Вулиця В’ячеслава Чорновола у селищі Опішне Полтавського району

Чому вулиці звеличення червоних партизан на Полтавщині перейменують

Антон Чубенко наголосив, що учасники робочої групи мають на меті дійти згоди щодо перейменування у межах деколонізаційного закону розпорядженням ОВА тих місцевих топонімів, які протягом 9 місяців не спромоглися переназвати органи місцевого самоврядування. Серед них вулиці Червонопартизанські або Партизанські, що були названі так у СРСР задля звеличення червоних партизан — прибічників ленінської червоної росії.

У засіданні в режимі інтернет-відеозв’язку взяли участь представники більшості територіальних громад Полтавщини: досягли згоди під час конструктивних розмов, в тому числі й щодо усунення з топонімії сіл і міст червоних партизан. Втім, Опішненський селищний голова Микола Різник ініціював з цього приводу дискусію. Вона засвідчила не лише відсіч російській топонімічній агресії у Опішному, але й показала як далеко Україна відійшла від «руского міра» з його диктатурами та ігноруванням думки людей: у СРСР такі назви, як Лєніна або Партизанська продукувалися у тиші кабінетів керівників комуністичної партії та силоміць нав’язувалися українцям комуністичними диктаторами. А от в Українській державі навіть в умовах військового стану панує демократія, в тому числі й у такій делікатній площині, як перейменування вулиць: у Полтавській ОВА пішли шляхом обговорень, з’ясування думки громадськості, органів місцевого самоврядування, УІНП, і вже на цій основі — ухвалення остаточного рішення.

Щодо вулиці Партизанської у Опішному відбувся подекуди емоційний, гострий, але водночас й цивілізований обмін думками і позиціями. Микола Різник спершу відстоював чинну незаконну назву. А от директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктор історичних наук, професор Олесь Пошивайло озвучив низку документів та навів низку беззаперечних аргументів.

Пан Олесь заявив: «Ця назва пов’язана зі встановленням та утвердженням радянської влади в Опішні. Її названо задля глорифікації військових підрозділів, які брали участь у встановленні комуністичного режиму в Опішнянській волості. Літом 1918 року цю волость охопив рух, спрямований проти гетьмана Української Держави Павла Скоропадського, який очолювали більшовицькі організації. У 1920-х роках діяла спеціальна Опішнянська районна партизанська комісія, завданнями якої були облік та турбота про колишніх червоних партизан, їхній соціальний захист, надання їм матеріальної допомоги та організація курортного лікування. Назва вулиці значиться в часи сталінської диктатури у переліку виборчих округів по виборах в Опішнянську районну Раду депутатів трудящих 1939 року».

Я продемонстрував документ-лист Українського інституту національної пам’яті. У ньому зазначено: «У січні 1918 р. в Опішні збройним шляхом було встановлено радянську владу та утворено Опішнянський волосний ревком (революційний комітет — тимчасовий надзвичайний орган радянської влади, в організації діяльності якого було використано досвід більшовицького військово-революційного комітету (військревкому) часів Жовтневого перевороту 1917 року. Створені більшовиками ревкоми існували упродовж 1918-1921 рр. і зосереджували всю цивільну та військову владу у відповідній адміністративно-територіальній одиниці; відіграли одну з провідних ролей у встановленні радянської влади на території України). Опішнянський ревком створив загін червоних партизанів, які боролися проти Української Народної Республіки, а згодом проти Української Держави Павла Скоропадського. У березні 1919 р. на 1-му з’їзді комуністичних осередків Опішнянської волості вирішено встановити в Опішні пам’ятник організаторам радянської влади. Згодом, на честь червоних партизан та активістів Опішнянського ревкому було названо вулицю Партизанську. Підтвердженням того, що названі вулиці існували до Другої світової війни і не мають стосунку до післявоєнного періоду є, зокрема, копія газети Опішнянського РК КП (б)У та РВК „Сталінським шляхом“ за 28 жовтня 1939 року. У даному числі міститься постанова Президії Опішнянського районного виконавчого комітету від 27 жовтня 1939 року „Про утворення виборчих округ, по виборах в Опішнянську районну Раду депутатів трудящих“ з переліком та визначенням адміністративно-територіальних меж виборчих округ на території Опішнянського району».

Професорка, завідувачка кафедрою історії України Полтавського національного педагогічного університету Людмила Бабенко висловилася про те, що збереження в Опішному міфологізованого образу «радянського партизана-визволителя», яким він насправді ніколи не був, продовжуватиме працювати на шкоду української державності та на користь псевдоісторичної пропаганди російських окупантів. »Сучасне маніпулювання «партизанською» темою, як нібито прикладом жертовності й самовідданої боротьби проти ворогів українського народу, насправді є спеціально організованою операцією з дезінформації населення, заохочення громадських протестів і розхитування політичної ситуації в країні», — зауважила Людмила Бабенко.

Також Олесь Пошивайло надав членам робочої групи документ з Національної академії наук України-Інституту українознавства імені Крип’якевича. У листі за підписом доктора історичних наук, професора, директора цього Інституту, члена Президії Національної спілки краєзнавців України Миколи Литвина чітко акцентовано таке: «Так звані червоні партизани, тобто учасники повстанських загонів, нерідко створені радянськими силовими структурами і спрямовані більшовицькими пропагандистами на повалення українських урядів доби Української революції 1917–1920 років, що домагалися створення Української Держави, стали одним із найбільш значущих мілітарних символів більшовицького, а згодом комуністичного тоталітарного режиму в Україні. Червоні партизани були особливо значущими лише для тоталітарної системи, оскільки допомогли більшовикам цілком окупувати Україну, а також для частини мешканців сучасної України, які ностальгують за комуністичним минулим. Фактично червоні партизани воювали проти легітимної влади в Україні, а їхні провідники займалися організацією збройних повстань не проти чужоземних окупантів, а проти існуючої тоді Української Держави. Воюючи проти всіх українських політичних сил, які боролися за її самостійне існування, вони пристали до більшовицької ідеології розбудови новітньої радянської імперії, залежною частиною якої мала стати Україна. Саме за їхньої підтримки за доби Української революції на півдні України з’явилися самопроголошені Одеська Радянська Республіка та Донецько-Криворізька Радянська Республіка. Подібне відбувалося в Донецькій і Луганській областях з просуванням маріонеткових ЛНР та ДНР з їх нинішніми ополченцями, незаконними збройними формуваннями, які готували підґрунтя для захоплення українських територій російськими окупаційними військами. Вулиця Партизанська в смт. Опішні Зіньківського району Полтавської області у 1920-х роках, тобто в період формування комуністичного тоталітарного режиму, названа на честь червоних партизан, які встановлювали в цьому регіоні радянську владу. За роки підросійської окупації України, впродовж 1919­-1990 років, ця назва була символом збройних формувань місцевого населення, яке допомагало російським більшовикам поборювати українську незалежність. З огляду на це, топонімічна назва підпадає під дію деколонізаційного законодавства як така, що пов’язана зі встановленням радянської влади в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті».

Також цитувався й офіційний лист, що підтриманий на вченій раді, від Інституту народознавства НАН України, за підписом академіка НАН України, професора С.П. Павлюка: «Про значний розмах у Полтавській губернії партизанського руху, який фактично готував окупацію українських земель регулярними частинами Червоної армії, свідчать не лише історичні документи, але й зафіксовані науковцями багаточисельні псевдофольклорні твори, створені більшовицькими агітаторами. За задумами їх творців і виконавців, «пісні про червоні війська, про козаків-червонців, про червоних партизан, про червоних стрільців» фактично мали творити «збірний портрет певних груп борців за радянську владу. Неодмінний епітет «червоний», який в 20‒30-х роках був рівносильний поняттям «радянський», «революційний», «соціалістичний», протиставлявся поняттям «буржуазний», «поміщицький», «панський». Відповідного змісту була й радянська пісенна творчість: «Повставайте та звільняйтесь! Від панства, кріпацтва! Дожидає нас, врятує Червоне козацтво», «Пішов, пішов мій миленький у червоні загони! Не журися, дівчинонько, він ради боронить», «Бо ж коли ті городи петлюрівці облягли, тоді ж скликав Якір Партизан червоних, ми ж про славні тії дні повік не забудем, про героя Якіра згадувати будем». Усі ці фольклорні твори неоднозначно підтверджують, що образ червоного партизана став одним із визначальних символів комуністичного тоталітарного режиму. Тогочасне владне перейменування вулиць і населених пунктів відповідало загальній політиці провідників тоталітарної держави впродовж 1919­‒1937 років, спрямованій на ретельне фіксування в топоніміці подій та імен людей, пов’язаних зі встановленням та утвердженням радянської влади. Заслуги червоних партизан перед окупаційним режимом були помічені й достойно вшановані різними пільгами й винагородами. Зокрема, в Опішні для них навіть було зорганізовано спеціальну гончарну артіль інвалідів «Червоний гончар», де працювали переважно учасники колишнього партизанського руху 1918‒1921 років, які зазнали фізичних ушкоджень, каліцтва тощо. Артіль користувалася значно ширшим переліком економічних і соціальних пільг, аніж інша Опішнянська артіль «Художній керамік», де виготовляли значно кращі вироби. Постановою ЦВК і РНК Союзу РСР «До дня десятиліття створення Робітничо-Селянської Червоної Армії» від 22.02.1928 року було передбачено для «колишніх червоних партизан і червоногвардійців» довгострокове кредитування їхніх господарств, анулювання недоїмки і пені з єдиного сільськогосподарського податку за всі попередні роки до 1926-1927 років включно, забезпечення осіб літнього віку з числа незаможних усім необхідним за рахунок держави, звільнення їх та їхніх дітей від плати за навчання в усіх навчальних закладах і переважне право на отримання стипендії, першочергове забезпечення пенсіями інвалідів. Червоних військових-кіннотників опішнянина Тимофія Кочерги не випадково майстри опішнянської кераміки малювали навіть на майолікових тарілях та вазах».

Портрет В’ячеслава Чорновола у кабінеті Миколи Різника. Нова назва вулиці на честь видатного Українця

Олесь Пошивайло запропонував перейменувати вулицю Партизанську у Опішному на честь заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Премії імені Данила Щербаківського, Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Омеляненка. Акцентувалося на символічності пропозиції увічнити славетного українського гончара Василя Омеляненка саме у назві цієї вулиці, адже поруч розташовані Опішнянський державний художній ліцей ім. Василя Кричевського та Національний музей-заповідник українського гончарства.

Автор цих рядків наголошував на вагомості постаті борця за незалежність у 20 столітті, першого підполковника морської піхоти Армії Української Народної Республіки Григорія Дугельного, який народився на хуторі неподалік Опішного. Детальніше тут. Важливо, що Микола Різник усвідомлює потребу різних форм увічнення пам’яті (не лише шляхом найменування вулиці) і виконання ст. 5 Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність у 20 столітті», оскільки запевнив, що у Опішному буде опрацьовуватися питання виготовлення і встановлення меморіальної дошки Григорію Дугельному.

Дискусія точилася протягом години, дехто вперто ігнорував названі вище пропозиції увічнити достойних опішненців — гончара Омеляненка і воїна Армії УНР Дугельного. Зрештою, я запитав Миколу Різника: «У вашому кабінеті портрет В’ячеслава Чорновола, ви у своїх численних інтерв’ю розповідали про те, наскільки знакова це постать новітньої української історії та як ви шануєте цю особистість. То чи не заперечували б ви проти перейменування вулиці Партизанської на пошану Чорновола?» Відповідь п. Різника була блискавичною: «Так, я згоден!»

Тож на пропозицію Миколи Різника, автора цих рядків та заступника начальника Полтавської ОВА Антона Чубенка у протоколі наради зафіксували рекомендацію Філіпу Проніну перейменувати вулицю Партизанську на честь багаторічного лідера Народного Руху України В’ячеслава Чорновола.

Чорновіл походив із родини сільських учителів. Закінчив школу із золотою медаллю. Навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У 1964-1965 рр. склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педагогічного інституту, готувався до захисту дисертації: «Борис Грінченко як журналіст, публіцист і громадський діяч».

8 серпня 1965-го виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині. А вже за місяць разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступив проти арештів української інтелігенції на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна». Перша кримінальна справа на початку 1966-го пов’язана з відмовою давати свідчення на закритому судовому процесі над Б. Горинем, М. Горинем, М. Зваричевською та М. Осадчим. Суд виніс окрему ухвалу про притягнення В’ячеслава Чорновола до відповідальності за відмову свідчити. 8 липня 1966-го його засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь СРСР. Тоді ж підготував документальне дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору?» — один із найсміливіших зразків тогочасної політичної публіцистики.

Укладання авторського збірника «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), який вийшов друком у Парижі, стало причиною другої судової справи. 15 листопада 1967-го В’ячеслава Чорновола за «виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад», засудили до 3 років позбавлення волі.У 1970-му створив підпільний журнал «Український вісник». Впродовж двох років видав 6 випусків з інформацією про політичні репресії в Україні та хронікою українського національного спротиву.

Знову арештували на початку 1972-го за аналогічними звинуваченнями. 1972-му витримав 83 допити, але й надалі ніколи не свідчив проти друзів. 12 квітня 1973-го судова колегія Львівського обласного суду винесла вирок: 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на 3 роки». Покарання відбував у таборах Якутії. Від КГБ отримав прізвисько «Нєугомонний». Із спогадів вірменського дисидента та політв’язня Паруйра Айрякіна: «Він був наче напханий енергією, він навіть у зоні бігав, займався спортом. Багато читав, писав, покладену норму — ми шили рукавиці — виконував не за вісім годин, а за три години — решту часу він був зайнятий сам собою».

У таборах вів боротьбу за статус політичного в’язня. Після виходу на заслання написав книгу «Тільки один рік», передав її за кордон, але подальша її доля невідома. Під час перебування на засланні в Якутії, в травні 1979-го став членом Української Гельсінської групи. Напередодні Олімпійських ігор 1980-го, влада, зачищаючи громадський простір, сфабрикувала нові звинувачення. Був засуджений на 5 років позбавлення волі. На знак протесту витримав 120-денне голодування. У 1983-му був достроково звільнений без права виїзду в Україну.

Повернутися в Україну зміг лише за два роки у 1985-му. З 1990 року став народним депутатом, з 1992-го очолював Народний Рух України. Тричі обирався депутатом Верховної Ради України (1990, 1994, 1998). На президентських виборах 1 грудня 1991-го за В’ячеслава Чорновола віддали голоси 7.420.727 українців (23,27%). Він зайняв друге місце слідом за Леонідом Кравчуком.

Зрікся присяги на вірність московському цареві. Після обрання Гетьманом українського козацтва, на Великій раді 21 червня 1992-го в Переяславі-Хмельницькому проголосив зречення присяги на вірність московському цареві, даної на Переяславській раді в 1654-му.

Чорновіл всіляко намагався створити умови для самоствердження, самореалізації національного організму, набуття економічної могутності, культурного розвитку, втілення в життя соборницької ідеї, надання Україні суб’єкта міжнародного співтовариства. За книгу «Лихо з розуму» став Лауреатом Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975) та Лауреатом Шевченківської премії (1996).

25 березня 1999-го Чорновола вбили російські спецслужби, замаскувавши свій злочин під автомобільну катастрофу. Колишній заступник генерального прокурора Микола Голомша припускав: після організованої автоаварії добивали кількома ударами кастета. На прощання в Києві прийшло майже півмільйона людей. У 2000 р. Чорноволу посмертно присвоєно звання Герой України.

Мої спогади про Чорновола читайте тут і тут.

Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області.