Декомунізація Гадяча: вулицю Маркса перейменували на честь заступника міністра юстиції УНР, музикознавця Климента Квітки
Депутати Гадяцької міської ради цьогоріч перейменували понад 30 площ, вулиць, провулків Гадяча. Враховано низку ініціатив Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП). З ініціативи регіонального представника УІНП в Полтавській області Олега Пустовгара та депутатки Гадяцької міської ради Катерини Кулик у гетьманській столиці увічнено видатних діячів культури та Української революції 1917-21 рр. Зокрема, на засіданні двадцять другої позачергової сесії Гадяцької міської ради восьмого скликання прийнято рішення про перейменування вулиці Карла Маркса на честь Климента Квітки — чоловіка Лесі Українки, правника, засновника української музичної етнографії, музикознавця. Сьогодні коротко розповімо про цю видатну особистість.
Батько рано помер від сухот, мати з усіх сил намагалася утримувати дітей. Але змушена була віддати п’ятирічного сина на виховання до поміщиків Карпових у Київ. Климент Квітка навчався в Києво-Печерській гімназії, яку закінчив із золотою відзнакою. Також отримав грунтовну музичну освіту в Київському музичному училищі та фах юриста у Київському університеті святого Володимира. Володів 13-ма мовами, а ще був концертмейстером університетського хору. Після закінчення університету займався юриспруденцією, працював в окружних судах у Тифлісі та Сімферополі.
З юних років захопився збиранням народного фольклору. Восени 1898 року, ще першокурсником, познайомився на літературному вечорі в університеті із Лесею Українкою, яка запропонувала занотувати народні пісні, які знала — перші записи з Лесиного голосу Климент зробив ще тоді. У 1901 році їхні шляхи знову перетнулися на Буковині, куди поетка приїхала шукати розради після смерті Сергія Мержинського. Він береться супроводжувати Лесю Українку та Ольгу Кобилянську в подорожі Буковиною — і далі до кінця життя поетки вони були разом.
Крім любові до фольклору їх зблизила хвороба — у Квітки так само були сухоти. Попри різницю у віці (Климент був на 9 років молодшим за Лесю), він теж був досить прогресивним у поглядах, тож деякий час вони жили цивільним шлюбом і повінчалися лише в 1907 році під тиском родини та суспільної думки. Попри обмеженість коштів, вони фінансували експедицію Філарета Колесси із запису народних дум, опікувалися Марусею Собіневською, яка офіційно була прийомною дочкою названих батьків Климента Квітки Феоктисти та Олександра Карпових. До останнього подиху поетки чоловік був поряд.
Овдовівши, продовжив фольклорні студії. У 1917 році видав двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки». Загалом було ж зібрано понад 6 тисяч народних пісень, понад 200 з них композитори використали для своїх творів, а Микола Леонтович створив на основі цих пісень найвідоміші хорові композиції. Також уклав «Посібник для збирачів фольклору» та підручник «До вивчення побуту лірників».
Під час Української революції, восени 1917 року Квітку був обраний товаришем (заступником) генерального секретаря судових справ Української Центральної Ради, а менше як за пів року — заступником міністра юстиції УНР.
У 1920 році став до роботи в Академії наук Української РСР, де заснував відділ музичної етнографії. Паралельно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка. За вісім років Климент написав та опублікував понад 40 наукових праць та досліджень і видав ще дві збірки пісень.
У 1933 році, коли маховик сталінських репресій ще тільки розкручувався, був позбавлений роботи й заарештований. Йому «пригадали» його роботу в державних органах УНР і звинуватили у співпраці з українськими буржуазними націоналістами. Щоправда, відбувся лише півторамісячним ув’язненням. Стукачі в камері повідомляли, що Квітка завжди з нетерпінням очікував нового допиту, щоби його якнайшвидше відпустили додому працювати.
Тікаючи від репресій, був змушений переїхати до Москви. Викладав курс музики народів СРСР в Московській консерваторії і навіть став професором. Але вже 1934 року його заарештували вдруге, причому як «російського націонал-фашиста» і заслали до сумнозвісного табору «Карлаг» у Казахстані. Щоправда, у 1936-му достроково звільнили (за чутками — за те, що блискуче підготував з англійської мови доньку начальника табору до вступу до вишу) та відновили в консерваторії. На цій посаді він пропрацював аж до самої смерті.
У 1936-му очолив фольклорну секцію Науково-дослідного інституту при Московській консерваторії, за рік став науковим керівником заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчості народів СРСР (нині — Науковий центр народної музики ім. К. В. Квітки).
В роки Другої світової війни залишився у Москві, читав лекції, записував народні пісні. У 1947-му надрукував опус «Наспіви календарних пісень як джерело вивчення історії музичної культури східних слов’ян». Після війни було написано чимало праць, та частина з них вийшла друком вже по смерті Квітки, а більшість так і залишилася в рукописному варіанті. Помер 19 вересня 1953 року в Москві, похований на Ваганьківському кладовищі. Перед смертю хотів повернутися до України, але йому не дозволили.
Полтавський офіс УІНП (за матеріалами офіційного сайту УІНП)
