Марія Магдалина-Мазепина — мати Гетьмана Івана Мазепи

Відомий український поет Володимир Сосюра у своїй поемі «Мазепа» присвятив Марії Мазепині такі рядки:

Люби ж, мій синку, свій народ, 
Веди його і йди за ним. 
Хай не спиня пожежі дим, 
Не кривить в крик твій юний рот, 
Усе стерпи! Готовий будь! 
Хоч і тяжка твоя дорога, 
Та це, мій хлопчику, нічого. 
Сідлай коня — і швидше в путь!

Говорять, що за кожним успішним чоловіком стоїть мудра і розумна жінка, і якщо в особистому житті Івана Мазепу спіткали невдачі, то єдина жінка, яка залишалася з ним протягом життя, мала на нього великий вплив, формувала його характер та ідеали, була його мати — Марія Магдалина Мазепина.

Вона була не просто матір’ю для гетьмана, що щиро любила свого сина, а його великим другом, опорою, мудрою, сильною духом жінкою, яка аж до самої смерті залишалася для нього щирою порадницею і надійною помічницею.

Гетьманова мати — в миру Марина, походила з розгалуженого українського шляхетського роду Мокієвських з Білоцерківського староства. Більшість Мокієвських покозачилися і брали участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького. Спростовуючи черговий донос, Мазепа писав цареві, що в його родині немає нікого «лядської віри», а «київський полковник (Мокієвський) зовсім не лях, а чистий русин: дід його за Хмельницького положив голову під Чортковим (Західна Україна, 1655 р.), а батько — в Дрижопольському бою під Охматовим (Уманщина, 1655 р.)» Так Мазепа підкреслював українське походження обох родин — Мазеп і Мокієвських.

Рік народження Марини Мокієвської встановити можна лише приблизно — 1624 р. На жаль, не збереглося жодних даних про її юні літа. Деякі обставини вказують на те, що її виховували дбайливо. У першій половині ХVII ст. українських шляхтянок зазвичай навчали в жіночих монастирях і школах, що їх матеріально підтримували церковні православні братства. На той час, братства відігравали велику роль у національному й культурному житті країни. Дослідники вважають, що освіту, як на той час, Магдалина мала добру. Про це свідчать, зокрема, її вишуканий почерк, характер письма й підпис. Один із його зразків знаходився у музеї В.В.Тарновського: «Maryia Magdalena Mazepina monasterov panienskich Ihumenia Peczarskiego Kiiovskiego i Hlichowskiego».

Близько 1638 року Марія вийшла заміж за Адама Мазепу, у шлюбі з яким народила двох дітей — сина Івана та доньку Олександру. Відомості про сімейні стосунки родини Мазеп, дитячі роки гетьмана, життя у батьківському домі — скупі. Як писав, Б. Крупницький, він ріс в атмосфері української дворянської сім’ї з багатими культурними традиціями, плеканими і формованими його матір’ю, що ніколи не цуралася освіти. Щирі родинні почуття сповнювали Мазепу з дитячих літ, тож упродовж усього життя він залишався турботливим сином, братом і дядьком. Родинні взаємини, побожність і віра, навчання сформували духовні ідеали майбутнього гетьмана, залишили глибокі сліди в його душі і визначили в подальшому його пріоритети як українського лідера та керманича. Найголовніший із яких, було відродити на теренах України державу, яка б продовжила минулу славу Київської Русі. Іван Мазепа бачив її оплотом православ’я, науки, освіти, культури. Тож прийшовши до влади, зосередив у своїх руках економічні важелі, ресурси Гетьманщини і спрямував їх на відродження економіки, розвитку освіти, науки та культури в Україні, зведенню духовних святинь, величних соборів та книговидання. Подібні орієнтири могли з’явитися у честолюбної високоосвідченої людини, яка жила надією об’єднати суспільні інтереси довкола ідеї відродження рідної країни. Такі підвалини його характеру і були закладені його матір’ю, глибоко віруючою, мудрою жінкою. Недаремно в останні години життя Мазепа в мареннях своїх кликав матір, — як писав шведський комісар Сольдан, який був на еміграції біля гетьмана.

Проживаючи в Білій Церкві, орієнтовно 1666 р. Марина Мазепина була сестрицею Луцького Хрестовоздвиженського братства як «подчашина Черниговская». Щодо її участі у цьому братстві є документ, датований 1666 роком, коли минув рік після смерті чоловіка, батька Івана Мазепи — Адама Степана. Будучи все життя глибоко віруючою людиною, вирішила присвятити життя Господу. Коли Марина Мокієвська прийняла чернечий постриг достеменно не відомо. Відома російська дослідниця Т. Таїрова Яковлева зазначає, що це сталося одразу після смерті чоловіка. Український історик Б. Кентржинський відмітив, що в джерелах про Марину Мокієвську від 1666 року був двадцятирічний пробіл, затим її ім’я з’являється уже як київської ігумені під іменем Марії Магдалини.

Вперше Марія–Магдалина згадується як ігуменя Києво-Печерської Воздвиженської дівочої обителі 29 січня 1683 р. Тоді київському воєводі князю Петру Прозоровському надійшла царська грамота про надання їй 100 рублів з міських доходів на побудову теплої церкви та виправлення колодязя. Очевидно, що духовний заклад вона очолила ще раніше.

Він був розміщений напроти Троїцької надбрамної церкви. У цьому монастирі постригалися дівчата зі знатних родин. Відвідавши Київ на початку 1630-х років, французький інженер Гійом Левассер де Боплан писав, що у «Вознесенському монастирі живе багато черниць, числом до сотні; вони займаються шитвом і гаптують на ошатних хустинах прегарні вишивки, продаючи їх тим, хто приходить на огляд і відвідини. Вони вільно виходять з монастиря, коли хочуть, і звичайно йдуть до Києва… Всі вони вбрані в чорне, ходять лише попарно, як і більшість католицьких черниць. Пригадую, що доводилося бачити серед них обличчя таке гарне, яке рідко коли зустрінеш у самій Польщі». Інший мандрівник, архідиякон Павло Алеппський із Сирії, відвідавши монастир на початку 1650-х років, був здивований, що його черниці знають латинь, обізнані з філософією. При монастирі була школа. Очолити такий монастир могла лише освічена, інтелігентна, шляхетського походження жінка, твердих релігійних переконань. Такою була Марія Магдалина Мазепина.

Як стверджує український історик С. Павленко, діяльність ігумені активізувалась після обрання її сина І. Мазепи гетьманом. За його сприяння і протекції володіння монастиря значно зросли. Вирішальну роль у цьому плані відіграла поїздка Марії Магдалини до Москви у грудні 1687 р. І. Мазепа у листі царям просив їх, аби вони затвердила монаршими грамотами прохання його матері. За жалуваною грамотою царів від 27 січня 1688 р. Київський Вознесеньський монастир отримав підтвердження на «село Ходосовку… также в Киевском же уезде на село Подгорцы, и Бугаевку, и Берки, да в Переяславком уезде на деревни Иванково и Бзово… со всякими к тем селам и деревням належаними угоди, с мелницами, с полями, и сенными покосы, и с озеры, и с лесы, и с иными всякими угоди». Деякі старшини, підлабузнюючись до нового гетьмана, дарували обителі свої маєтності.

Інокині бідного Глухівського дівочого монастиря вирішили поліпшити своє становище підпорядкуванням Києво-Печерському жіночому монастирю.

Авторитет ігумені був настільки високим, що вона одночасно стала настоятелькою і Глухівського Успенського монастиря. В універсалі І. Мазепи від 12 лютого 1688 р. вони вже представлені як «законници под. завідованем ку правленем превелебной в Бози его милостивой госпожі Магдалины Марии». За її сприяння відбулося і розширення земельних володінь обителі. Так стараннями гетьмана Івана Мазепи і його шляхетної матері Марії Магдалини Глухів зазнав злету козацького ренесансу.

Подбала вона і про переселення черниць на нове місце. Марія Магдалина, порадившись із гетьманом та митрополитом В. Ясинським, запропонувала в 1692 р. облаштувати обитель довкола новозбудованої Успенської церкви, яку «построил и всем украсил своїм иждивением войска Запорожскаго обох стран Днепра сын ея, игуменіи, гетман Іоанн Стефанович Мазепа». Завдяки зусиллям матері й сина для черниць були збудовані келії. Разом із впливовим сином ігуменя доклала чимало зусиль для розбудови Печерського жіночого монастиря. У ньому в 1701 — 1705 рр. за кошти гетьмана зведено велику кам’яну Вознесенську церкву. Ігуменя самостійно дбала про приріст грошей.

За часів правління Марії Магдалени Києво — Вознесенський монастир став найбільшим центром унікального мистецтва — гаптування (літургійного шитва). Гаптувати — означає вишивати шовковими, вкритими тонким шаром золота чи срібла нитками. Це надзвичайно складне мистецтво, яке потребувало ювелірної вмілості та ангельського терпіння. Найбільший розквіт гаптування, як і всього українського мистецтва, відбувся саме в часи гетьманування Івана Мазепи та стараннями його матері. Самій же ігумені належить кілька шедеврів, які дійшли до наших днів. Це славнозвісні пелени «Покрова», «Христос, Богоматір, Іоан Богослов» створені близько 1690 року, а також «Вручення ікони Рудницької Божої матері». На них, поряд із ликами Богоматері та Спасителя, можна побачити майстерно виконані портрети гетьмана і самої Марії Магдалини, а також герб їхнього роду. На гаптуванні залишився надпис: «Року 1689 тщанием чесного старца иеромонаха Иннокентия, строителя пещеры преподобной Феодосия и духовника, и укладом чесной госпожи Марии Магдалены Мазепиной, ігумени монастиря Печерского, сделан сей воздух».

Шитво золотом і сріблом процвітало у багатьох жіночих обителях. Але майстерні Вознесенського уславились найбільше. Високоосвічені монахині були водночас дизайнерами і майстринями найвищої кваліфікації. І тому образи і орнаменти з їхніх риз і плащаниць ставали взірцями для інших майстерень.

Як зазначає відомий український історик Сергій Павленко, Марія-Магдалина завжди підтримувала свого сина і захищала його. Низка документальних свідчень дає підставу стверджувати, що вона не тільки старалася захистити Івана Мазепу від донощиків, а й допомагала йому залагоджувати конфіденційні політичні справи.

Мати часто гостювала у сина в Батурині, зокрема це засвідчують листи ігумені з Батурина до стародубського полковника Миклашевського в справах Успенського монастиря. Історики наводять кілька доказів на користь того, що Марія Магдалена була утаємничена в політичні дії гетьмана. Так, на прохання Мазепи вона розслідувала справу з підкинутим листом-пасквілем на гетьмана в Києві, а коли 1707 р. виникла в гетьмана потреба передати таємні листи Андрію Войнаровському до Варшави, він завірив Пилипа Орлика, що найкраще зробить це його мати.

Так, Пилип Орлик у своїх споминах згадував, як таємні листи від польського короля С. Лещинського гетьман передав на зберігання матері. Перейшовши на бік шведів, Іван Мазепа розповів своєму генеральному писареві, що згадану кореспонденцію вона «удержала у себе и перед кончиною своею вручила внучці своїй, а моей племенниці панні Маріанні, и веліла ей отдать мні по смерти своїй и тое сказать, что она госпожа матка прошла едноей по Бозі живучой черници о молитвы до Господа Бога, дабы он сам управил тое діло, если надобно посылать или удержать тые писма».

До Марії Магдалини горнулись і діти, й онуки. До неї в Печерський Вознесенський монастир переселилася після негараздів сімейного життя донька Олександра, про яку гетьман писав, допомагаючи їй переїхати до Києва: «У мене в цілому світі немає іншої рідні, окрім сестри, з якою нас єднає сердечна любов».

За вказівкою Петра І духовна обитель у 1707 році мала бути зруйнована і перенесена на нове місце. Зруйнування Печерського дівочого монастиря додало переживань і хвилювань старенькій ігумені, якій правдоподібно було 86-90 літ. Стан здоров’я її погіршився. У листі до канцлера Г. Головкіна від 2 листопада 1707 р. І. Мазепа писав, що «госпожа матка моя вельми болізнует и до кончины жития свого приближается». Померла Марія Магдалина наприкінці 1707 р. у Вознесенському монастирі. В останні дні її життя біля неї був син Іван Мазепа.

Інших даних про останні дні життя Марії Магдалини поки що не виявлено. На сьогоднішній день існують лише припущення: як ігуменя Вознесенського монастиря вона мала бути похована біля його головної Вознесенської церкви. 1710 р. цар Петро І наказав знести будівлі Вознесенського монастиря, а на їхньому місці збудувати «Пушечний дом», тобто Арсенал. 1711 р. почалося переселення черниць до Флорівського Успенського монастиря на Подолі. Так був знищений Вознесенський, найстаріший жіночий монастир у Києві, який майже чверть століття очолювала Марія Магдалина. Усі його земельні володіння, зокрема села Підгірці, Ходосівка, Бугаївка, Берки, Бзів, Березна, перейшли у володіння Флорівського монастиря. Покидаючи Вознесенський монастир, черниці взяли з собою національну українську реліквію — ікону Рудненської Божої Матері. Існують припущення, що після переселення черниць Вознесенського монастиря до Флорівської обителі, прах шанованої ігумені також перепоховали там і навіть деякі монахині показували могилу матері Мазепи, але достовірних підтверджень цього немає.

На сьогоднішній день образ цієї святої жінки, на думку завідуючої відділом науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська», доктора історичних наук Надії Нікітенко, увічнений в «капелі Мазепи» Софії Київської, в образі рівноапостольної княгині Ольги. Дослідниця припускає, що тут в образі князя Володимира прославляється гетьман Іван Мазепа, замовник цієї капели. А в образі Ольги — мати гетьмана Марія Магдалина Мазепина. Прославили Марію Магдалину Мазепину в образі Ольги через її святу патронесу. Адже мати гетьмана Мазепи носила ім’я рівноапостольної мироносиці Марії Магдалини. Тобто ми маємо унікальний зображення княгині Ольги часів Мазепи. Рівноапостольні Володимир і Ольга — прообрази-покровителі гетьмана — «нового Володимира» і його матері — «нової Ольги», адже вони обидва дуже багато зробили для церкви.

На сьогодні збережена також єдина парсуна із зображенням Марії Магдалини. На цьому характерному типовому портреті зображено повну сили й обтяжену клопотами літню шляхтянку з різкими рисами обличчя та твердим, майже суворим поглядом, очевидно 70-х рр. XVII ст.

В 2012 році було оголошено, що під час археологічних розкопок на території Арсеналу знайдено масове поховання монахинь цього монастиря, можливо серед них є і могила Марини Мазепи. Проте гіпотеза про поховання на території Вознесенського некрополя ігумені Марії Магдалини Мазепиної наразі не підтверджена і не спростована.

Тому перед сучасними і майбутніми поколінням українців постає завдання — зберегти пам’ять про Марію Магдалину Мазепину, яка стояла біля витоків формування української культури та духовності XVII — XVIII ст., щоб ім’я цієї святої мудрої жінки-матері не загубилося у товщі української історії!

Полтавський офіс УІНП за матеріалами авторства завідувачки відділом науково-просвітницької роботи музею «Поле Полтавської битви» Євгенії ЩЕРБИНИ