«Перемогу треба не чекати в тилу, а виборювати зі зброєю в руках» — військовий ТЦК розповів, що він зробив для миру в Україні

Як і чимало його земляків, у перші дні повномасштабного російського вторгнення зібрав наплічник з найнеобхіднішим та пішов мобілізовуватися до лав ЗСУ. І вже 26 лютого розпочав несення служби в роті охорони Третього відділу Лубенського РТЦК та СП в селищі Чорнухи.

Перші місяці виконував завдання на місці, паралельно навчався військової справи, а на початку літа разом з групою товаришів по підрозділу на полігоні на Запоріжжі опановував тактичні навички. Після цього був зарахований до лав 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.

— На артилерійському полігоні навчали тактики, медицини, поводження зі зброєю — все що треба. Звідти через три тижні поїхали у 53 бригаду. Перший виїзд на Донеччину був у район села Володимирівка. Наша посадка була цікава: зелена, спокійна, на перший погляд. Там облаштовували позиції — окопи та бліндажі. Наша задача була окопатися та утримувати лінію оборони — наступу там тоді дуже не було. Пробули два місяці постійно, поки нас не змінила інша бригада, — розповідає військовий.

За декілька тижнів з місця постійної дислокації бригади підрозділ, в якому проходив службу солдат Валентин Міщенко, висунувся на наступне місце виконання завдання в район села Зайцевого неподалік Бахмуту.

Там почалося пекло, згадує солдат: перебували під постійними ворожими обстрілами, які не припинялися ні вдень, ні вночі. На тій позиції Валентин прийняв свій перший стрілецький бій. Було важко, зізнається. Там же отримав контузію — медеваком вивезли з зони бойових дій. Майже тиждень провів на стаціонарному лікуванні в медичному пункті бригади, перш ніж повернувся на позицію до побратимів.

В перерві між ротаціями солдат пройшов навчання — фахові курси командира бойової машини. Наступні позиції його роти були в районі села Кліщіївка на Бахмутському напрямку. Українська лінія оборони в тому місці проходила полем.

— Лізли «собацюри» що вдень, що вночі. На цій позиції ми перебували найбільше 10 діб безперестанно — не так, як у Зайцевому мінялися кожні 5 днів. Тому що щоб вийти-зайти на ту ділянку, треба перебігти відкриту місцевість, яка прострілювалася. Ми ту ділянку перебігали тільки в сутінках, — згадує Валентин.

Солдат зізнається: йому було дуже складно в умовах, коли ситуація змінювалася кожну секунду, і постійно перебував в напрузі та треба було швидко приймати рішення.

— Коли чітко знаєш покроково, що і коли робити — то воно трохи легше. У нас задача була дивитися і слухати. Тому що прильоти постійні, і тільки те й робиш, що слухаєш виходи — звідки й куди летить, і думаєш куди бігти, — пояснює воїн.

Коли ненадовго припинялися обстріли, починалися наступи — відповідно, стрілецькі бої. Під Кліщіївкою російські солдати постійно підіймалися на штурм українських позицій, згадує воїн.

— Там вони прямо лізли, а нам треба було просто-напросто держати лінію. Є автомат, є РПГ — це все, що під рукою. Вони бігли — ми їх косили. Росіяни були під психотропами, це нам розвідники сказали, які їх оглядали. Яка притомна людина буде бігти на убой у спортивному костюмі без броніка і каски? Попадалися такі екземпляри, що він біжить з кулеметом у руках, до нього стрічка йде з рюкзака на спині. Тобто без броні, без аптечки — без нічого більше, — розповідає військовий.

В нарядах на спостережних пунктах чергували парами: один побратим за кулеметом, інший йому допомагає автоматним вогнем.

На позиціях під Кліщіївкою в листопаді 2022 року Валентин Міщенко був поранений під час мінометного обстрілу.

— Коли чуєш, то вже знаєш, що воно летить твоє, я тільки вспів скрутися калачиком. Тоді перша міна пролетіла далі, друга трохи не долітає — чути, як вона свистить. А третя вже прийшла до окопчика, де нас було троє. На щастя, не в сам окоп, а вдарилася в якусь гілку і розірвалася. Якби вниз упала, комусь би повезло більше, комусь менше. Мені посікло ноги дрібними осколками, перебило нерв — я й досі хромаю. Один залетів зверху в шию й зупинився в грудній клітині. З нами був військовий медик, він швидко надав першу медичну допомогу, — каже Міщенко.

Солдат зізнається, що дуже пекло в шиї та поранених ногах, а от розірваний м’яз не болів. Пізніше, коли його прооперували, хірург зауважив, що воїну неймовірно пощастило: буквально міліметр ще, і назавжди втратив можливість рухатися, аби уламок зачепив спинний мозок.

Пораненого військового з позицій винесли побратими, на точці евакуації вже чекав позашляховик.

— У нашій бригаді не було такого, щоб ми довго евакуації чекали. Хлопці та дівчата молодці, їх у нас називають ангелами. Прилітали, тільки по рації передаєш запит на евакуацію пораненого. Мене всю дорогу, поки везли, підбадьорювали, швидко перевантажили і вивезли в стабпункт. Там вже оглянули, якісь осколки вийняли самі. Вкололи знеболювальне, то я зібрався вставати і на позицію повертатися, — згадує військовий. — Першу операцію робили в Покровську. А тоді вже були госпіталі.

Лікувався декілька місяців, потім два місяці реабілітації. У Полтаві пройшов ВЛК, за результатами якого отримав висновок, що він придатний до служби в тилових частинах, але не до активних бойових дій — у тому числі територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки.

Спочатку служив у Слобідському ОРТЦК та СП міста Харкова — працював з документами. Коли отримав відношення на переведення до Третього відділу Лубенського РТЦК та СП — повернувся в рідні Чорнухи.

— Тут зараз працюю в оповіщенні. Це маленький населений пункт, тут всі майже один одного знають. Складно, якщо тобі доводиться вручати повістку, наприклад, своєму однокласнику, або приносиш її власному куму. Звісно, що реагують спокійно — всі розуміють, — пояснює солдат. — Є повістки, які можна вручити на вулиці, перевіривши документи. А є вже адресні, тоді їдемо по підприємствах, чи по домах, з представниками поліції чи ОТГ.

Військовослужбовець розповідає, що люди реагують по різному. Було, з кілками жінки накинулися, коли разом з представниками громади виконували адресне оповіщення по будинках. Дружини переховують своїх чоловіків, матері — синів.

Люди стали забувати, завдяки кому вони можуть святкувати, спокійно працювати на цивільних підприємствах, гуляти з дітьми в парку, каже Валентин.

— Я пішов з самого початку великої війни, бо це мій обов’язок, як чоловіка — захищати свою родину, свій край. Та нас залишається з кожним разом все менше, а потоку охочих піти у військо зараз я не бачу — добровольців, щоб прийшов і сказав «я хочу служити». І мені це образливо бачити: чому якісь чоловіки розповідають про «це не моя війна» і живуть повноцінним життям в тилу, в той час, як ми б’ємося з ворогом за їх родини? Це ж несправедливо. Ця війна, розв’язана росією — наша спільна біда. І долати ми її теж маємо всі разом. Перемогу треба не чекати в тилу, а виборювати зі зброєю в руках — усім разом.

Ольга СТЕНЬКО