Розмір тексту

Яким був полтавський архітектор Лев Вайнгорт?

Меморіальна дошка Леву Вайнгорта на будинку по вул. Стрітенській, 10 Меморіальна дошка Леву Вайнгорта на будинку по вул. Стрітенській, 10

Цього року у Полтаві планують встановити скульптуру архітектору Леву Вайнгорту. Це ініціатива директора Департамента будівництва Полтавської ОДА Тимофія Голбана, її підтримав очільник області Валерій Головко. Зараз скульптор, концепція якого перемогла у конкурсі, доопрацьовує проект фігури. А ми тим час поспілкувалися з онучкою Лева Семеновича Оленою Кайдановського про його життя, захоплення та роботу. 

Архітектор і менеджер-архітектор — дві різні речі. Особливо відчули різницю архітектори міст після Другої світової війни. Їх потрібно було відбудовувати, координувати працівників, інших архітекторів, проектантів, спілкуватися з керівництвом на різних рівнях, і при цьому виконувати свою роботу якщо не на відмінно, то дуже добре. У Полтаві вся відповідальність лягла на плечі Лева Семеновича Вайнгорта. 

Його проекти бачить кожен, хто приїжджає до Полтави. Це й відбудована Біла Альтанка, театр імені Гоголя, Кругла площа з усім архітектурним ансамблем. Були ще перепланування вулиць, розбудова мікрорайонів, інші проекти. 

Арія-Леон Вайнгорт народився у Варшаві 27 листопада 1912-го року. Але все життя прожив у Полтаві. Батьки переїхали сюди на початку Першої світової війни. Після закінчення Харківського інженерно-будівельного інституту Вайнгорт почав працювати там над будівництвом метрополітену. Але потім його призначили головним архітектором Полтави. 32 роки Лев Семенович працював над архітектурним обличчям міста. 

Онучка Вайнгорта Олена КайдановськаОнучка Вайнгорта Олена Кайдановська

Його онучка Олена Кайдановська згадує дідуся, як дуже доброзичливого та відкритого до спілкування, гарного адміністратора та цікавого оповідача.

— У школі та інституті я мала багато друзів. Усі вони любили слухати розповіді діда. Він завжди розповідав анекдоти, історії, які потім видали у книзі «Записки провінційного архітектора». Він був дуже позитивний. Коли я вже мала свою сім’ю, бабусі не стало, він теж часто приходив у гості. Навіть тоді мої друзі любили слухати його розповіді. 

Книга «Провінційний архітектор» Книга «Провінційний архітектор»

Відпустка у Нових Санжарах, інтелігентні посиденьки в Будинках архітекторів та «світське життя» 

Після роботи Лев Семенович любив відпочити. А свою відпустку проводив у колі рідних з дружиною, дітьми та онуками. 

— Ми бачилися тільки влітку, коли вся родина виїжджала на річку на дачу у Нові Санжари. Я і мій старший брат були на канікулах. Ми виконували дуже багато робіт, допомагали по дому. Дід дуже любив заготовляти дрова, і весь час нам щось розповідав. 

У Санжарах він проводив половину своєї відпустки. Іншу половину, десь у вересні, вони з бабусею любили їздити у Будинки архітекторів: в Крим, Кісловодськ, під Сочі. Я так думаю, у них була мрія виїхати за весь рік від сім’ї, дітей, онуків. Бабуся та дідусь проводили час дуже інтелігентно, спілкувалися на свої фахові теми, — розповідає онучка Олена.

Олена та Лев ВайнгортОлена та Лев Вайнгорт

Свята для родини Вайнгортів проходили весело та у колі друзів. Олена Іванівна, дружина Лева Вайнгорта, готувала смачні страви. Фірмовими з них були фарширована риба та лимонний пиріг — їх любили всі гості та рідні. Жодний святковий стіл без них не обходився.

— На свята бабуся запрошувала багато друзів, і ми, діти, теж брали участь. Накривався величезний стіл, бо збиралося людей 20-30-ть. Ми теж допомагали готувати. Бабуся дуже чудово готувала, тому її страви обожнювали. У нас було таке «світське життя» на досяжному рівні, звичайно. Нічого особливого, бо тоді були проблеми з дефіцитом. Та ми все рівно дуже радо приймали гостей.

Велика родина Вайнгортів

Лев та Олена Вайнгорт мали трьох дітей. Усі вони народилися у воєнний час. Першою дитиною у родині став син, а згодом народилося ще дві дівчинки. На фотографіях, які збереглися в родині, діти виглядають схудлими. 

— Вони народилися в аварійний час, їжі мало, умови жахливі. Той будинок, який дідусь та бабуся побудували ще у 1944-у, був напівзруйнованим. Води було трошки. Потім все ремонтували. Але у тих умовах наша бабуся все рівно вела господарство. Хоч і мало було в сім’ї доходів, завжди були друзі. І ці друзі передавалися і далі: їхні діти товаришували вже з нами. Завжди було неймовірне спілкування, коли йдеш на Комсомольську — зустрінеш багато знайомих людей. 

А вже потім старший син Володимир переїхав до Естонії, бо його туди направили на роботу. Він приїздив до нас раз на рік влітку. Інколи частіше. А дві доньки весь час були в Полтаві. Потім однієї зарано не стало, бо вона хворіла. А моя мама Тетяна живе зараз в Миргороді. 

У Лева та Олени троє онуків: Олена, Анна та Тимур. Усі вони проживають не в Полтаві, але приїздять в гості. 

Не турбувати «під страхом смерті»

Лев Вайнгорт любив робити записи, тому він часто закривався у своєму кабінеті і починав писати-писати-писати. 

— Коли дід щось писав, він закривався у кабінеті. Турбувати його, заходити туди не можна під страхом смерті. Бо то він працював. Будь-яка ідея його займала, він починав її описувати. Зараз ми трошки заглядаємо в ті записи. Але дуже багато часу пройшло щоб розібрати щось. Він писав багато, а от систематизувати — то він не любив. 

Онуки часто приходили до улюблених бабусі та дідуся в гості. Там завжди збиралася вся родина. Тут і відпочивали, і читали, і прогулювали садок або школу.

— Я часто приходила до дідуся з бабусею, коли хворіла, або прогулювала дитячий садочок, школу. У них було дуже багато книжок. Я постійно щось гортала, усе можна було брати, будь-які записи.

Дім для Лева Семеновича був місцем для відпочинку. Про роботу архітектора Вайнгорта у родині не говорили. 

— Він любив вдома жити поетично. Ми обговорювали Петербург, архітектуру будь-чого, якісь високі ідеї, але не побутове. Після роботи дід був дуже нервовий, то навіть відчувалося: певний час до нього не можна було підходити з якимись питаннями. У нас була дуже мудра бабуся, вона якось все це втихомирювала. Відчувалося що на роботі була велика напруга. Виникали питання, які не так просто вирішувалися у ті часи. Його навіть до стресу доводили. Ми як діти, не розуміли того, але це було дуже відчутно. 

«Так як дід ми не будемо займатися якоюсь справою...»

— Так як дід ми не будемо займатися якоюсь справою: нас завжди щось відволікає, якісь проблеми. Найголовніша його особливість — він занурювався у те, що робив. 

Я пам’ятаю таке занурення у розвиток Гоголевого. Він став автором і першим директором тамтешнього Національного музею-заповідника. Уся сім’я знала все про письменника: як він ходив, вдягався, які у нього були стосунки. Ця тема була настільки об’ємною, що ми завжди говорили про нього. Ми не спілкувалися «як справи» у нас, усе було завжди про Гоголя.

Робоча нарада під час відтворення Гоголівського заповіднику Робоча нарада під час відтворення Гоголівського заповіднику

Лев Вайнгорт у день свого 70-річчя серед колег та друзів Лев Вайнгорт у день свого 70-річчя серед колег та друзів

Перед тим як почати займатися будь-якою справою Лев Семенович багато років вивчав тему своєї роботи. До родини навіть приїжджали спілкуватися капітан пароплаву «Гоголь», і Ігор Золотуський, який писав книгу «ЖЗЛ» про Миколу Васильовича. 

— Вони приїздили сюди, бо дід запалював їх цією ідеєю. Разом з бабусею він їздив у Петербург на всі квартири, де мешкав Микола Васильович. Спілкувалися там з його родичкою. Вона подарувала діду для майбутнього музею ліжко Гоголя. І ми знали як доправляли те ліжко, усі ці деталі. Постійно читали книги Миколи Гоголя. У Лева Семеновича була така особливість, що всі навколо також мають бути долучені в ту історію. 

Професія, яка об’єднує людей, перетворює світ 

— Для мене архітектор це професія, яка об’єднує людей, перетворює світ. Коли дід почав працювати викладачем у Технічному університеті, приносив додому макети, які робили студенти. Ми з братом гралися, машинками по них їздили. Для нас це було реальне, цим займатися не складно. Ми теж щось клеїли, якісь будиночки.

Консультація студентів-дипломників. Кінець 1970-х років Консультація студентів-дипломників. Кінець 1970-х років

Потім він перейшов з частиною викладачів в наукове обґрунтування. Вони вже реально не викладали. У них була дослідна майстерня на території садиби Короленка. Я часто туди приходила, і частина викладачів, та й інші студенти. Дід весь час вже був там. 

Він не займався нашим вихованням. Дід був талановитим адміністратором, це була його справа. Він не знав у якому ми класі, чи в який я вступила інститут. Йому завжди було ніколи, він завжди летів десь над землею. Дітьми займалася бабуся, вона знала що і як, а дідусь весь в архітектурі. Тільки приблизно знав: ті діти там, оті онуки вчаться, але точно йому це було не відомо. Я легко вступила до Технічного, але дід про те навіть не знав. Це я вже потім сказала. 

Лада МИХАЙЛИК, Денис СТАРОСТІН

Партнерський проект

Матеріали по темі:

Твоя влада

Редактор проекту:
Вікторія Тимошенко та Денис Старостін

1702

Полтавщина:

Запропонувати тему