на правій руці і дві на нозі.

Володимир Залізняк отримав мінно-вибухову травму, важку контузію та осколкові поранення з переламом кінцівок. Функціонування правої руки не вдалося відновити й досі — воїн зізнається, рука працює на 20 відсотків.

Коли після лікування та реабілітації на початку жовтня настав час повертатися в свою частину, приїхав у бригаду та невдовзі був приписаний до іншого підрозділу. В частині пройшов ВЛК та був визнаний непридатним до служби в десантно-штурмових військах.

7 травня 2023 року військовослужбовець був переведений до ТЦК та СП на посаду старшого стрільця роти охорони. Спочатку брав участь у заходах оповіщення. Воїн визнає, що заходи мобілізації не змінилися порівняно з, наприклад, 2014 роком. Однак, змінилося ставлення громадян.

— Люди не хочуть іти, вмотивованих мало дуже. Люди читають якісь канали, де їм розповідають, що в армії нічого немає, воювати нічим. Це не так, але для того, щоб про це дізнатися, треба піти і побачити все на власні очі. Але як вони підуть, якщо вони бояться? Багато хто хоче отримати гарантію — служити на конкретних посадах. Але для цього треба підписувати контракт, а чоловіки не відчувають в собі бажання ставати військовими, — вважає молодший сержант.

Як і багато кому з кого колег, Володимиру складно було працювати в групах оповіщення. Доводилося не раз чути від чоловіків, що не треба їх чіпати, а якщо у військо потрібні люди, то «хай тцкашники і воюють». Звісно, таке чути гірко чоловікам, які пройшли через штурми, оборони і найзапекліші бої.

Зараз молодший сержант Залізняк — інструктор відділення рекрутингу і комплектування. Допомагає чоловікам і жінкам, які обрали для себе контрактну форму військової служби, підібрати посаду, оформити документи і переконатися, що після навчання вони служитимуть саме на тій посаді.

— На контракт ідуть, тому що є вибір частини і посади. Люди йдуть — і всі раді, задоволені повертаються з навчальних центрів. Тому що знають: вони відучаться і підуть у ту частину, яка дала їм рекомендаційний лист. Тому що в людини є право вибору: вони як на роботу влаштовуються.

Володимир розповідає, що зараз є багато затребуваних спеціальностей у Повітряних силах. Є вакансії для цивільних професій — переважно, робітничого фаху, той же електрогазозварювальник. Фактично, військовослужбовець допомагає кандидатам на контракт підібрати дійсно те, що їм не тільки до душі, а ще й відповідає фізичним і психологічним можливостям.

Так для тих, хто у цивільному житті був водієм, багато водійських посад: наприклад, у протишахедні батальйони Повітряних сил, на тилові служби, чи в танкові війська.

Окрім того, в обов’язки молодшого сержанта Залізняка входить робота зі вступниками до вищих військовий навчальних закладів.

— Проводимо заняття у школах з випускниками. Приїжджають представники з військових вишів, розповідають про військові спеціальності та навчання. Для багатьох дітей та їх батьків стає приємною несподіванкою, що можна здобути вищу освіту не просто безоплатно, а ще й стипендію отримувати незалежно від результатів навчання. При цьому надають безкоштовно житло і повноцінно годують, видають одяг та взуття. А військова вища освіта — це завжди високого рівня фахівці, — пояснює Володимир. — До речі, цього року подовжили термін прийому документів від кандидатів на навчання у вищий військових навчальних закладах. Відкрили чимало нових спеціальностей, розширили кількість місць. Тому що країні потрібні офіцери нового покоління.

Воїн відзначає, що зростає цікавість до військової служби серед дівчат. Навіть на уроках з предмета «Захист України» дівчата у школах, де проводив заняття молодший сержант Залізняк, цікавляться зброєю більше за хлопців. І швидше вчаться, додає Володимир.

Та водночас, вважає воїн, знаходиться чимало військовозобов’язаних, які воліють не виходити з дому, аби лиш не потрапити до армії.

— Ми були мирною нацією, але за ці 10 років війни не з власної волі стали воїнами. І якщо хочемо повернутися до мирного життя, нам усім треба щось для цього активно робити. Прикладати до боротьби з росією власні сили. А не сидіти по кутках в очікуванні, що «пронесе». Зараз навіть є такі діти, що ще в восьмому класі вчаться, а вже хочуть в майбутньому йти вступати у військові навчальні заклади. А ще є інші родини — такі батьки, які подать негативний приклад своїм дітям і ховаються, мовляв, війна в країні їх не стосується. Тільки вони не розуміють, що їх діти виростуть і одного разу теж скажуть батьку «твої проблеми мене не стосуються».

Служба зв’язків з громадськістю Полтавського обласного ТЦК та СП