Розмір тексту

Полтавська дитяча письменниця Олена Колінько: «Світ — суцільний подарунковий набір. Бери і надихайся»

Олена Колінько Олена Колінько

Полтавка Олена Колінько працює у поліграфічній фірмі, проте у вільний час пише твори для дітей. Цього року у видавництві «Фонтан казок» вийшла її повість-казка «Шпалереон». В інтерв’ю письменниця розповіла про участь у літературних конкурсах, джерела натхнення та креативніші нові покоління.

«Я отримувала задоволення від чотиригодинних олімпіад з мови та літератури»

О.К.: Народилася в Полтаві і дуже люблю її за тишу і сімейний затишок. Навчалася в 17-й школі. Пишаюся нею: тепер вона вже гімназія, і справді крута. І, звичайно ж, філологічний факультет у педагогічному, завдяки якому маю справжніх друзів.

М.Л.: Чому обрали саме цей виш? Хотіли стати педагогом? 

О.К.: Насправді, ні. Класу із п’ятого мріяла стати письменницею, хоча нікому не зізнавалася. Найближчим шляхом до мрії видавався саме філологічний. Де ще можна стільки читати й отримувати за це оцінки?

М.Л.: Коли почали писати і чому?

О.К.: Почалося все з казок для племінниці Саші в класі п’ятому. Їй сподобалось. Ми малювали ілюстрації, вигадували ігри з казками.

М.Л.: Коли навчалися в школі, вчителі на заняттях давали можливість творчо себе проявити?

О.К.: У школі була «позаштатним» поетом. Звичайно, дуже любила писати. Можливо, це ненормально, та отримувала задоволення від чотиригодинних олімпіад з мови та літератури, а каверзні теми творів провокували.

М.Л.: Викладачі говорили, що з вас вийде письменниця чи ніхто не здогадувався про бажання писати? 

О.К.: Гадаю, не здогадувались. Тоді ще набивала руку і писала в шухляду. Хоча й зараз ще цим займаюсь.

М.Л.: На ваш погляд, письменник — це...? 

О.К.: Шалені мрійники, які відчувають внутрішню свободу, для яких немає жодних рамок, що могли б обмежити уяву. Письменники дозволяють собі творити, занурюватись надто глибоко в сюжет, інколи жертвуючи часом для рідних, друзів. 

М.Л.: Коли в шкільному віці читали твори, письменники у вашій уяві були... 

О.К.: У школі образ письменника був дещо іншим, ніж зараз. На уроках я так і не здогадувалась, що письменники в творчості відчували приблизно те ж, що й я, коли писала перші чернетки. Шкільний письменник — це, в першу чергу, громадянин, відповідальний і значимий, котрий чогось навчає. Не пригадую, щоб сприймала когось із них, як людину, котра просто кайфує від писання.

М.Л.: Себе до їх когорти відносите? 

О.К.: Мабуть, називатися письменником, маючи одну книжку, зарано. Але, з іншого боку, знаю, що вже ніколи не зможу зупинитися і писатиму, навіть якщо не видам жодного твору. Чи означає це, що я письменник? Не знаю.

«Теоретично, можна було б написати казку про канцтовари, але наразі це не надихає»

М.Л.: Скільки творів у вашому доробку і чи відзначені вони літературознавцями? 

О.К.: Перше серйозне досягнення — підліткове фентезі про козаків-характерників «Вітри Великого Лугу», де здобула статуетку «Коронації слова». Повість «Піксель Петрович» — дипломант Корнійчуковської премії в Одесі за сучасність казкового сюжету. Маю публікації в журналі «Маленька фея і сім гномів», а казка «Мамина скриня» звучала на радіо «Ваша хвиля». 

«Шпалереон» «Шпалереон»

І, нарешті, моя дебютна книга — пригодницька повість «Шпалереон», яка спочатку з’явилася в скороченому варіанті журналу «Барвінок». Цьому сприяла перемога в конкурсі «Напишіть про мене книжку» видавництва «Фонтан казок». Є ще один рукопис, але тримаю його в таємниці.

М.Л.: Які привілеї дає участь в подібних конкурсах? 

О.К.: Додає впевненості у власних силах, а невдалі спроби — загартовують. Дуже класним є конкурс «Напишіть про мене книжку», де журі коментує рукописи, що дозволяє автору почути критику і зробити висновки. 

М.Л.: Як друзі відносяться до ваших літературних спроб? 

О.К.: Мені поталанило: більшість з моїх друзів — філологи, тому мучу їх рукописами — і це працює. Отримала від них чимало цінних порад.

М.Л.: Чехов з Булгаковим були лікарями і з медицини черпали натхнення. У Вас так само? 

О.К.: Працюю в поліграфічній фірмі, а це означає — жодного натяку на творчу роботу. Хоча, можливо, це допомагає у вільний час зосередитись на казках і повістях. Теоретично, можна було б написати казку про канцтовари, але наразі це не надихає.

М.Л.: Знаю історії, коли автори своїх героїв описують з реальних людей. У вас є прототипи? 

О.К.: Прототипи є, але не стопроцентні. Не можу сказати, що цей персонаж — конкретна людина. Але окремі риси характеру беру з життя. 

Наприклад, у «Шпалереоні» є хлопчик Артур, який любить тварин і цим подібний до мого однокласника. Але той же Артур трохи схожий і на мене в дитинстві, бо теж носилася з енциклопедіями і книжками. Прямий прототип є хіба в хамелеона Хвильки. Його в дитинстві бачила на виставці рептилій і він страшенно сподобався.

Олена КолінькоОлена Колінько

«Підтримка людини, котра добре розуміє твої хвилювання — неоціненна»

М.Л.: Звідки черпаєте натхнення? 

О.К.: Надихати може будь-що: спогад, життєва ситуація, фільм, музика. Світ — суцільний подарунковий набір для письменника. Бери і надихайся.

М.Л.: Жуль Верн писав твори в кабінеті, Джек Лондон — під час подорожей, а як у вас з’являються «шпалереони» чи дівчатка-характерниці?

О.К.: Творю «доісторичним методом» — ручкою в блокнотах, потім набираю на комп’ютері і редагую. Пишу будь-де: вдома, в парку, на телефон у транспорті. І в будь-який час доби.

М.Л.: Хто із дитячих письменників найбільше імпонує? 

О.К.: Моя незрадна любов — Алекс Мілн. «Вінні-Пуха» читаю досі, вже щонайменше всоте, і досі регочу. Поважаю Роулінг, «поттеріана» — окремий етап у житті. Із українських круті Дерманський, Рутківський, Андрусяк. Можу перераховувати довго-довго, бо дитяча література це моє-моє.

М.Л.: З кимось товаришуєте чи обмінюєтесь досвідом?

О.К.: Після «Коронації слова» познайомилась із колегою Орестою Осійчук. Виявилось, що у нас багато спільного. Надсилаємо одна одній шматочки рукописів. Критика і сторонній погляд — дуже корисна річ. А підтримка людини, котра добре розуміє твої хвилювання — неоціненна.

«Тепер у книги більше конкурентів, ніж у нашому дитинстві»

М.Л.: Презентуючи свої твори чи інших авторів, ви намагаєтеся донести зміст текстів у формі словесних ігор. Як це відбувається? 

О.К.: Люблю гратися. Мабуть, тому, що я тітка зі стажем, завдячуючи племінникам. На зустрічах зі школярами вигадуємо казки (у дітей така уява, що письменники відпочивають), граємо в «Крокодила», робимо орігамі, мріємо, дискутуємо... Це весело!

М.Л.: Більшість дорослих кажуть, що діти мало читають. Погоджуєтесь? 

О.К.: Нові покоління креативніші і вільніші в спілкуванні, ніж свого часу ми. Хоча тепер у книги більше конкурентів, ніж у нашому дитинстві — фільми, соцмережі, комп’ютерні ігри. Тому її відкривають рідше. Але все ж читають. 

Маю чудовий приклад — Ганну Панюту із Полтавської бібліотеки-філіалу № 4, справжню популяризаторку читання. Бачила, як після розмов із нею діти набирали на канікули купу книжок. Це класно!

М.Л.: Дитяча література повинна більше розважати чи повчати?

О.К.: У першу чергу, розважати. Але будь-яка гарна історія, як дитяча так і доросла, має щось приховане й водночас важливе, до чого можна докопатися, якщо захотіти.

Марина ЛЕБІДЬ, учасниця Школи сучасної журналістики

Magnum Opus

Про проект

Редактор проекту:
Роман Повзик

412

Полтавщина:

Запропонувати тему