130 років тому на Полтавщині народився Кирило Осьмак- Президент підпільного уряду і парламенту України

Дитинство і юність

Народився в містечку Шишаки неподалік Миргорода. На береги Псла його батько, міщанин Іван Юхимович Осьмаков, переїхав з Курської губернії. «Про матір, Тетяну Андріївну Власенко, знаємо, що вона походила з козацького роду і привела на світ п’ятеро дітей. З них трійко померли під час епідемії тифу. Після закінчення народної школи в рідному селі навчався чотири роки в повітовій школі Миргорода, а потім у Полтавському реальному училищі. У віці 20 років Кирило вступив до Московського сільськогосподарського інституту. Навчання він поєднував з журналістикою. Молодий студент співпрацював з журналом «Украинская жизнь», який редагував Симон Петлюра», — розповідає в інтернет-виданні «Історична правда» дослідник і громадський активіст Олег Радик. Під час Першої світової війни доля закинула Осьмака на Південно-Західний фронт, де як представник земського союзу завідував харчовим пунктом для цивільного населення. Тут закохався у Марію Юркевич. «Вона походила з Волині, закінчила Бестужівські жіночі курси у Санкт-Петербурзі і з патріотичних переконань поступила на службу в Комітет Червоного Хреста. Звідти її направлено у Збараж керувати яслами для сиріт, батьків яких забрала війна. Вінчалися молодята на Різдвяні свята 1916 року, а в жовтні світ побачив їх син Олег. Родина Осьмаків поселяється в Києві, Марія вчителює у трудовій колонії, а Кирило працює у постачанні війська», — констатує Олег Радик.

Кирило Осьмак під час 1 світової

Перші визвольні змагання: громадський і науковий діяч

Кирило Осьмак є активним діячем Української революції 1917-21 рр. — перших визвольних змагань українського народу за незалежність у 20-му столітті. 17 березня 1917 року він разом із іншими українськими патріотами стає фундатором Української Центральної Ради (УЦР) — організації, котра незабаром перетворилася на парламент Української Народної Республіки (УНР). В УЦР репрезентував губернське земство. У Генеральному секретаріаті земельних справ УЦР очолював видавничий відділ.

У 1922 році УНР окупувала більшовицька Росія. У перші роки свого панування більшовики поводилися хитромудро, прагнучи отримати симпатії прихильників УНР й утвердити свій режим. Тож перші роки перебування УСРР в складі Радянського Союзу ознаменувалися «українізацією» — запровадженням української культури й мови у різних сферах, зокрема й у науці. Якраз у 1922 році Осьмак поринає у сільськогосподарську науку: очолює українське Термінологічне бюро сільськогосподарського наукового комітету, готує словник українських сільськогосподарських термінів.

«Їх було класифіковано понад сорок тисяч. Це була дуже кропітка робота і майже ніким не знаний тоді напрям. Опрацьовувалися не лише літературні, а й народні розмовні джерела. Розпочате Кирило Осьмак продовжив в Інституті української наукової мови Всеукраїнської Академії Наук», — відзначає Олег Радик.

Помста окупантів

Однак вже наприкінці 20 рр. минулого століття року червоні окупанти ініціюють наступ на українське наукове й культурне життя. Діячів української науки, культури й церкви заарештовували, ув’язнювали до тюрем і концтаборів, жорстоко катували, багатьох розстрілювали. Вістря російсько-комуністичних репресій було спрямоване передусім проти діячів УНР. У березні-квітні 1930 р. 45 учасників Спілки визволення України (СВУ) на чолі з академіком Сергієм Єфремовим отримали тривалі терміни ув’язнення і згодом були умертвлені у тюрмах і концтаборах, а загалом внаслідок «процесу СВУ» було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб.

Кирило Осьмак (тюремна світлина 1958 року)

Тричі «червона сокира» сталінського терору нависала й над вченим-аграрієм Осьмаком. Інтернет-видання «Шишаччина» описує це так: «5 березня 1928 року — перший арешт. Потрапив на нари як учасник «контрреволюційної організації правих українських націоналістів». Колегія ОГПУ 28 вересня 1928 року вислала науковця за межі республіки, присвоївши йому тавро «соціально небезпечного елемента. Осьмак поїхав у Курськ, на батьківщину батька, де продовжив співпрацю з Академією Наук як позаштатний працівник. Та 2 березня 1930 року по горезвісній справі Спілки визволення України отримав три роки таборів. Наприкінці 1933 року звільнився і працював директором радгоспу і головним агрономом колгоспу. Там знову потрапив у лабети сталінських опричників. Заарештований на початку 1938 року, Кирило Осьмак провів у застінках більше двох років. Від розстрілу його врятували численні апеляції і листи у всі можливі інстанції, на які він був мастак. За браком доказів звільнили у лютому 1940 року».

Дружина «ворога народу» Марія не дочекалася з тюрми чоловіка. Вчителька не витримала поневірянь коханого, розлуки з ним, наклепів і цькувань з боку сусідів, колег та учнів, які бойкотували її уроки. Кинулася під колеса потягу на станції з символічною назвою Кремльово.

«В кінці лютого, коли мав змогу вже рухатися, прибув на Марусину могилу. Гірко тужив над її гробиком. Не думав виїздити з тих місць», — писав Кирило до сестри Анни.

Другі визвольні змагання: участь у націоналістичному рухові

У березні 1940 року після дванадцятирічної перерви Осьмак повертається в Україну. Прихід нацистів застає його у Чернігівській області на посаді технічного директора санаторію. Знову наука, знову активне громадсько-політичне життя: створює бюро Всеукраїнської спілки сільськогосподарської кооперації й долучається до Української Національної Ради. На думку поета Олега Ольжича та інших діячів Організації Українських Націоналістів (ОУН) — мельниківців, Рада мала б стати законодавчим органом відновленої незалежної Української держави. Осьмак очолив відділ земельних справ національної Ради і кооперативне товариство «Сільський господар».

Але новий окупаційний режим — націонал-соціалістичний (нацистський), вчинив жорстоку розправу над українськими патріотами: Українську національну Раду розігнали, розстріляли в Бабиному Яру поетесу-націоналістку Олену Телігу, бургомістра Києва Володимира Багазія та багатьох діячів ОУН , провели інші каральні акції. Після репресій Осьмак втратив рештки ілюзій щодо намірів німецьких окупантів, тож через структури «Сільського Господаря» допомагав харчами членам похідних груп ОУН. З літа 1942 року невгамовний Кирило вже на контакті з ОУН-бандерівцями: проводить підпільну організаційну і пропагандистську роботу в Києві, пише і видає листівки «До збройної боротьби!» і «Злочини німецьких загарбників на Україні», публіцистичні праці «Україна — колонія Москви», «Покладаймося на власні сили», з — під пера колишнього директора радгоспу виходить твір «Колектив як засіб поневолення українського селянства»; у праці «В єднанні сила нації» закликає створити об’єднавчу організацію «Спілка української державності» для координації боротьби та формулює засади об’єднання: суверенна українська держава, земельна реформа в інтересах селянства, восьмигодинний робочий день і вироблення законодавства майбутньої держави.

Восени 1943 року переїздить до Львова.

На чолі УГВР

Попри багате на мученицькі і героїчні події життя, все ж головним подвигом Кирила Осьмака варто вважати те, що він очолив Українську головну визвольну раду (УГВР). Це був головний орган підпільної України, який керував національно-визвольним рухом за незалежність з 1944 року і представляв всі патріотичні сили. Перший з’їзд УГВР можна без перебільшення назвати історичним. В умовах жорстокої війни, в якій УПА воювала як проти СРСР, так і проти гітлерівської Німеччини, об’єднати патріотів було складно. Долучається до підготовки програмних документів УГВР, які були остаточно затверджені 10 червня 1944 року: Універсал, Платформа, Устрій. Назву «Універсал» запропонував саме Осьмак, щоб провести історичну паралель з універсалами гетьманів і Центральної Ради. З 11 липня 1944 року поблизу лісництва в селі Сприня, біля підніжжя гори Виділок на Самбірщині, протягом п’яти днів відбувався Великий збір УГВР. Після дебатів затверджено, крім програмних документів, присягу вояка УПА. Отримав псевда «Марко Горянський», «Гірняк».

Карта з місцем історичної події

Памятник діячам УНВР у селі Сприня

15 липня 1944 року уродженця Полтавщини обрали президентом Української Самостійної Соборної Держави.

«Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя».

Це — слова присяги, яку склав Президент УГВР Кирило Осьмак. Віце-президентами обрані віце-спікер польського сейму Василь Мудрий, священик о. Іван Гриньох і ще один уродженець Полтавщини Іван Вовчук (справжнє прізвище Федір Вовк). Як писав потім командувач УПА Роман Шухевич: «Глибока тиша запанувала на залі нарад, коли голо-ва президії УГВР станув перед головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторювати слова присяги. То присягав президент України перед усім українським народом».

На основі архівних джерел історики встановили повноваження очільника УГВР. «Президент мав репрезентувати УГВР перед зовнішнім світом. До повноважень Президента входили також скликання і закриття Вели-кого Збору УГВР, ведення засідань Президії і головування на конференціях УГВР, затвердження за поданням Голови генерального Секретаріату УГВР генеральних секретарів з окремих справ, затвердження за поданням генерального Судді двох членів генерального Суду, а на подання генерального Контрольного — двох членів Контрольної Колегії. Президент мав також затверджувати закордонних делегатів УГВР, а також приймав присягу від членів Президії, Голови генерального Секретаріату, генеральних секретарів, членів генерального Суду та Контрольної Колегії. Президент мав також право помилування».

Печатка УГВР

23 серпня 1944 сотні УПА вступили у бій з військами диктатора Сталіна біля містечка Турка. Осьмак потрапив у гущу бою, але, по щастю, вижив. Деякий час переховувався під чужим ім’ям в с. Дорожів Дублянського району Дрогобицької області, а вже 12 вересня 1944 року під час однієї з облав НКВС сталінські посіпаки заарештували очільника УГВР.

«А на світанку знов, як в’язні смерті ждуть, Кирила Осьмака на допити ведуть»

10 липня 1948 року ОСО («Особое совещание при МГБ СССР» ) винесло вирок про 25 років ув’язнення в тюрмі «за участь в контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність». У 1953 році Осьмака возили до Москви, як вказувалося в матеріалах справи, «з метою оперативної обробки і вивчення можливості використання у заходах з розвалу націоналістичного підпілля на Україні і ОУНівських центрів, що знаходяться за кордоном». Однак в оперативних документах значиться, що переконати Осьмака не вдалося:

«він був і залишається ідейним українським націоналістом і, скоріше, готовий піти на смерть, ніж погодитися на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності». Співкамерники Осьмака писали, що він проти будь-якого єднання з Росією, вважає, що Росія гнобить Україну».

Тож, лідер УГВР не потрапив під хрущовську амністію:

«Враховуючи, що Осьмак є запеклим українським націоналістом, який свої націоналістичні погляди не змінив за період перебування в тюрмі, і за своєю ворожою діяльністю становить особливу небезпеку, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року щодо скорочення терміну наполовину до в’язня Осьмака Кирила Івановича не застосовувати».

Класик української літератури Дмитро Павличко змалював словами ці трагічні обставини з життя видатного Українця:

«Тюрма вночі не спить. Вона суцільне вухо.
Десь брязкають ключі. Лунають кроки глухо.
А на світанку знов, як в’язні смерті ждуть
Кирила Осьмака на допити ведуть.
Це вчора так було, учора й позавчора.
Це вже десятий рік, як виснажена, хвора
Надосвітку на хрест людина йде свята,
Пригорблена, немов несе свого хреста.
Йде сивий чоловік. Шукають сонця очі.
Два ключники — за ним, немов собаки гончі
Світ падає з вікна, блищить на сходах кров.
Хтось певно з допиту цієї ночі йшов.
Кирило слухає. Десь українська мова
То стогне, то ячить. Паркетина дубова
Вночі пройшлась по ній, її сікли й пекли
Братерством ковані московські шомполи.
Йде й молиться Осьмак недвижними устами.
Іде затуляється від слабкості й знетями.
Іде й не падає, хоч дух його завмер.
Оглянувся — за ним іде УГВР».

Президент підпільного парламенту і уряду України помер 16 травня 1960 року у відомій російській в’язниці-катівні «Владімірський централ», де утримували особливо небезпечних для СССР в’язнів. Поховали біля мурів тюрми під номером 5753.

Після відновлення незалежності , у 1994-95 рр. офіційно реабілітували як «безпідставно репресованого», а 1 грудня 2004 року повернувся в Україну навіки. Панахиду за упокій душі служили у Володимирському православному соборі Києва. Тепер прах президента УГВР спочиває на Байковому кладовищі у Києві.

Могила Кирила Осьмака на Байковому цвинтарі у Києві

Увічнення пам’яті

«24 серпня 2007 р. у Шишаках Полтавської області звели пам’ятний знак Кирилові Осьмаку. 1 грудня 2007 р. на Байковому кладовищі в Києві встановлено й освячено пам’ятний знак. З 2008 року одна з центральних площ Шишак носить ім’я Кирила Осьмака. Рішенням Київської міської ради від 15 вересня 2015 р. одну з вулиць столиці перейменували на честь Кирила Осьмака», — розповідає інтернет-видання «Герої України».

Поет Дмитро Павличко у поемі «Кирило Осьмак» висвітлив постать видатного сина землі Полтавської, який віддав своє життя за волю України.

У 2014 році на Полтавщині з ініціативи тодішнього директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації (нині — регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області) Олега Пустовгара вперше пам’ять борця за незалежність вшанували на державному рівні: у райцентрі Шишаки відбулися вечір пам’яті і перегляд документального фільму «Незламний Президент», покладання квітів до пам’ятного знака, за кошт обласного бюджету створили радіопередачу та короткометражний документальний фільм із серії «Поборники незалежності. Полтавщина».

За матеріалами інтернет-джерел підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом Українського інституту національної пам’яті