Розмір тексту

Тетяна Веркалець: «Наша освіта дуже людяна, і за кордоном цьому вчаться»

Депутат Щербанівської сільської ради у складі української делегації відвідала освітні заклади за кордоном і порівнює їхнє навчання з українським.

«Global Teacher Prize» — премія зі світовим іменем. В Україні конкурс провели вперше. Національну премію «Global Teacher Prize Ukraine» заснувала громадська організація «Освіторія» навесні 2017 року. За пів року надійшло 632 заявки від освітян всієї України. П’ятеро кращих вчителів цього березня відвідали щорічну всесвітню конференцію «Global Education and Skills Forum». Полтавцям є чим пишатися, адже одна з фіналісток — полтавська вчителька історії та права Полтавського навчально-виховного комплексу НВК № 16 Тетяна Веркалець.

— Як давно ви викладаєте?

— У школі я викладаю з 2002 року, вже 16 років, виходить. Прийшла ще студенткою, була на п’ятому курсі. Шістнадцята — це моя рідна та єдина школа.

— Які методики, інновації використовуєте у викладанні? Є авторські?

— Методик дуже багато: й особистісно-орієнтоване навчання, звичайно, й інтерактивне. Ми використовуємо сучасні технології. У нас є два комп’ютерних класи, інтернет, проектор. Тобто, тут ми можемо говорити про дійсно сучасний, високий рівень викладання.

Діти дуже полюбляють «Learningapps» — це мільтимедійні ігри, їх можна й самим створювати. Цим збираються зайнятися наші восьмикласники. Для цієї гри у мене є особистий сайт, учні можуть туди заходити і грати, доки не виконають завдання повністю. Старші ж більше люблять «Kahoot» — це інтернет сервіс з онлайн-тестами. Ми з ними готуємося до ЗНО, а таким чином можна в ігровій формі вчитися, це навіть дієвіше. Також користуємося «Хмарами слів». Загалом все, що з’являється корисного та цікавого у світі, ми впроваджуємо в нашій школі.

Не знаю, чи можна назвати мої методики авторськими — я поєдную старі і нові, щоб підібрати підхід до дітей. Інколи саме вони підштовхують на щось нове, цікаве, незвичайне.

— А до уроків як взагалі готуєтеся? Йдете за планом, чи імпровізації все ж мають місце?

— Під настрій і залежить від дітей. Планувати заздалегідь урок не завжди можливо. Все залежить від того, які учні прийшли та з яким настроєм. Йти за планом, коли він не підходить класу в даний момент, недієво, адже потрібен індивідуальний підхід. 

Тетяна Веркалець Тетяна Веркалець

— Через ваші руки пройшло чимало учнів, є серед них ті, ким особливо пишаєтеся, хто досяг вже чималих успіхів?

— Я взагалі завжди говорю, що мої діти найкращі. Якщо не стали відмінниками — не значить, що вони не стали успішними людьми.

Багато дітей пішло по стежині, на яку я їх направила. Із таких моїх гордостей — Ольга Горішна. Кращий дебатер України, зараз вчиться на факультеті політології, розвивається. Вона прийшла мене вітати на нагородження в Києві. В принципі кожен учень — це моя гордість. В кожного я вклала краплинку себе.

Інтернет у моєму кабінеті — це заслуга моїх випускників. Коли його не стало, вони провели. Коли діти повертаються до школи та допомагають — це найкращий показником. Якщо учні готові прийти на допомогу своєму вчителю, значить він зумів завоювати їх серця. 

— Яка місія у вчителя, крім викладання встановленого міністерством матеріалу?

— Найважливіше не стільки дати знання, скільки допомогти учню в майбутньому житті. От якраз на форумі, де ми були, говорили про те, що школа має формувати навички: від банального вміння підмітати до серйозних — працювати в команді, навчатися. Мої перші учні дякували за те, що я навчила їх скорочено писати. В інституті вони тепер можуть швидко конспектувати лекції. Тобто це має бути щось, що вони понесуть далі. Не банальна дата, термін, які вони зможуть знайти і в інтернеті, а навички працювати, навчатися.

— Для своїх учнів ви скоріше суворий вчитель чи в першу чергу друг?

— Намагаюся балансувати, адже не можна відсторонюватися від учня. Треба витримувати золоту середину: десь ти їм добрий друг, десь — суворий учитель. Вони вдячні і за одне, й за інше. Вони розуміють де їх похвалили і за що, а де посварили. 

— Приходять з особистими проблемами?

— Звичайно, приходять. Таких питань буває багато: від дитячої закоханості до сумнівів, ким стати в житті. Діти шукають джерело інформації, а вчитель — це для них теж авторитет.

— Ви живете у сфері освіти. Що можете сказати про її рівень в Україні?

— З одного боку, ми дещо відстали від передових країн світу, а з іншого, на щастя, зберегли те, що зараз шукають багато країн: емпатію, духовність і людяність. На форумі у Дубаї говорили, що техніка розвивається швидше людини і люди втрачають людяність. 

Можливо, той факт, що ми через фінансування технічно розвиваємося не так швидко, ми змогли зберегти її. За кордоном розробляють так звані «школи щастя» і при цьому часто використовують надбання наших педагогів.

Тому в Україні я б порадила багато яких традицій зберегти і не кидатися в сліпу на всі новинки, які пропонуються. Не все в нашій класичній освіті було так погано, нас наслідували. Про це теж потрібно пам’ятати.

— Ви увійшли у п’ятірку кращих вчителів України. Як зважилися на участь у конкурсі? Що надихнуло?

— Я завжди кажу не «що», а «хто» — це моя мама. Вона звикла, що я постійно десь в роз’їздах: то вчитель року, то інші конкурси, на які їздимо з дітворою. І коли влітку показували по «1+1» репортажі про тих, хто вже номінувався, мама кричала «Он диви-диви, а ти чого ще не подала?». Тому рушійною силою стала мама. Зараз, поки мене немає, вона на себе взяла догляд за домом.

— Як відбувалася підготовка до конкурсу? Які були вимоги, і чи виникали складнощі у зв’язку з ними?

— Заздалегідь ми не знали, що нас чекає. Конкурс проходив вперше, тому не було навіть з чим порівняти. Єдине, що ми знали: нам потрібна візитівка «про себе». Вона в мене була ще з конкурсу «Вчитель року», трішки доробили і все. Ми їхали наосліп. Тому сказати, що ти сів та готувався, не можна. Це плюс, адже все було експромтом, а найкращі ідеї якраз так і приходять.

Вчителі, які потрапили до Топ-20, зустрічалася в Одесі на початку вересня. Там ми презентували себе — свої візитівки до п’яти хвилин. На наступний день була цікава форма: спочатку ми пройшли майстер-клас від одного з учасників «топ-10» минулого року світового рівня — Майка Вамая, хореографа. Він нас по пляжу Ланжерон ганяв у білих футболках. Всі думали, що це якесь біле братство там виступає. Потім ми мали невеличкий відпочинок. 

Після флеш-мобу, ми повинні були зробити соціологічне опитування серед присутніх на пляжі. Людей було багато. Запитували про ставлення їх до нашої освіти. Потім проаналізувати, представити результат дослідження, і найголовніше — надати конкретні рекомендації міністерству. Один із членів журі був заступник міністра — пан Хобзей.

Усього ми там перебували три дні. Останній день мали продемонструвати свої здібності педагогіки в Усатівському НВК. Там викладачі повинні були провести інтегрований урок, об’єднавшись в групи. Тему дізналися за годину. Моїй групі дісталася біґ-дата, що є зовсім нешкільною темою. Таким чином вчителі могли показати, на що здатні, коли ідеться про імпровізацію. 

— Як відреагували коли дізналися про те, що стали фіналісткою цьогорічного відбору?

— Себе в цей момент пам’ятаю погано, але сумка стрибала від дзвінків рідних та близьких. Стати фіналісткою на такому серйозному конкурсі для мене, звісно, була велика честь. Рівень двадцятки був надвисокий, кожна людина унікальна. І коли з 20 найкращих обирають тебе в п’ятірку... Емоції зашкалюють. Це «вау»!

Ми кричали, плакали, обіймалися. Емоції зашкалювали. Але в той же час ти розумієш, що це величезна відповідальність. Якщо ти маєш уже певний статус, то планку потрібно піднімати ще вище. 

У Дубай п’ятірка кращих педагогів країни їздили разом з представниками «Освіторії», інших приватних шкіл, команди телеканалу «1+1». Було одне грантове місце. Його міг вибороти будь-хто з вчителів, написавши мотиваційний лист та пройшовши співбесіду по телефону. Виграла його вчителька англійської мови з Бердянська. До Арабських Еміратів усього поїхали 22 людини.

— Порівняти освіту в Україні та Дубаї Ви вже можете. В чому ж різниця?

— Мабуть, те до чого ми йдемо, про що говоримо, але воно важко впроваджується — це дитиноцентризм. Все для дитини і руками дитини. Навчаються у школі не мами, тати, бабусі й дідусі, які роблять замість учнів різноманітні поробки, малюнки, — навчаються діти. Там що б дитина не зробила — все добре, воно буде стояти на виставці. Ми ж відбираємо краще, навіть якщо воно зроблене мамою. Це не правильно, це те, що можна змінити. 

— Чи можна перенести досвід Дубая в Україну? Будете використовувати щось нове у викладанні?

— Десятка кращих «Global Teacher Prize» на форумі давали майстер-класи. Мені пощастило потрапити до вчителя історії з Південної Африки, то скажу вам, що історична освіта у нас рухається у правильному напрямку. Ми пишалися цим, думаю навіть краще можемо зробити. А ось у місцевій школі ми побували на уроках початкових класів, то у них основа — це інтегроване навчання. Тобто якщо це був урок математики, то вони вивчали ще й явище магнетизму. Це теж нам важко дається, але потрібно прагнути. 

Історія — така наука, яку теж можна викладати інтегровано. Її можна поєднувати і з українською літературою, і з англійською мовою. Тому ось цей інтеграційний аспект хотілося б втілювати.

Розмовляла Ольга АРТЕМЕНКО

Слово громади

Редактор проекту:
Катерина Кролевська

107

Полтавщина:

Запропонувати тему