140 років тому у Лубнах на Полтавщині народився державний діяч УНР, економіст Микола Порш

Під час навчання у Лубенській гімназії очолював підпільний український молодіжний гурток. Навчаючись у київському університеті Святого Володимира став співзасновником Революційної української партії (РУП). Співредактор газети «Праця» у Львові та місячника «Вільна Україна» у Петербурзі. Під час революції 1905-го разом з Володимиром Винниченком очолював Київський комітет РУП. Наприкінці 1905-го ініціює перетворення РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

«У 1906-му році М.Порш став очільником УСДРП. У внутрішньопартійній дискусії відстоював необхідність збереження принципу самостійності України та існування РУП як незалежної української соціал-демократичної партії. Виклав своє бачення автономної України у статті «Автономія України у світлі соціал-демократичної критики». Розвивав бачення новітнього конституціоналізму і конституційної платформи українського державотворення, доводячи, що для досягнення повної самостійності потрібна підготовча робота у галузях права, економіки тощо», — зазначає професор Павло Гай-Нижник.

Як економіст-науковець обґрунтував стан залежності та експлуатації України Росією та відокремив економічну статистику України з-поміж загальних статистичних даних Росії («Україна в державному бюджеті Росії», «Із статистики України», «Україна і Росія на робочому ринку», «Про автономію України»).

У вересні 1908-го став співзасновником Товариства Українських Поступовців. У 1910-ті роки був одним із організаторів українського кооперативного руху, який опікувався підтримкою української культури, театру, книговидання.

На Всеукраїнському робітничому з’їзді у липні 1917-го обраний Головою Ради робітничих депутатів, кооптованої до Центральної Ради. Входив до Малої Ради репрезентантів Центральної Ради на Демократичній нараді в Петрограді. «У вересні 1917 р., Микола Порш вказував на протилежність економічних інтересів України та Росії, висловлювався за політичну незалежність України», — наголошує Гай-Нижник. З осені 1917 року стає членом виконавчого органу (уряду) Центральної Ради: з 1 листопада 1917 року — генеральний секретар праці, із 18 грудня 1917 року — в.о. генерального секретаря військових справ УНР. Тож протягом півтора місяця, до кінця січня 1918 р., керував роботою одразу двох генеральних секретарств (міністерств).

«Генеральний секретар праці М.Порш був серед тих, хто досить жорстко відреагував на Маніфест петроградської (більшовицької) Ради народних комісарів до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради від 3 грудня 1917 р., в якому з одного боку визнавалася УНР, а з іншого явно засвідчувалося втручання у її внутрішні справи з боку РСФРР. Так, на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, селянських i солдатських депутатів України у Києві (4-6 грудня 1917 р.) він виступив із різким закликом відхилити вимоги ультиматуму і підтримати Центральну Раду",- дослідив історик Гай-Нижник. «За поданням Порша було схвалено закон «Про народну армію» і видано наказ, за яким до українського війська приймались офіцери лише родом з України. 20 грудня 1917 р. затвердив Перший Стрілецький «Вільної України» полк, що прибув з Петрограду, згідно штатів полків 3-х батальйонного складу. Того ж дня закликав мобілізоване «Вільне Козацтво» «до охорони прав Республіки, там, де воно живе». «Наступного дня своїм наказом здійснив низку призначень та переформувань. Так, наприклад, він віддав розпорядження: із 13-го запасового полку і 2-го куріня 1-го запасового Українського полку сформувати 3-й запасовий Український піший полк (за вжу існуючими штатами), кадри якого мали складатися з обох вищезгаданих частин; отаманом 3-го запасового Українського полку було призначено прилученого до резерву Свинської військової округи полк. Й.Сулимовського, якому доручалося формування полку; 74 пішу дивізію було оголошено Українською, під назвою «дивізія Української Республіки»; 2-ий запасовий саперний баталіон наказувалося переформувати на 1-й запасовий інженерний Український полк (за існуючим загальноросійським штатом); було перейменовано 10 військових підрозділів (5 полків, 4 сотні й 1 курінь), повній українізації підлягали 3 гарматні бригади, 4 гарматних дивізіони, 2 мортирних гарматних дивізіони та 1-й важкий тракторний гарматний дивізіон; 22-й окремий важкий гарматний дивізіон оголошувався Українським (його командиром тимчасово призначався хорунжий Соболев) тощо», — констатував професор Гай-Нижник.

За період перебування Порша на посаді міністра праці, його відомство підготувало і внесло на затвердження Української Центральної Ради наступні основні документи законодавчого характеру: закон про 8-годинний робочий день (від 25 січня 1918 р.), закон про особливу Раду по організації громадських робіт (від 2 березня 1918 р.) та закон у вигляді «Тимчасового статуту про громадські роботи» (також від 2 березня 1918 р.).

Очолював Державну комісію, яка підписала економічний договір з представниками Німеччини та Австро-Угорщини.

Микола Порш працював послом УНР у Берліні (1919-1920). Визначав мету своєї діяльності так: «Здобути якнайбільший вплив на всі німецькі круги і сили та використати їх у кожнім данім моменті у найкорисніший спосіб для української політики». Професор Гай-Нижник вважає, що. «усвідомлював значимість столиці Німеччини як одного з центрів європейської дипломатії й важливість «власної політичної ініціативи [українського посольства], бо Берлін залишався політичним центром, хоча й переможеної, але все-таки великої європейської держави. Сюди з’їхались із одної сторони всі місії військових переможців Антанти, а з другої сторони залишились старі і нові огнища російської політики, які проводили активну політику проти самостійності України». З метою поширення інформаційного поля про Україну та діяльність її представництва в Німеччині, на початку березня 1919 р. при посольстві було організовано інформаційний відділ, до завдань якого входило: 1) інформування німецької преси про українські справи та керівництво українською пропагандою; 2) опрацювання німецької й іншої преси для інформування самого посольства, а також українського уряду і українських закордонних місій; 3) опрацювання для посольства окремих політичних та економічних питань. Відділ майже кожен день видавав інформаційні бюлетені, які розсилалися визначним німецьким урядовим особам, політикам і публіцистам, посольствам і місіям представленим у Берліні, українським установам у Берліні і за кордоном, усій берлінській пресі і всім найважливішим провінційним органам.

«14 березня 1919 р. пресове бюро посольства розпочало видавати свої інформаційні бюлетені, в яких містилися усі поточні повідомлення про українські справи. Ці бюлетені розсилалися до редакцій часописів, урядовим особам, політикам, публіцистам, закордонним посольствам і місіям в Берліні, українським представництвам за межами Німеччини. Окрім цього посольство видавало німецькою мовою книжки з історії, політики, господарства й культури України тощо. Представництво УНР в Німеччині також видало німецькою мовою й брошуру «Східна Європа й Німеччина», яку було розіслано усім іноземним посольствам в Берліні й у якій детально було висвітлено політичне та економічне значення України у контексті встановлення взаємин між Німеччиною і Східною Європою. Українське посольство, окрім видання книг німецькою, французькою, українською мовами, також подарувало через німецьке МЗС слов’янським семінарам університетів Берліна, Лейпціга та Мюнхена по бібліотеці, де були зібрані наукові та науково-популярні книги, видані українськими видавництвами за кордоном. Посольство також заходилося налагоджувати зв’язки з представниками держав Антанти», — стверджує Павло Гай-Нижник.

На початку лютого 1919 року ініціював створення Балтійсько-Чорноморської федерації, що ставила своєю метою об’єднання країн, яким загрожувала небезпека з боку більшовицької Росії. З цією метою 18 лютого 1919 р. він скликав в українському посольстві в Берліні українсько-литовсько-білоруську нараду, на якій поставив на обговорення низку проблем, спільних для України, Білорусі та держав Балтики щодо:

1. небезпеки з боку Польщі;
2. небезпеки з боку більшовиків;
3. небезпеки з боку російської реакції, яка відстоює «єдину і неділиму» Росію;
4. організації боротьби за міжнародні визнання; бажання мати спільні кордони; узгодженості економічних й торговельних інтересів тощо.

Щодо литовсько-українського зближення, то М.Порш вважав, що першим кроком у цьому напрямі мав би бути «обмін урядовими нотами, котрі задокументували би публічно бажання добрих сусідських відносин і взаємної державності». Згодом до таких зустрічей, які набули відносної систематичності, приєдналися й представники Фінляндії, Латвії, Естонії та Білорусії. Учасники нарад у перспективі планували започаткувати й постійну конференцію послів «для координації політики пограничних держав у Німеччині». «Білий» російський рух став центральною темою і у підготовленому М.Поршем 11 листопада 1919 р. «Меморандумі». Посол Порш наголошував на помилковості підтримки Антантою Дєнікіна і Колчака, які привнесли на «місце червоного терору — чорний терор, на місце диктатури робітників — диктатуру великих землевласників і великої буржуазії, на місце свободи народів — утиск народів», окупація Добровольчою армією частини України — «небувалу дезорганізацію господарського життя та реквізиції». Меморандум став основою його статті про проблеми окраїнних держав, яку було опубліковано наступного року у часописі «Die Ukraine».

Після поразки Української революції залишився в Німеччині, відійшов від політики. Присвятив себе науково-дослідній роботі, передусім в галузі економіки. Чимало уваги приділив проблемі визиску царською Росією України та значенню останньої в економічному піднесенні Російської імперії. Під псевдонімом «Гордієнко» полемізував із П.Струве про перспективи самостійного розвитку української економіки. Переклав українською мовою праці Маркса, зокрема «До критики політичної економії» (1923 р.). Однак згодом Микола Порш переосмислив власні погляди: як публіцист, науковець і політик пройшов шлях від марксиста-ортодокса до націонал-демократа. Помер у німецькому місті Бізенталі 16 квітня 1944-го, похований у Берліні на православному цвинтарі в районі Тегель.

За матеріалами сайтів Українського інституту національної пам’яті та професора Павла Гай-Нижника.