Розмір тексту

Підпілля ОУН у Полтаві в роки Другої світової війни

Прапор ОУН Прапор ОУН

Однією із закритих тем у роки комуністичного режиму була участь українських патріотів у антинацистському Рухові опору, зокрема діяльність українського національно-патріотичного підпілля на Полтавщині, про яке заборонялося навіть згадувати. Проте і в умовах державної незалежності України дослідження даної теми пов’язане з численними труднощами, викликаними насамперед браком документів.

Імена багатьох українських патріотів-підпільників невідомі, адже вони боролися і вмирали безіменними або під псевдонімами. Навіть в опублікованих за кордонами СРСР спогадах уцілілих членів підпілля ОУН донедавна не розголошувалися імена всіх його учасників, щоб не зашкодити тим учасникам Руху опору та їхнім сім’ям, які ще залишалися в живих за залізною завісою — у Радянському Союзі.

Найбільш повну картину діяльності національно-патріотичного підпілля на Полтавщині в роки радянсько-німецької війни дають опубліковані в 1997 році журналом «Київ» спогади безпосереднього учасника подій Миколи Соколовського.

Із початком радянсько-німецької війни із Західної України на схід вирушили утворені ОУН похідні групи мельниківського та бандерівського спрямування, до складу яких за різними даними входило від 4 до 7 тис. чоловік. Здебільшого це були молоді люди, щирі патріоти України, які прагнули в умовах нацистської окупації згуртувати українців навколо національної ідеї і повести їх на боротьбу за свободу й незалежність своєї Батьківщини, яка потерпала під гнітом двох тоталітарних режимів — сталінського,комуністичного й гітлерівського.

Шлях похідних груп ОУН на Слобожанщину і Донбас пролягав через Полтавщину. У Києві мельниківці створили свій керівний орган — ОСУЗ (осередні та східні українські землі), який охоплював Київську, Полтавську, Чернігівську, Житомирську і Вінницьку області України. Одну з похідних груп ОУН (мельниківців) очолив Ярослав Якимець. До неї входили студенти-галичани Ярослав Лашин, Володимир Попович і Степан (прізвище невідоме). Серед учасників похідних груп були й полтавці, учасники визвольних змагань 1917–1921 років, які з різних причин опинилися на еміграції. Зокрема, протягом 17–19 липня 1941 року на схід вирушили Іван Гармаш, Григорій Падалка, Юрій і Денис Матвіїви, Іван Прохват, Степан Шахрай, Володимир Бідик та Марія Безпалова. У кінці вересня 1941 року до Полтави перевели голову обласного проводу ОУН на Вінниччині Василя Яворіва.

Значну роботу з виявлення і згуртування національних сил на Полтавщині провів один із лідерів ОУН мельниківської орієнтації, уродженець міста Рогатина на Галичині Богдан Онуфрик («Коник»). Одним із його завдань було формування з українських патріотів органів місцевої влади — допоміжної окупаційної адміністрації з тим, щоб ці люди стали носіями української державницької ідеї на окупованих німцями землях.
Після нетривалого перебування в Полтаві Б. Онуфрик вирушив на Слобожанщину. Ідучи пішки від Полтави до Харкова, він, за спогадами Осипа Жалоби, в Іскрівці, Чутовому, Коломаку, Валках і Люботині скликав збори місцевої інтелігенції та української людності і за їх рекомендаціями підбирав «ідейних українців» на посади районних і сільських старост, адже легальна робота в органах місцевого самоврядування, хоч би які обмежені права вони мали, створювала більш сприятливі умови для пропаганди ідеї Української національної державності.

Із різних джерел, що збереглися, достеменно відомо, що українське націоналістичне підпілля у формі осередків чи симпатиків ОУН діяло в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Пирятині, Лохвиці, Золотоноші, Яготині, Кишеньках і Малій Перещепині.

Центром національно-патріотичного підпілля мельниківського спрямування в Полтаві стала міська управа. Її очолював бургомістр Федір Борківський — колишній старшина армії УНР, особисто знайомий із Симоном Петлюрою та Євгеном Коновальцем. Проходив у справі Спілки визволення України, протягом 10 років поневірявся у Соловецькому таборі особливого призначення. Після звільнення мешкав у Полтаві на вулиці Монастирській, 15. Напередодні радянсько-німецької війни працював бухгалтером Полтавського хлібзаводу.

У Полтаві діяли підпільники ОУН як мельниківської, так і бандерівської орієнтації. Прикриттям для підпілля ОУН була робота в органах місцевої окупаційної адміністрації та тилових німецьких установах і штабах. Притулок їм давали українські патріоти, які ще залишалися живими після двадцяти років більшовицького терору. Зокрема, допомогу членам похідних груп ОУН надавала Полтавська управа Українського Червоного Хреста, у тому числі голова управи Галина В’юн та її мати Єлизавета Гришко, священик Української автокефальної православної церкви Демид Бурко та його дружина Антоніна, родини Потапенків, Потульницьких та ін.

Демид Бурко Демид Бурко

Меморіальна дошка Демиду Бурку у Полтаві Меморіальна дошка Демиду Бурку у Полтаві

Полтавські енкавеесівці вважали, що підпільну організацію мельниківців у Полтаві очолював Петро Петрович Дейнеко — службовець міської управи. Напередодні війни П. Дейнеко працював садівником у Полтаві, зокрема доглядав Корпусний сад. Найближчим його помічником, як вважали енкавеесівці, була Галина В’юн (у написаних у 1961 році спогадах вона про це не згадує), а активними учасниками — Андрій Багмет і Олександр Дигас. За словами М. Соколовського, мельниківцями були бургомістр Полтави Ф. Борківський, редактор обласної газети «Голос Полтавщини» Петро Сагайдачний (можливо, це — псевдо), начальник полтавської поліції, член ОУН ще з еміграції Петро Чуй та його заступник Мирошниченко, завідувач земельного відділу міської управи Микола Скрипченко, агроном Григорій Оснач, майор Червоної армії Петро (прізвище невідоме), брати Петро й Олексій Громи та ін. Із підпіллям ОУН(м) був пов’язаний і кобзар Іван Скляр.

Галина В'юн Галина В'юн

Полтавська поліція поряд із міською управою стала основним осередком мельниківців. До складу мельниківського підпілля ОУН, як свідчив 19 жовтня 1943 року на допиті в органах НКВС Степан Грига, входило близько 30 чоловік із числа жителів Полтави та навколишніх сіл. Крім названих вище, серед них були: Костянтин Павлович Вайденко, 1893 року народження — завідуючий паливним відділом міської управи; Яків Семенович Четверило, 1895 року народження, уродженець села Чорноглазівки; Пацагула — завідуючий Інвалідним будинком при Добродійному відділі Полтавської міської управи; Іван Трохимович Васильченко — виконавець міської управи; Петро Васильович Грінченко — бухгалтер міської управи; Степан Степанович Грига — завідуючий адресним столом міської управи, а також Петро Прокопович Марченко й Арсеній Григорович Дникало.

Бандерівці також мали в Полтаві свою «п’ятірку», яку очолювали Ярослав Мудрий («Окулярчик») та Василь Яворів («Зелений»). Вони прибули до Полтави зі Львова незабаром після приходу німців. Осідок бандерівці мали на квартирі Олександри (Олесі) Потапенко на вулиці Котляревського, навпроти скверика. Господарка квартири була донькою відомого полтавського поета Мусія Кононенка і дружиною Митрофана Потапенка — працівника споживчої кооперації, репресованого в 1937 році. Будучи членом ОУН(б), О. Потапенко працювала в Полтавській управі Українського Червоного Хреста. «Це була жертовна і відважна жінка-патріотка, — згадував пізніше М. Мартинюк, — безмежно віддана справі чинного націоналізму». Запасна явка бандерівців знаходилася в їдальні на вулиці Олександрівській, де деякий час працювала Антоніна Кушнір (навпроти нинішнього ЦУМу).

Основним завданням українських патріотів, як указувалося в доповідній записці наркома НКВС УРСР Рясного на ім’я М. Хрущова, було ведення націоналістичної пропаганди серед населення і військовополонених, яким вони доносили «ідеї боротьби з більшовиками, а також із німцями за створення «самостійної Української держави» . Найбільш сприятливий ґрунт вона знаходила серед національно свідомої української інтелігенції та селянства, серед якого панували сильні антиколгоспні настрої. У числі інших завдань українських націоналістів було залучення нових членів до свого підпілля, створення фонду допомоги сім’ям репресованих комуністичним режимом людей, збір коштів для ОУН та ін.
Ідеї державної незалежності України підпільники ОУН пропагували під час збирання продуктів, грошей і одягу для радянських військовополонених, якими опікувався Український Червоний Хрест, по містах і селах Полтавщини. З цією метою вони неодноразово були в Котельві, Нових Санжарах, Опішному, Диканьці, Мачухах та ін. Організацією допомоги військовополоненим від Українського Червоного Хреста займалися Андрій Багмет та Зінаїда Потульницька — дружина протоієрея Олексія Потульницького. З дозволу окупаційної влади вони виїжджали в села, скликали сходи й закликали людей робити пожертви для українських бранців-полонених.

Обкладинка книги Галини Вюн про Червоний хрест у Полтаві Обкладинка книги Галини Вюн про Червоний хрест у Полтаві

Український Червоний Хрест у Полтаві став легальним осередком, навколо якого гуртувалися всі національно свідомі українські елементи, у тому числі й підпілля ОУН. У своїх спогадах про співпрацю з українськими патріотами Г. В’юн писала: «Зовсім природно в колах нашого товариства знайшло значну підтримку українське національно-визвольне підпілля, очолюване тоді, як відомо, обома гілками ОУН.
Навесні 1942 року німецьке фронтове командування передало Полтавщину в управління цивільної влади — вона була включена до рейхскомісаріату «Україна». Відтоді й почалися масові репресії проти національно свідомих українців. Першими жертвами нацистського терору стали учасники Похідних груп ОУН — молоді підпільники-націоналісти, які прибули на Полтавщину з Галичини та еміграції, щоб допомогти полтавцям у будівництві національного життя. Завдяки спільним клопотанням Полтавської управи Українського Червоного Хреста та керівництва Полтавської міської управи, зокрема Борківського, перших в’язнів удалося врятувати. Але в кінці березня 1942 року, невдовзі після Шевченківських свят, які урочисто пройшли в приміщенні міської управи, було заарештоване і її керівництво на чолі з бургомістром Борківським. Нацистська служба безпеки у одному документі писала: «У Полтаві було заарештовано мера і трьох інших осіб. Мер проводив у себе збори з прибічниками Бандери, в ході яких він пропагував ідею створення української армії для її боротьби з німецьким вермахтом». За це його і розстріляли нацистські окупанти у 1942 році.

Якщо на початку окупації України нацисти ставилися до спроб українського національного відродження з настороженістю і зневажливою байдужістю, то надалі почали вбачати в ньому джерело неприємного клопоту для себе. З весни 1942 року почалися гоніння на будь-які прояви українського національного життя. Зі шпальт українських окупаційних газет зникають публікації про героїчні сторінки минулого, зменшується кількість повідомлень про місцеве життя. Нацисти заборонили використовувати українську національну символіку, виконувати гімн «Ще не вмерла Україна», діяльність «Просвіт» та інших українських громадських організацій. Водночас посилюється пропаганда нацистської ідеології, збільшується обсяг офіційних німецьких повідомлень.

Прикриттям для вцілілих прихильників Української державності в Полтаві стала управа Українського Червоного Хреста, яку очолювала Галина В’юн. Нарком НКВС Рясний, як видно з його доповідної записки на ім’я секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка, вважав її наступником керівника полтавського підпілля ОУН П. Дейнеки, де вона начебто відала організаційними питаннями. Після ліквідації німцями в липні 1942 року УЧХ деякі його функції перебрав благодійний відділ Полтавської міської управи. Офіційно відділ займався наданням матеріальної допомоги соціально незахищеним верствам населення, але його співробітники, як вважали чекісти, проводили «контрреволюційну націоналістичну агітацію» серед військовополонених і цивільного населення та намагалися залучити до підпілля ОУН українську інтелігенцію
Після повернення комуністичного режиму на Полтавщину ті з українських патріотів, які врятувалися від нацистів, опинилися в застінках НКДБ. У жовтні 1943 року чекісти заарештували П. Марченка, С. Григу, А. Багмета та ін. Кілька учасників націоналістичного підпілля (К. Вайденко, Я. Четверило, А. Даниленко, І. Шпигун та Деркач) перебували в розшуку.

Після проведених органами НКДБ арештів українське національно-патріотичне підпілля не було остаточно викорінене. У доповідній записці комісара внутрішніх справ УРСР Рясного на ім’я М. С. Хрущова відзначалося, що «в період окупації Полтави була створена підпільна Організація українських націоналістів, яка ставила за мету залучення нових учасників у організацію, проведення серед населення і військовополонених націоналістичної пропаганди. Організація проіснувала до листопада 1943 року. На підставі свідчення арештованих можна зробити переконливі висновки, що на території Полтавської області існує глибоке націоналістичне підпілля.

Частина українських патріотів, яка, рятуючись від репресій радянських каральних органів, втекла на захід, вступила до Української повстанської армії. Так, в одному з підрозділів УПА воювали Сергій Нестеренко («Туча»), Петро Гребенюк («Сагайдачний») та Григорій Жалинський («Чабан») із Мачух, Андрій Винник («Сагайдачний») з Верхолів, Євген Піддубник («Наливайко») із Жуків, Володимир Захарченко («Всесвітній») із Гребінки та ін.

Саме з жителів Наддніпрянщини керівництво ОУН—УПА організовувало нові Похідні групи, які після короткотермінової підготовки направлялися для підпільної роботи у східні й центральні області України після повернення туди радянської влади. На відміну від першої хвилі Похідних груп вони були менш чисельними і складалися майже виключно з місцевих жителів, які з різних причин опинилися на західних теренах України.
Німецький окупаційний режим і радянська влада в однаковій мірі були ворожими до національних домагань українського народу. Але, незважаючи на терор нацистів і комуністів, серед полтавців продовжувала жити ідея незалежності України, яку ціною власного життя поширювали учасники національно-патріотичного підпілля. Як бачимо з доповіді Чарнецького, зробленої 6 червня 1944 року на зборах партійно-господарського активу області, ОУН «в період окупації Полтавщини провела немалу роботу по згуртуванню антирадянських націоналістичних сил. Вели підготовчу роботу по створенню банд у Кременчуцькому та інших районах області з метою залишити їх у нашому тилу із завданням вести підривну роботу» .

Обкладинка книги Віктора Ревегука Обкладинка книги Віктора Ревегука

Ні нацистський, ні комуністичний режими не змогли знищити прагнення українців бути господарями на своїй землі й господарями власної долі.

Підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом Українського інституту національної пам’яті за матеріалами книги Віктора Ревегука «Полтавщина в роки Другої світової війни (1941–1945)» та офіційної фейсбук-сторінки музею «Поле Полтавської битви»

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

174

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему