Поетична біографія Миколи Зерова

Здебільшого вони звертаються до трагічних обставин життя неокласика, але подеколи спостерігаємо увагу інших моментів його біографії, як-от натяки на полтавське коріння («Дзвени в віках, полтавський римлянине!» (Яр Славутич «Пристрасний рапсод (Микола Зеров)»), також згадки про київський період життя: «Самотній Києва куток. / Ось дім професора Драйхмари... / Тут — Філіпович і Зеров» (Т. Масенко «Слава батьків»); «Питаєш, устрявши в розмову, / чи снились востаннє Зерову / Еллади пахучі гаї, / Овідія скарги співучі? / Ні, снилися київські кручі, / полтавських степів кураї» (В. Базилевський «Питаєш, устрявши в розмову...»); «Згадає [Зеров] Київ, щастя нетривале» (Юрій Клен «Попіл імперій»). Василь Стус, описуючи полтавський край («Пливли тумани сизі над Сулою, і сизо даленіли / зозулі. За яром приярок і знову яр, а далі / стром і урвище, і річка, і тиша, / по западинах промерзла, / гуде і огорта Засулля крик»), творить своєрідну поетичну загадку, ставлячи в один ряд прізвища / псевдонім українських письменників: «А там, де / дума, в золотій соломі, пригашеній сутемрявою, яйця / заблуклої казкової несучки. Зеров і Вишня, / і Сковорода» («Лубенські пам’ятаєш зозулі?»). Відповідь на неї нескладна: ці митці — земляки, а Микола Зеров і Остап Вишня навіть навчалися в одному класі.

Юрій Клен (О. Бурґгардт) у поемі «Попіл імперій» (1943–1947) наводить відомості про життя М. Зерова на початку 1920-х рр., скеровуючи читача до його поезії «Lucrosa» (1921) та значною мірою кодуючи їх у топонімах Баальбек і Лукроза:

Розмитий вздовж і впоперек,
немов облитий цебрами помиїв,
забутий Богом Баальбек —
такий був у двадцятім році Київ.
В ті дні жорстокої, лихої прози
я проміняв нудний столичний град
на затишок щасливої Лукрози
і холод кам’яниць на тепло хат.
За прадідівським лагідним звичаєм,
за стравами заставленим столом
нас частували там гарячим чаєм
і добрим доморобленим вином.
Як за щасливих днів, за днів дитячих,
світився у великих лампах гас,
і тішив душі гавкіт нам собачий,
коли ми повертали в пізній час.
З надіями незгаслими у серці
плекав там Зеров музу молоду
і, як його «нестриманий Проперцій»,
мені читав він вірші на ходу
Я пам’ятаю, в щасті і в біді
ми разом гаяли часи в Лукрозі,
думками ми ділилися тоді
в сонетах, стансах і звичайній прозі.
Бувало, він гекзаметри чіткі
мені читав, спинившись на дорозі...

Як зазначає Ю. Ковалів, О. Бурґгардта та М. Зерова об’єднували теплі стосунки. Вони разом працювали в «соціально-економічному технікумі та трудовій школі містечка Баришівки, куди їх запросив 1920 р. директор М. Сімашкевич. Після «сторозтерзаного», голодного і холодного Києва Баришівка здавалася сподіваною мирною гаванню. Микола Зеров охрестив її Лукрозою (від латинського lucrum, тобто «бариш») на противагу зруйнованому «Баальбеку» (Києву) <...>. «Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва», — згадував Юрій Клен. Баришівку в образі Ітаки оприявнить М. Зеров у присвяті О. Бурґгардту «Kapnos tes patridos»: «Та чи згадаєш ти в чужих краях / Поржавілий і старосвітський дах, / Де огнище твоє колись палало? / І чи промовиш з почуттям легким: / Там цілиною йдуть леміш і рало, / Там зноситься Ітаки синій дим?» Бурґгардт же, «ще не знаючи цього твору свого побратима, але немов інтуїтивно відчуваючи його настрій, тими ж самими образами відповів у вірші «Одіссей»: «Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат / Зріє хліб, і червоні хитаються маки / Там, де рідна на тебе чекає Ітака / і занедбаний твій маєстат». «Як у нього, так і в мене антична Ітака спливла, як символ покинутої України», — зауважував Юрій Клен.

У М. Драй-Хмари подибуємо згадку про невелику подію із життя лідера неокласиків: у сонеті «На могилі Руданського», присвяченому Майфетові й Зерову, ідеться про відвідини в Гурзуфі могили автора «Співомовок». Його початок нині сприймається пророче: «Мов на Голгофу йшли ми на могилу <...>». Про кримський відпочинок М. Зерова йдеться й у вірші-присвяті М. Чернявського, у якому з-поміж іншого згадано літературні смаки неокласика:

Пройти приморською тропою
Уранці тихий Партеніт,
Узять неспішною ходою
Гірський підйом і раптом світ
Гурзуфа синьої затоки,
Мов келих доброго вина,
Жадливо випить — то одна
Утіха люба і висока.
А ще любіша — в Буюрнус
Поуз мечетного бескета
Пройти у келію поета
І там почуть класичних муз.
Старий Вергілій, і Горацій,
І гостро-жовчний Ювенал —
Після сучасних ламентацій —
Який то справді ідеал!
А далі, з’ївши винограду
І склянку випивши води,
Щоб угасить гірку досаду,
Що без поезії сюди,
В цей світ, прийшов з-за Аю-Дага,
Ідеш над морем в Карасан.
В грудях тобі співа пеан.
В душі снується синя сага.

Інші поетичні згадки про життєвий шлях М. Зерова стосуються останнього й найстрашнішого його періоду. Початок 30-х рр. став часом ідеологічного та психологічного тиску на поета. Його змушують бути свідком на процесі «Спілки визволення України», 1934 р. звільняють з роботи в університеті, цього ж року помирає десятирічний син. Своє почуття безмірної втрати М. Зеров оприявнив у сонеті «То був щасливий десятьлітній сон!». «Миколо Зерове, втративши сина, / Ти спромігсь написати сонет, — звернеться до неокласика за 30 років Є. Маланюк, який важко переживав смерть дружини й тривалу розлуку із сином. — Поможи, це до тебе вимога єдина, / Бо наразі не маю інших мет, / Крім одної: / вернути не рівновагу, / Тільки власне погоду духа / (це знає кожен поет). / Не відвагу і навіть не спрагу, / А снагу відзискати ту «мову богів», / Що не плач, і не сміх, і не спів, / А гарячий згусток життя, / як розтоплена бронза. / Це вона <....> / застигає у вічність» («Миколо Зерове, втративши сина...»). Літературознавець О. Гальчук припускає, що смерть сина стала й першою, нефізичною смертю М. Зерова: «Він умер для всіх, хто хотів його принизити, образити, шантажувати, змусити боятися за найдорожче. <....> Символічний «відхід» Зерова, на нашу думку, точно відчув Є. Маланюк».

В. Стус у вірші «У липні сніг упав...», присвяченому М. Зерову, пише, згадуючи ці трагічні роки в житті митця:

О чорний тридцять другий рік.
О білокостий третій,
тридцять четвертий чорний рік,
і рік за роком ніби рокіт.
І кожен день — до тебе йде
підступна смерть — у ніч веде,
і кожну мить доба гряде,
спинивши за дверима кроки.
Посеред зрад немає вір,
не ходить поміж друзів друг,
а шастають між ворогів
твої закляті воріженьки.

У квітні 1935 року М. Зерова заарештували, висунувши обвинувачення в керівництві українською націоналістичною контрреволюційною організацією, та засудили на 10 років позбавлення волі, етапувавши на Соловки.

І вирік захват твій, що долю поділяти
з Насоном-вигнанцем приречено й тобі:
тож ти «нікчемних од» не вмів плести юрбі!
Тож навіть — в’язнем вже, зневаг зазнавши й горя,
закинутий у сніг, у вихор Біломоря,
ти в тиші зморених тюремних вечорів
Горацієм ясним замерзле серце грів, —

ці рядки вірша «Миколі Зерову» Б. Кравціва, у яких осмислено каторжний період життя неокласика, водночас передають незламний дух митця-естета, його залюбленість в античну поезію й високий письменницький хист. Суголосні з цим рядки з «Попелу імперій» Юрія Клена: «Тут тягнуться роки одноманітні. / І, догасаючи у мочарах, / похмурий день трояндою не квітне. / Але з ним поділяє чорний жах / улюблений Горацій в тозі білій <...>».

Описуючи перебування М. Зерова на Соловках, Юрій Клен у цій же поемі згадує «теплого Олексія», відсилаючи до рядків останнього з написаних M. Зеровим сонетів — «Тут теплий Олексій іще іскриться зрана...» (1935), чим підсилює трагізм долі письменника. З днем святого Олексія український народ пов’язує прихід справжньої весни, а це різко контрастує з життям ув’язнених на Соловках, крім того, «теплий Олексій» тут символізує життя на волі: «Йому в душі ще жевріє вогонь. / Віддаючися тужним снам і мріям, / що вітерцями обвівають скронь, / він смутно марить «теплим Олексієм». / Усе в минулому, в колишніх днях. / Кінець і радощам, і всім надіям. / Та іскри ще спалахують в очах». У сонеті М. Зерова теж спостерігаємо контраст «теплий Олексій» — туга, біль, проте тут наявна надія на те, що життя зміниться-таки на краще: «Чи скоро ж у мені, о теплий Олексію, / Минуться туга, біль, розтане темний лід?» Юрій Клен далі в тексті використовує цитату зі згаданого вище вірша «То був щасливий десятьлітній сон!» («На кожнім дні своя печать лежала, / і кожний рік там був на інший тон, / і екстатичних сонць ясні кружала / злітали в неба голубий плафон») і, так би мовити, продовжує рядки М. Зерова, образом сну закільцьовуючи біографію поета: «Він очі звів: це небо непривітне; / навколо все — як нереальний сон».

Василь Стус у вірші «Колеса глухо стукотять...» докладно відтворює арештантський маршрут неокласика до місця відбування покарання:

Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об паром,
стрічай, товаришу Хароне,
з лихом і з добром.
Колеса б’ють, колеса б’ють,
кудись торують путь.
Уже. Додому не вернуть,
додому не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в христа, в вождя, в усіх божат
і в мать і перемать,
Москва, гора Ведмежа, Кем
і Попів острів — шлях
за ґратами, за вартами.
розбухлий на сльозах.
<....>
Рад-соц-конц-таборів союз,
котрий Господь забув,
диявол теж забув.

Цей твір став одним із доказів «антирадянської агітації і пропаганди» В. Стуса на суді 7 вересня 1972 р. Тоді ж поет-шістдесятник зазначив, що його присвячено пам’яті М. Зерова:

— Цей вірш присвячений закатованому поету Миколі Зерову. Іване, пригадуєш, я говорив тобі про це? — вигукнув Стус із лави підсудних.

— Обвинувачений, я вам слова не давав, — суворо проказав суддя. — Свідок, відповідайте!

— Я сприйняв цей твір як посвяту репресованим. У ньому йдеться про тридцяті роки, тому що згадуються місця тодішніх таборів. Вираз «рад-соц-конц-таборів союз» свідчить про масовий характер репресій. Адже тепер, наскільки я розумію, арешти і суди не такі масові. Чи, може, ви маєте інші дані? — дотепно додав Калиниченко. (Дзюба С., Кірсанов А. Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса. Харків. Фабула, 2019).

В. Стус неодноразово звертається у своїх поетичних творах до життя М. Зерова, згадаймо ще, наприклад, вірш «Ти мертвий»: «Це він, подумав я. Це той, що ніс / Овідія на Соловецький острів — / цю самострату й самопорятунок». Він узагалі, за словами К. Москальця, «відчував себе безпосереднім спадкоємцем розстріляного професора і справді був однією з неусувних ланок, що з’єднує розірваний у 1930-х роках ланцюг часів», та передбачав суголосність своєї долі з долею М. Зерова. Зокрема, у згаданому вже вірші «У липні сніг упав...», що ввійшов до збірки «Веселий цвинтар», створеної впродовж 1968–1970 рр., тобто до арештів і заслань, він звертається до лідера неокласиків:

Миколо Костевич! Мені
здалося — кості на вогні,
здалося — очі — дві сльози
на заполярну впали кригу.
То ти й мені тепер позич
сльози. Не слави. Смерті зич.
І грому зич. І бурі зич.
І на зимівлю зич хурдигу.
То я до тебе доберусь
хоч по-пластунському. Не так,
не так ми мріяли дожить.
А раз судилося — то судом
беріть, в’яжіть, катуйте,
рвіть,
згодовуйте звірячу мить,
звіри!

М. Зерова разом з іншими українськими митцями розстріляли 3 листопада 1937 року на честь 20-річчя «Великого Жовтня». «Пориванням строгий, / Парнаських муз не зрадивши чертоги, / Поліг костями окрай полярних вод», — із сумом згадує про це Яр Славутич у вірші «Микола Зеров». Ще емоційніше описує трагічний кінець поета-неокласика О. Теліга, прямо вказуючи на винуватців його загибелі: «В часи сваволі дикої, пітьми і зла, / Коли засліплені безглуздий культ кували, / В неволі дальній, де німа холодна мла, / Миколи Зерова не стало» («Перекладач, учений, критик і поет...»). А Юрій Клен, говорячи про смерть свого товариша й однодумця, удався до інакомовлення, згадавши античних поетів:

Хотів промовить я до друга, але
суворо проводир сказав: «Тепер
він розмовляє з тінню Марціала,
йому рядки наспівує Гомер» («Попіл імперій»).

Микола Зеров — із когорти українських митців доби «Розстріляного відродження», тобто тих, кого катувала та знищила радянська влада. Тому в багатьох поетичних творах його образ осмислено поряд з образами інших письменників чи / та культурних діячів, наприклад: «Одні в квітках, другі в крові, зійшлися мертві і живі... / Драй-Хмара, Зеров, Филипович...» (В. Сосюра «Розстріляне безсмертя»); «Невже Костенко, Драч і Вінграновський, / Нового слова горда корогов, / Тут знайдуть смерть, як Зеров і Драй-Хмара?» (Яр Славутич «Моя доба»); «Шобло колимське! Скоро вам... / Виправить вас могила. / Виправить! Чортів люд! / Мерзне маестро Курбас, / Зеров-професор мерзне / <...> / — Вітер! Навала диких ордищ! Орда навал! / Кайлами веселіше, професори-маестри! / Буде — (могила братня? Чи оборонний вал?)» (І. Світличний «Курбас»); Той гад, який Плужника бив по щоці, / і той, що викручував Зерову руки, / <...> / немов динозаври, не вимерли, ні / <...> / Коли б у веселу від страху юрму / жбурнути всю правду з жалю і розпуки. / Бо просто несила підняти уму / ні Плужника кров, ані Зерова муки (В. Базилевський «Анафема»).

Д. Павличко в поемі «Вогнище» називає М. Зерова й інших письменників в одному ряді з іншими закатованими більшовиками українцями та чітко вказує винуватця їхньої смерті:

Прийдіть і ви, з мечами солов’ї,
Стопчатівські і мишинські мої,
Пов’язані дротами в Станіславі,
Байбараки та киптарі криваві,
В Дем’янів Лаз у темряві нічній
Одвезені й поховані, мов гній;
Прийдіть і ви, скатовані повстанці
У тюрмах більшовицьких, на
Луб’янці,
В імперії підвалах, де зі стін
Донині кров стікає в чорний тлін.
Прийдіть і ви, міцні, вічноголосі,
Постріляні у тім’я в Сандармосі,
В колючий дріт забиті, як в терни,
Антона Крушельницького сини;
І ви прийдіть, неподоланні в
смерті,
Колючим дротом скручені,
обдерті,
З ясою геніальності в душі,
Зерови, Курбаси та Куліші!
Письменство українське ясночоле,
Залиті кров’ю злотні ореоли,
Пробиті ззаду, збиті з голови
Вогнем братерським — кулею
Москви!

А ще в одному творі — вірші «Поетична географія» — розширює цей трагічний ряд, згадуючи події ХVІІІ—ХХ століть та називаючи імена знакових для української культури, історії, політики діячів:

Печальний монастир на Білім морі,
На костях кошового Калниша,
І Кос-Арал, де в понадлюдській
зморі
Всяває світ Шевченкова душа.
І Петербург, де на козацьких трупах
Стоять мости,тече Неви ропа,
І Колима, де в льодових шкарлупах
Лежать повстанці, воїни УПА,
Могила Дорошенка під Москвою
І Сандармох, де досі стигне кров,
Де із простреленою головою
Лежать Куліш, і Курбас,і Зеров,
Шляхи поза Урал на стужу й погин,За
людську честь, за мамин спів —
на смерть;
І Роттердам, де Коновальця стогін
Навік закутий в надмогильну твердь;
І сам Париж, де пам’ятають мури
Останні кроки, передсмертний дих,
Останнє слово Симона Петлюри,
Що завжди буде першим для живих;
І Мюнхен, де лежить Степан Бандера
У тишині баварської землі,
Де ще тече трутизна з револьвера,
Змайстрованого вбивцею в Кремлі, —
Європа і Сибір аж до Камчатки —
Це наша географія, брати <...>.

Трагічна смерть М. Зерова осмислена й через призму християнського світовідчуття: «Питаєш, чи знана могила? / Поети, як ангели, мила, / немає в поетів могил» (В. Базилевський «Питаєш, устрявши в розмову...»). А Яр Славутич висловлює пророчу думку про невмирущість творчості письменника: «Для тебе, майстре, вічности клейнод / Несе безсмертя. <...> / Серед снігів, де млавий морок плине / І крає крига заметіль сліпу, / Витай душею, як сосна зелена! / Ще прийде час — на соняшнім степу / Тебе вквітчає лаврами Камена» («Микола Зеров»).

Іванна БРАЇЛКО, учениця 9 класу Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 імені І. П. Котляревського