Життєві реалії і космічні далі Юрія Антиповича

Благословляю я ті дні, Коли до правди прихилився,

— писав Петро Ротач. Те саме міг сказати про себе і Юрій Антипович, для якого завжди найвищими цінностями були Правда, Справедливість, Свобода людини і рідної нації. 

Юрій Антипович – автор трьох п’єс, присвячених переломним і трагічним сторінкам історії України: «Остання ніч Мазепи», «Помилка Мефістофеля», «Брате мій, Каїне…». Він аналізує причини наших поразок у боротьбі з підступним ворогом – московитами, щоб сучасники не повторювали помилок своїх предків і не ступали на стежки розбрату, а відтак українська нація стала нездоланною силою, яка нікому не віддасть свої плацдарми Свободи.

Людмила Заливча у вступному слові зробила і огляд книг Юрія Антиповича, присвячених загадковим явищам природи та людської психіки, а їх наш полтавський Звіздарик устиг видати чимало: «Шукайте їх серед янголів. Фантасмагорії дитинства», «Зоряні птиці галактик», «Феномени у світах реальному і паралельних», «Синдром Кассандри», «Око долі. Характерники: невигадані історії», «У вітражах Вічності»… Автор порушує у цих книгах і тему містичного в житті і творчості письменників, зокрема Лесі Українки та Івана Франка.

Юрій Антипович – лавреат премії Ліги українських меценатів імені Дмитра Нитченка за пропаганду українського друкованого слова, премії з нагоди 100-річчя газети «Хлібороб» та обласної премії імені І. П. Котляревського. 

Три «гріхи» батька перед совєцькою владою

Дружина Юрія Ганна Антипович (у дівоцтві Дениско) розповіла про родове коріння свого чоловіка. По матері він походив з чумацького роду Динників, відомого в Острі на Чернігівщині. А хто більше, ніж чумаки, задивляється в зоряні небеса? Хіба що професійні астрономи... Тож не дивно, що все життя Юрій линув поглядом до зір і не раз спостерігав з’яву НЛО – і в рідній Карпилівці, і в Полтаві, і в Загрунівці на Зіньківщині, коли приїжджав до тестя й тещі… 

Батько Анатолій Іларіонович Антипович

По батькові Юрій походив з волинського священницького роду Антиповичів. Його дід Іларіон був священником у селі Денисівці Білогірського району Хмельницької області (Білогір’я раніше називалося Ляхівцями). Синові своєму Анатолієві він радив іти або в священники, або в учителі. Анатолій Іларіонович Антипович обрав шлях учителя. Навчався в Острозі, потім довелося іти на Першу світову, у роки Визвольних змагань, дуже ймовірно, був в Армії УНР, як і його брати, котрі з українським військом відступили в Польщу і були інтерновані. Чому Анатолій Антипович не пішов з ними? На нього в Денисівці чекала кохана – Ольга Корженевська, теж донька священника і вчителька. Вони одружаться, народяться доньки Галина і Майя, але перед Другою світовою Ольга помре від туберкульозу… А в роки війни удівець Анатолій Антипович одружиться з Яриною Динник.

Але ще до того, на початку 1930-х, родина Антиповичів зазнає переслідувань від совєцької влади, яка, виношуючи плани захоплення територій на заході, береться очищати прикордоння від «ворожих елементів». Коли Юрій і Ганна Антиповичі поїхали в Денисівку, щоб пройти стежками Юркового батька і діда, від мешканців села почули, що у Анатолія Антиповича було три «гріхи» перед совєцькою владою: був сином священника, мав велику пасіку і щось негативне сказав про колгоспи. Цього було достатньо, щоб його викликали в ГПУ, де пригрозили ув’язненням, якщо негайно не виїде в інші краї. Покинувши дім, господарство, пасіку, Антиповичі виїхали на Вінниччину, де все повторилося, і довелося тікати на Запоріжжя. А тут їх наздогнав страшний Голодомор 1933 року. Бачачи, що вижити на Запоріжжі не вдасться, Анатолій Іларіонович звернувся до родича, який працював у Києві в органах освіти, і попросив перевести його в якусь із північних областей України, де, чув, вижити було трохи легше. Так родина опинилася у селі Волевачі Остерського району на Чернігівщині. Анатолій Іларіонович працював директором школи, про нього у мешканців села залишилися найсвітліші враження. 

Смерть дружини Ольги була для нього великим горем. І тільки з часом співчутливі очі молодої учительки Ярини Динник дарували якусь розраду. У 1941-ому Анатолієві і Ярині не вдалося евакуюватися, їхали кіньми, та невдовзі довелося повертатися, бо вже були в оточенні. Так і залишилися у Волевачах, де 1943 року народився Юрій. Після війни якийсь час мешкали у батьківському домі Ярини в Острі, але коли повернувся з фронту її брат Григорій, Анатолій як шляхетна людина сказав, що ліпше вони з Яриною поїдуть учителювати в якесь недалеке село, а Гриць хай обживається, одружується, господарює на батьківському обійсті…

Поїхали Антиповичі вчителювати в село Гнилушу (нині Лебедівка). І там наздогнав їх голод 1947 року. Чотирирічному Юрчикові навік запам’яталося, як на сніданок на столі було одне яйце на трьох (а в колисці плакала крихітка-сестричка Зоя). 

Серце Анатолія Іларіоновича Антиповича так ослабло під час цього третього голодомору, який влаштували українцям кремлівські кати, що на початку 1948 року його життєвий шлях обірвався…

Пом’янути подвиг учасників Визвольних змагань, серед них і лицарів з роду Антиповичів, усіх українців, репресованих, депортованих московитськими окупантами, учасникам вечора-спомину допоміг наш полтавський Співак Волі Юрій Трейгель. Напередодні, 29 січня, Україна вшановувала пам’ять Героїв Крут, тож пан Юрій першим заспівав «Український романс» («Ми упали в сніги…») на слова Ганни Антипович. Енергію в душі присутніх влила повстанська пісня «Завтра в дорогу далеку…» А вклонитися мужності українців, яких не зламали ні тюрми, ні заслання, ми мали можливість, слухаючи у талановитому виконанні Юрія Трейгеля пісню на слова Олександра Кониського «Я не боюсь тюрми і ката…»

Юра з матір_ю і сестрою Зоєю

На околиці Полтави

«Дайте мені Волю! Випустіть із павутини!»

Ганна Антипович розповіла про ті реалії життя чоловіка, які ятрили його душу під час роботи у радянській пресі, зробивши екскурс його щоденниками, котрі вже на завершальній стадії підготовки до друку. А писав він щоденники тридцять літ, з 1986-го починаючи. Звичайно, навіть у радянські часи були й приємні моменти у його журналістській роботі, коли, наприклад, писав нарис про гарну, чесну людину чи рецензію на новий спектакль театру імені Гоголя. І в «Зорі Полтавщини», де він працював, були талановиті колеги, порядні, чесні люди. Але багато було в партійних колах і підлеглих їм журналістських і лицемірства, брехні, підлості, того, що він висміяв в одному зі своїх експромтів – з нагоди виходу на пенсію колеги:

Золоті пенсійні дні…
Ех, дожить оце б мені!
Я б нітрохи не журився,
Як на світ би народився
І забув би всі парткоми,
І райкоми, і обкоми,
Пленуми і постанови,
Теми планові і поза,
Усього цього партвоза…

Родина Антиповичів

Знемагаючи під тягарем того «партвоза», а ще «куріння і демагогічної тріпотні у коридорі» колег з його відділу, Юрій занотовує у щоденнику 29 листопада 1986 року: «…єдина думка, яка з’їдає мене у цій редакції, - як піти з неї, куди піти?.. де сенс життя, де радість, де мета?.. Що робити?

Кілька заповідей

1. Не кури.
2. Не калякай у коридорі редакції з товариством.
3. Акумулюй спокій, душевну рівновагу, віру.
4. Живи в тиші.
5. Вивчай авто і правила щодня.
6. Не бійся перемін рішучих!

А 18 лютого 1988 року у щоденнику Антиповича з’являється ще розпачливіший запис: «Дайте мені Волю! Випустіть із павутини!»

Полтавська-думка

Та вже 8 березня наступного року запис оптимістичніший: «Останній місяць живу чеканням вибуху долі і різких перемін. Ініціатива київських письменників щодо створення організації Народний Рух за перебудову поки що піддається цькуванню в пресі. Вважаю, це неправильна позиція. Бо Рух заявив себе в рамках закону, демократії і гласності.

Підтримувати лайку на адресу рухівців не буду. Мінятиму стрій життя. Може, піти шляхом діда Іларіона? Учора Галя ходила в єпархію. І ледь не потрапила до владики. Розмова з його помічником була дуже конкретною. В області відкриватимуться нові парафії. Незабаром діятимуть школи регентів (керівників церковних хорів) і ще якісь школи.

Одне слово, є над чим поміркувати…»

Остання світлина з докомп_ютерної ери

7 вересня 1990 року Юрій Антипович попрощався з партійною пресою і пішов у видавництво «Астрея». Але наприкінці року почала виходити газета міськради «Полтавський вісник», на той час видання прогресивне, де він і попрацював заступником редактора…

У щоденнику за 1994 рік Юрій записує: «Відрощую вуса протесту проти Кучминих посягань на українську мову» (Кучма в інавгураційній промові обіцяв російській мові статус офіційної поруч з українською державною). «Чучмецька твоя голівонька, Льоню!» - іронізує Антипович і збирається ввести в сюжет нової п’єси ще одного претендента на владу на ім’я Чучман…

Фото 1996 р.

«Хвилі молодої енергії, світлі ідеї… Революція почалася!»

Відчуття справжньої Волі і Надії з’явилося у Юрія під час Помаранчевої революції. Він був її активним учасником, їздив на Майдан у Київ, чергував в агітаційних наметах у Полтаві. Настрій Антиповича видно на світлині, де його сфотографували на Співочому полі в Києві 4 липня 2004 року, коли Віктор Ющенко заявив, що балотуватиметься у президенти. 

На Співочому полі в Києві 4 липня 2004 р.

10 жовтня 2004 року Юрій Антипович занотовує у своєму щоденнику: «Кілька днів тому команда Ющенка – Ю. Костенко, В. Асадчев, М. Кульчинський – на Співочому полі в Полтаві зібрала кілька тисяч людей. Тарас Петриненко, Тетяна Горобець, Дмитро Гнатюк, Анатолій Паламаренко, гурт «ВВ» - розкута атмосфера, хвилі молодої енергії, світлі ідеї… «Полтавська Думка» дала мій матеріал зі Співочого поля, підсилила заголовок, і хоч підкоротила фрагмент з Кульчинським – вийшло непогано».

Під час Революції Гідності Юрій Антипович стояв на полтавському Майдані стільки, скільки дозволяло здоров’я. Настрій тих днів на вечорі-спомині добре передав майданівець Юрій Трейгель своєю піснею «Людина – це борець».

На мітингу-молебні за козаками, що полягли у Полтавській битві. 27 червня 2009 р.

«Боже мій! Душа вільна, як птиця…» - з таким настроєм жив Юрій Антипович, коли наш народ здобував перемоги на шляху до правової і праведної України, справді незалежної від московитського поневолення. 

А коли росія розпочала проти України нову загарбницьку війну, він записує у щоденнику: «Я б пішов на фронт добровольцем, якби не вік, інфаркти…»

Коли ж почалося повномасштабне вторгнення рашистських катів, на фронт добровольцем пішов наймолодший син Юрія і Ганни Антиповичів Тарас, талановитий письменник і сценарист. Нині він – старший лейтенант, прес-офіцер Нацгвардії.

«Не впадемо ніколи ми, запалим небеса колись вогнями яворовими…»

Спогадами про своє спілкування з Юрієм Антиповичем поділилися рухівка, правозахисниця Зоя Коваленко; сусідка, волонтерка Полтавського батальйону небайдужих Олена Терник; кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Ганна Радько. Вони відзначали такі риси його характеру, як увага до людей, готовність допомогти, підказати якусь творчу ідею, почуття гумору. Коли при зустрічі Зоя Коваленко розповіла Антиповичеві, як її, правозахисницю, 13 жовтня 1997 року заарештували, щоб вона не могла виступити на суді проти міського голови Кукоби, і вона оголосила голодівку, а з волі на Покрову їй у камеру передали запахущих осінніх яблук, він сказав: «Напишіть про це. Камерні яблука... Є камерна музика. А це камерні яблука…» Минуло чверть століття, і вірш «Камерні яблука» таки народився – з присвятою «світлій пам’яті Юрія Антиповича – українця великої душі й гарячого серця», і пані Зоя читала його на вечорі-спомині. 

А ще до цього вечора вона вишила оберіг, присвячений УНР і НРУ, з рядками Юрія Антиповича, зверненими до рідної Держави, яку він так хотів бачити сильною, незламною… Така держава гартується сьогодні у війні з лютим ворогом – московською деспотією, і слово Юрія Антиповича – з нами у нашій боротьбі за Перемогу.

Завершувався вечір-спомин піснею у виконанні квартету «Явір» «Долиною туман тече…», яку Юрій дуже любив, з нею жив і з нею помирав. Того дня вона звучала в пам’ять не лише про нього, а й про автора слів Дмитра Павличка, який помер 29 січня. Сумно, але ж… звучить фінал Павличкової, Білашевої і улюбленої Антиповичевої пісні:

А брат мій каже: «Не журись,Не впадемо ніколи ми,Запалим небеса колисьВогнями яворовими».

І душа зодягається в крицю мужності і готовності захищати все святе для нас, українців…

Вікторія КОЗАЧЕНКО, журналіст, м. Полтава (для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті)