«Persona grata»: Богдан Чернявський

[Відео було видалено]

ВЕД: Вітаю вас! Я, ведуча Інна Якобенко, перед мікрофоном в студії радіостанції «Ваша хвиля» і, як завжди в суботу о цій порі, — у нас проект «Персона грата». Сьогодні цією бажаною персоною у нас є людина дуже талановита, багатогранна за своїми покликаннями, вподобаннями — актор, режисер Богдан Чернявський. Доброго ранку!

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Доброго ранку, пані Інно! Я вам дякую за приємні слова на мою адресу. Вітаю всіх радіослухачів.

ВЕД: Я думаю, що зараз ви наших слухачів переконаєте, що ці слова не марні, бо я буду вас «допитувати» в різних іпостасях, в яких ви себе проявили і в яких стали людиною медійною. Тобто, такою, яку знають в нашому регіоні.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Згоден, мені буде дуже цікаво з вами поспілкуватися, щоправда, не знаю, наскільки я відповідаю такому терміну, як медійна людина.

ВЕД: Останнім часом ваше ім’я асоціюється з образом нашого великого земляка. Це почалося з того часу, як ви у актора, нашого улюбленого Валерія Івакіна, перейняли естафету по створенню образу Миколи Гоголя на Сорочинському ярмарку. Але мені здається, що Гоголь трохи більше всотався у ваше єство, ніж просто його образ на Сорочинському ярмарку...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Дійсно, це так, абсолютно ви праві. І відповідаючи на це запитання декілька разів я намагався сформувати свою думку: що це для мене? Життя в образі Гоголя, можливість працювати на Сорочинському ярмарку, а після того і в різних проектах. Чи це завдяки, чи це всупереч? І я зараз так для себе сформулював, що це просто подарунок долі. Чому? Тому, що ми дуже багато хочемо в своєму житті всього сягнути і я не знаю, з якими б письменниками мені, як акторові, як людині, яка займається театром, мені б довелося працювати в театрі. Чи був би там Достоєвський, Чехов, чи, можливо, Шекспір. В даному випадку я дійсно ніколи про це не мріяв і не здогадуватися, що доведеться бути. Але оскільки вже так сталося, я, дійсно, самого Миколу Васильовича Гоголя, його творчість почав по-іншому розуміти і, мені здається, цікаво, коли, наприклад, театральний режисер, ми знаємо такі приклади, протягом свого життя через певний якийсь час повертається до творчості того чи іншого письменника, або драматурга, який цікавий. Таке відбувалося, ми знаємо. І, мабуть, в мене той самий випадок. Але ви дуже вірно замітили, що я прийняв естафету і у Івакіна Валерія, нашого чудового блискучого актора, я зараз дуже шкодую, що не маю можливості з ним працювати, вважаю: якби він зараз був, то навіть це просто було прикрашенням театру.

ВЕД: Можливо, він зараз нас чує, тому ми передаємо палкі вітання, побажання здоров’я, всього, всього, всього, чого можна побажати людині, яку люблять в цьому місті.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Дякую, що ви про нього згадали і, дійсно, від усіх колег наших я хочу теж йому передати вітання. Так от, коли запропонували мені спочатку на Сорочинському ярмарку побути в цій ролі, я тоді, дійсно, не встиг, в мене не було часу... Розумієте, що це, власне, таке? Тобто, ярмаркування — це непогано, це добре. Ми знаємо, що в нас дуже великі традиції в Україні ярмаркування, що це таке — рядитися. Але якийсь певний момент, я зараз абсолютно вже відверто говорю, вже минув час, в якийсь перший, можливо, другий раз, коли я вже працював на ярмарку, я, дійсно, тільки рядився. Тобто, мене вдягали, доводили мою зовнішність до якогось образу, а далі я просто виконував функцію. Зараз уже після років, після того, як попрацював в проекті «Дорогами Гоголя» телерадіокомпанії «Лтава», після того, як я, як режисер мав можливість попрацювати з гоголівським твором. Зараз я зовсім по-іншому навіть це все відчуваю. І мені зараз хочеться бути на тому самому ярмарку, на інших заходах, але мені хочеться зараз більшого. Мені хочеться більше спілкуватися з людьми. Я не маю зараз на увазі те, що це — від Миколи Гоголя, Боже упаси, я нормальна людина, я адекватно все розумію, де акторство. Але, відчуваючи ту цікавість людей, особливо останнім часом після ювілею до Гоголя, хочеться не тільки відповідати, а хочеться чути від людей, а що вони, власне, думають про Гоголя, а що вони читали? А як вони зараз відчувають цей ярмарок? І тут я просто для них стаю в ігровому компоненті, не опонентом, а партнером їхнім. Так що ярмарок — це суцільне дійство. Я просто партнер тих людей.

ВЕД: Можна, наприклад, використовувати це в прикладному сенсі, виховуючи дітей: вчити їх варити спагеті, яке Гоголь, привізши з Риму до Пітеру, нікому не дозволяв готувати, бо казав, що їх обов’язково..... щоб переварять і вони вже не будуть такими, які мають бути по-італійськи.

Ви знаєте, потреба людей навіть у кризу «над вымыслом слезами обливаться» не стала меншою. Справжніх театралів, які завжди цікавилися театром, не зважаючи на ціни, які ростуть на квитки (я не кажу про Полтавський театр, бо він повноцінно зараз ще не працює з огляду на реконструкцію) не стало менше. Як мені здається, потреба в театральному мистецтві, до певної міри, стала ще більшою, бо люди хочуть у потойбіччя театру втекти від іноді такої страшної сучасної дійсності...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Я з вами згоден і водночас хочу далі продовжити вашу думку. От ми живемо в місті Полтава, ви дуже вірно підмітили, зараз не має сенсу говорити про роль нашого театру, оскільки він повноцінно не працює. Але якщо зараз так відштовхнутися і взяти, наприклад, будь-який театр провінційного міста, хай це буде обласний центр, але все ж таки провінція по відношенню до столиці. І яку роль має грати отакий театр в такому місті? То, мені здається, зараз настав час зворотної хвилі. Що я маю на увазі? Зараз інтернет і засоби масової інформації настільки нас переповнюють цією самою інформацією, в нас стільки можливостей в будь-який момент дізнатися про будь-що, де відбувається в Європі, чи в Латинській Америці... Дійсно, є велика потреба у людей в тому, щоб поставити стіну від цього потоку інформації, яка просто не завжди нам потрібна, а прийти в театр свого рідного міста і поспілкуватися на зовсім іншому рівні. Більше того, я зараз глибоко переконаний в тому, що людям, особливо людям інтелігентним, людям освіченим, людям, які прагнуть культурного справжнього життя, вкрай необхідно мати своїх кумирів в рідному місті. Нехай це будуть і актори (якщо вони, звичайно, будуть відповідати). Чому? Тому, що є певне своє середовище, кожне місто — це своя культура. Ми скільки говорили про Полтаву, як про духовну столицю України, можливо, ми дещо втратили останніми роками, це моя особиста думка. Але театр і має бути тим місцем, де не лише збираються, а яке формує культурне середовище.

ВЕД: При всьому інформаційному потоці наші сучасники констатують, що маємо набагато більше можливостей отримання інформації, але ми втрачаємо золотий дар спілкування. Можливо, театр — це одна із форм, де можна обопільно спілкуватися, опосередковано?

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Спілкуватися, чути живе слово справді, яке воно є. Але все ж таки ми закладаємо якісь певні думки, ми ідеологічний, як раніше говорили за радянських часів, інститут — театр. Він таким був. В цьому немає нічого поганого. Просто зараз, коли нібито епоха свободи, немає заборони на якісь теми, дуже важливо, що ми зараз несемо людям...

ВЕД: Я перепрошую, казали: «Может, учили не так, но учили-то хорошему».

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Хорошому, і зараз є чому гарному вчити, він повинен, це банальні слова, навчати, він повинен людей затягувати, як магніт, і не тільки. Тут така дуже цікава річ, от якби ми задали всі собі це запитання, не тільки люди, які працюють в театрі, а взагалі мешканці міста Полтави. Якщо до вас приїздять гості з іншого міста, яких ми чекаємо, чи входить відвідування театру в обов’язкову програму в нашому місті ? В музеї ми возимо, в якісь місця, які нам подобаються,— ресторани, красиві місця нашого міста. Чи входить театр, чи ні? Мені здається, що, на жаль, останнім часом десь так відсотків 80 скажуть відверто: ні.

ВЕД: На жаль, саме так і скажуть...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Ні, і це дуже прикро і до цього ми йшли роками, а зараз треба зробити, тому що зараз такий час, такий своєрідний марш-кидок. Зараз треба форсувати ці події і вивести театр якомога швидше з кризи, зробити театр знову потрібним своєму рідному місту.

ВЕД: Про ваш особистий марш-кидок ( в якості вже не актора, а режисера) ми поговоримо кількома хвилинами пізніше, бо, власне, саме ваша вистава «Шинель» стала для мене особисто маленьким потрясінням. Це не полтавська вистава. Ваша робота режисерська якраз і спонукала мене сьогодні вас сюди запросити. Я хотіла б ще поговорити все таки про те, що, як кажуть, ніщо не береться з нічого, десь витоки будь-якого процесу, будь-якого явища... Згадала зараз цитату великої Фаїни Раневської, яку просто обожнюю, коли вона казала: «Я отримую багато листів, мені пишуть: «Допоможіть стати актором». Відповідаю: «Бог допоможе!»

У вашому житті сталося так, що все-таки у вас була (і є!) яблуня, від якої вам вдалося не відкотитися далеко — це ваша мама...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Дякую вам за це запитання, це дуже приємно, тому, що я дуже люблю свою маму і вона для мене, дійсно, та сама яблуня. Але тут така цікава річ відбулася... Я ніколи не розумів, і навіть пізніше, коли став актором... ну як же це все таки сталося? Настільки воно сталося... як от режисер гарний, або будь-яка людина, яка може себе називати майстром, вчителем, підводить свого учня до чогось, коли той учень нічого не розуміє, чому в нього щось почало виходити. Так відбулося в цьому процесі виховання, тому що я не знаю, чи мама мріяла, чи не мріяла, але вона в нашій родині започаткувала театральну традицію. Тому, що до неї ні моя бабуся, ні по батьковій лінії, ні по матусиній лінії ніхто не займався мистецтвом, театром. І мама в нас, як той першопроходець, все своє життя присвятила цій справі. І зараз працює на цій ниві. Вона, дійсно, людина жертвенна, в тому, що вона віддається повністю, вона від своєї професії нічого не хоче отримати навзайм, крім того незбагненного внутрішнього ентузіазму. Вона такою була завжди і тому, коли вона почала водити мене в свою студію, в свою групу дитячу, коли вона займалась у Палаці культури турбомеханічного заводу. Це теж така тема, бо багато полтавців пам’ятають ті чудові часи. Як би там не було, але був прекрасний театр на Павленках, чудовий Павленківський парк, який і зараз є. Але той турбомеханічний завод, який був міцний, справжній завод, він мав свій Палац культури і там був, дійсно, чудовий театр, заснований ще Маріничем, а мама моя вже тільки підтримувала існування. Дуже прикро, що зараз цього немає, але завдяки друзям, завдяки хорошим людям з управління культури і з міського будинку культури, вони підтримали її, колектив її, і зберегли цей колектив для нашого міста.

Так от, коли я починав ходити, тому, що мене мама водила і просила: «Богданчик, треба там зіграти ту рольку, бо в мене там дитинка захворіла, а в мене там хлопчик, щось його не відпустили». Я був на підхваті, а оскільки це було на підхваті, в мене не було внутрішнього спротиву і хвилювання такого. Мене попросили зробити, я зробив. А оскільки воно більш-менш вдавалося, в мене ніколи не було тих мук якихось: ой, як зіграти, як у мене не виходить. Оці муки, вони особливо в дитинстві, а потім в юнацтві дуже багатьох, можливо, від цієї професії десь відганяють. Тому в мене це якось так сталося завдяки мамі, не вимушено так сталося, не для мене самого, майже несвідомо, непомітно, тому що я сам не помітив, коли я став на цю стезю. Хоча стати професійним актором було дуже нелегко, тому що я склав іспити до театрального інституту лише з третьої спроби. І то був для мене той самий виклик, той момент, той удар по моєму его, по моєму самолюбству тоді, коли я отримав 2 бали на першому іспиті. Мені сказали: «До побачення, хлопче!» В Києві це було. Їдьте в Полтаву, займайтеся якоюсь іншою справою і це було на контрасті з тим, що, начебто, все вдавалося. І тоді вже зіграло щось там.. ..довести, що здатен!

ВЕД: Зрештою, вашою альма-матер став харківський вуз?

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Да, харківський вуз. Так сталося, що я, дійсно, після спроби невдалої поступити до київського інституту поїхав до Харкова. Але і Харків не одразу став моєю альма-матер, тому що я з другої спроби склав всі іспити, але не пройшов по конкурсу. Це був другий удар вже величезний, тому що я готувався ретельніше.

ВЕД: Це взагалі образливо...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Образливо, але потім я вже зрозумів, що так воно мало статись, і я дуже вдячний долі, що я 2 рази не складав іспити. Чому? Тому, що я мав можливість піти і послужити трохи в армії.

ВЕД: Кажуть, з хлопцями, які повернулись з армії, півроку не можна спілкуватись, бо на всіх побаченнях вони про армію говорять. Але все одно я от зараз, дивлячись на молодь, переконуюсь, що, мабуть, це школа-таки, що дуже багато значить для чоловіка.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Ну, я для себе тільки так вирішив, не то що там корисно, пройшов якусь школу життя. По-перше, у мене є друзі з якими я зараз спілкуюся. От нещодавно в мене була поїздка до Петербургу і мені так приємно, що я не тільки зустрічаюсь зі своїми колегами, театральними акторами, режисерами, беру участь в якихось заходах. Я їду до армійського друга в Пітер. Потім — у Дніпропетровськ. Це велика географія — Білорусія, Північний Кавказ. Це дуже цікаво. І, звичайно, 2 роки втрачені були в сенсі в тому, що можна було раніше вже займатися професією. Але ж ти розумієш, що, можливо, якщо взяти всі дні, коли ми байдикуємо, коли ми робимо щось не так, порахувати, то вийде набагато...

ВЕД: ... більше, ніж два роки, так? Богдане є такий жарт, що, якщо актор одружується на актрисі, вдома починаються чвари через дзеркало. У вас таке є?

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Гарні в вас запитання! Такі, ніби ви знаєте цю проблему.

ВЕД: Я не знаю, так люди кажуть.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Ну, тут така штука, плюси, мінуси, цього багато є. Не буду зараз говорити, як то воно жити з актрисою. Я досвідченіший (як актор) і в нас є, мені здається зараз, я не лідерство відчуваю, на певному етапі я допомагав своїй дружині, мені так здається, відбутися в своїй професії. Зараз мені дуже цікаво, що вона вже вийшла на той рівень усвідомлення свого розвитку власного, усвідомлення театру взагалі, що вона вже може зі мною сперечатися, вона вже є моїм опонентом і в сенсі роботи — це дуже цікаво. На жаль, мені поки що немає чим похвалитися спільною роботою, так буває.

ВЕД: Одна спільна ваша робота вже ходить у 1-й клас...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Так, так — це найголовніша наша спільна робота. І зараз ми очікуємо на другу спільну роботу. А в цьому сенсі я думаю, що, все-таки, будемо працювати і мені дуже цікаво з нею працювати, ламати. А про дзеркало, про яке ви зараз говорили, дійсно, іноді приходячи додому, як будь-яка людина, яка, наприклад, втомилася, хоче відпочити, ввімкнути телевізор та подивитися улюблену програму, я не можу цього зробити, тому що продовжується робота вже з її боку. Вона не задоволена репетицією, не задоволена ще чимось і вона продовжує задавати питання, на які я, як режисер, повинен давати відповідь. Я просто повинен навчитися казати «стоп!» Але так не буває, тому що ми знаємо: ми ж на роботі говоримо про наші домашні справи.

ВЕД: У вас, як у глядача, були якісь глядацькі потрясіння роботами режисерів інших театрів, з інших міст, чи з інших країн, які для вас мали світоглядне значення, формували вас як режисера?

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Звичайно, зараз невеличкий перелік зроблю, але не всі ці потрясіння були в результаті перегляду вживу вистави. Тобто, навіть деякі справили на мене враження і в запису. Звичайно, я дивився у відеозаписі вистави режисерів, яких мені хотілося побачити. Це грузинський театр. На початку дуже на мене впливав.

ВЕД: Мабуть, щось Піросмані?

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Так. І вже останні після того роботи Роберта Стуруа. Звичайно, вистава «Меловой круг» Бертольда Брехта, вистави режисера Фокіна, це театр Вахтангова, — «Дядя Ваня», «Три сестри», це Шекспір Некрошюса. Якщо говорити про враження, які ближчі до нас, звичайно, мені дуже подобається театр харківський ім. Шевченка. Ще навіть до Богдана Жолдака, коли він там почав працювати. Велике потрясіння вистави самого Жолдака.

ВЕД: Жолдак — це не просто потрясіння, а «естетичне вбивство» глядача зі старою «школою гарту» театрального сприйняття...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: І велика провокація на те, щоб, все-таки, продовжувати розвиватися самому, аби розуміти те, що відбувається, те, що робить Жолдак. Тут не треба якісь вирішувати ребуси, можна просто, як знаєте, як слухаючи музику того самого Бориса Гребенщикова, не намагатися саме зараз, слухаючи цю пісню, відповісти на запитання: про що вона? Можна просто отримати задоволення, можна впасти в якийсь транс, а потім вже прийде відповідь. Так само із виставами Жолдака.

В середині 90-их років працював режисер Ігор Борис в Харківському театрі ім. Шевченка. Я пам’ятаю теж його вистави, ті самі «Три сестри», «Украдене щастя». Це було потрясіння. Я дивився декілька вистав театру Заньковецької, львів’ян, теж чудові роботи. Театр Стригуна — там блискуче актори грають. Ну, звичайно, і наші Хостікоєв, Бенюк, я зараз не відкриваю нових імен, я розумію, але про цих людей варто говорити. Чудові вистави, той самий «Швейк». На Ступку цікаво дивитися.

ВЕД: Ви знаєте, мене завжди дуже потрясають емоційно перенасичені вистави, в яких мінімальна сценографія, але це не заважає створити при цьому приголомшливу атмосферу сприйняття. Я пам’ятаю, коли до Полтави приїздив Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Горянський був у головній ролі в «Комедии о прелести греха». Шикарно! Якась одна дошка-площина, що за необхідності трансформувалася на сцені під різними кутами... І якесь тотальне емоційне потрясіння, абсолютно.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Я згоден з вами. Це просто клас, це вищий пілотаж!

ВЕД: Чи у тій самій «Табакерці», де за оповіданням початку 20-го століття Леоніда Андрєєва зробили виставу «Рассказ о семи повешенных»... Минімалізм у сценографії, і історія сама по собі... ну от така історія. Але зроблено так, що люди сидять (дорослі чоловіки!) і ридають. Це просто нереально!

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Я бачив цю виставу, і з вами повністю погоджуюся. Да, це чудово.

ВЕД: Мистецтво театру — надзвичайно складне. Це синтетичне мистецтво і тому режисерський задум... він повинен охопити і привести до художньої такої єдності усі грані надзвичайно складного твору, яким є вистава.

Вистава ж за художнім текстом, якому майже 200 років (я хочу зараз до вашої вистави по повісті Гоголя «Шинель» перейти), як на мене, — надскладна задача. Тому, що серед інших задач перед вами, як на мене, поставала ще й проблема вирішення роботи у часі, у ритмах і темпах. Але при цьому твір повинен бути цікавим сучасникам. І ви не побоялися взятися за класику. Я думаю, йдучи на виставу: ну як можна цю «Шинель» поставити? Чому саме цей твір?

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Дякую за це запитання, тому що, дійсно, «Шинель» — це зараз останнім часом така тема, яка для мене не закінчується. Вистава — вже рік їй буде 13 травня, але я продовжую над нею працювати разом з колегами —акторами. Чому? Тому, що не все доведено до ідеалу, але, мабуть, ми цього й не зробимо ідеалу, звичайно. Тут, дійсно, ви праві, майже 200 років. Так, давно написаний цей текст. Слід тут говорити ось про що: по-перше, повість. І свідомий був вибір. Оскільки це просто була дипломна моя вистава, я скажу одразу, що задумувалася вона не так, як вона відбулася. На початку взагалі були думки про моно виставу, із зовсім іншим актором, блискучим актором, просто не буду зараз називати його прізвище. Але на іншого актора я планував цю виставу як моновиставу. Потім трапилося таким чином, що я не зміг поставити в тому році, і була інша робота театральна, я брав участь у ній, як асистент режисера. І через рік я повернувся до «Шинелі» і за той рік відбулося дуже багато подій в моєму житті. І ті самі поїздки до Петербургу. Спілкування з людьми, з гоголезнавцями, якісь свої емоційні чуттєві враження від Пітера, від тих дворів, в яких довелося побувати, подихати тим повітрям. І я... відчув «Шинель» абсолютно сучасною історією на той момент! На контрасті з тим, що на сьогоднішній час, як, власне, і цей час раніше був, коли ми прагнемо героїв сильних. Зараз такий час. Не будемо, мабуть, прощатися, все таки ми хочемо бачити героїв сильних, різних, не ідеальних. Які проходять через якісь певні проблеми внутрішні, ламають себе, які стають кращими в результаті якихось подій. Але героїв сильних. Тут начебто про що Гоголь написав ще тоді? Він заснував цю традицію в російській літературі, мабуть, в світовій, будемо говорити, літературі. Як раніше говорили критики, просто тема, або проблема маленької людини, справа не в тому, ця маленька людина вона як і жила і є в кожному з нас. Тому, що ця різниця насправді — це блискучий твір, це притча.

ВЕД: Завважу: для тих, хто думає...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Для тих, хто думає. Якщо зараз говорити от «Шинель», якщо відштовхнутися від сюжету простого: прагнув собі, дуже хотів, потім здобув, потім втратив і через те помер. Але ж це справді притча, тому, що ота різниця між маленьким і великим, як у нього змальовано, через ту значну особу та незначну особу, її насправді то і немає. І сьогодні в наш час, коли світ, ця загальна глобалізація... Людину взагалі не те, що давить... Вона просто її не помічає. Нормальну людину не помічає! Не треба говорити про якусь маленьку, нікчемну, як там написано в Гоголя, а нормальну — взагалі не помічає! І мені хотілося зробити цей мікрокосм, оцієї маленької людини, зробити її ..

ВЕД: Дати шанс маленькій людині хоча б на театральних підмостках...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Да, дати шанс, щоб ви подивилися і побачили, і дуже багато чого впізнали в кожному із нас. Тому, що я переконаний: багато з того, чим жив Акакій Акакійович, ми теж маємо в собі. І сьогодні багато людей живуть тим життям..

ВЕД: Підтверджую: сьогодні я була в БТІ, тож мала нагоду відчути себе Акакієм Акакійовичем. Реально.

Мені здається, що успіх вистави ще й у тому, наскільки вам вдалося поєднати роботу різних людей, які мали відношення до цього. Це і чудова робота художника Михайла Шлафера. Лаконічна, але достатня сценографія, як на мене. Пластика, особливо головного героя, суперські роботи акторські. Чудові знахідки з балетом ( ця нестримна какафонія літер). І як апофеоз — щемке фінальне: «Ти — брат мій!» Я не могла стримати сліз, чесно.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Дякую вам, що ви мені трохи нагадали, бо я захопився розмовою про мотиви вибору, а якщо вже говорити про реалізацію, тут, дійсно, багато чого співпало. Я собі в заслугу ставлю тільки те, що я якимось чином вдало поєднав цих людей, які зі мною разом працювали над цією виставою. Тому, що не можу говорити, що це мій задум, але якби мене щось не спонукало звернутись до Михайла Шлафера, я не знаю, якою б була вистава, тому, що саме спілкування з ним на тому етапі, коли я вже вирішив остаточний варіант цієї вистави, а не моно, як на початку планувалося...

Бесіди з ним, коли він намагався мене почути і говорив мені: «Я поки що не розумію, чого ти від мене хочеш». І задавав мені питання. За великим рахунком, він сам своїми питаннями займався драматургією!

ВЕД: Моделюванням кістяку майбутньої вистави...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Так, він допомагав мені. Власне, інсценізація то моя, я створив інсценізацію, але структура — Шлафер дуже на неї впливав, тому, що він мислить не тільки категоріями своєї професії, а є справжнім співрежисером в цьому плані. Я дуже йому вдячний. А те, що він створив, і, як ви говорите, що вистава — це синтез мистецтв, і в цьому розумінні, звичайно, і Леонід Сорокін, з яким ми так само працювали, дуже довго сиділи, не дивлячись на годинника, і шукали цю музику. А в той самий період мені треба було збагаченим приходити до акторів, віддавати їм частку того, з чого вистава створювалася, не було заздалегідь на 100% прописаного (як це за законами) постановочного плану. Вистава створювалася разом з усіма. І, знову ж таки, від тих самих акторів мені теж доводилося черпати якісь ідеї...

ВЕД: Головний герой, якого блискуче зіграв Сергій Козир. Інформація про те, що він збирається до Луганського театру, правда?

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Правда зараз полягає в тому, що він вже є актором Луганського театру. На превеликий жаль для мене, зараз Сергій Козир дійсно працює в Луганську. В українському театрі. Він пішов. Але він продовжує грати виставу «Шинель», його викликає наш театр. Вже декілька вистав, які ми грали на фестивалях і зараз от у Полтаві, він приїздить і грає цю роль. Відверто кажу, при тому, що дуже багато є акторів в нашому театрі достойних, зараз я не бачу цю виставу без Сергія Козиря. І тому він її буде грати, доки він захоче до нас їздити.

ВЕД: Богдане, от кажуть, що режисеру дуже важливо уже у процесі задуму вистави, моделюванні її ще в голові знайти точну формулу, яка виражатиме зерно твору. Свого часу Немирович-Данченко, працюючи над виставою «Три сестри», виявив основну формулу того твору: туга за кращим життям. «Анна Карєніна» мала таку формулу: пристрасть, що все перетворює на попіл. Вистава «Вороги» за твором Горького — ненависть, що не зупиняється ні перед чим. У вашій постановці «Шинелі» як звучить ця формула?

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Ви навіть самі зараз в нашому діалозі озвучили... Ми раніше з вами говорили про вистави, які на нас впливали так чи інакше. От вистава «Рассказ о семи повешенных», я не буду відхрещуватись від того, що вона справила на мене величезне враження колись, в роботі над створенням інсценіровки вона мене надихнула на таку от колективну розповідь. Власне, «Шинель» теж у нас в цьому жанрі існує. Колективна розповідь. І коли ми це розповідали, я зараз не говорю про ті перепетії, які відбуваються за сюжетом, коли ми разом про це розповідали, ми з акторами спілкувалися, про що ми все таки розповідаємо. Вже пройшли якісь певні репетиції, ми вже склали сюжет чим закінчується, зрозуміло, з чого починалося, що відбулося і про що ми розповідаємо. Ми разом розповідаємо про це. Воно так викристалізувалося оце поняття. Що людина — не безнадійна. От начебто страшний твір, дійсно. Не відбувається там безліч смертей, а він страшний. Після того, що відбувається з нашим героєм. Після того, як він помирає, як автор це подає ( тільки геній Гоголя міг так написати: не стало Акакія і ніхто його й не помітив, тому що, власне, і жив він — ніхто його не помічав). І як світ відреагував на його смерть...

ВЕД: Дзвінкою порожнечею, такою чорною діркою, до якої, власне, всі ми можемо потрапити. Все буде залежить від обставин, в яких ми опинимося...

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Так. Але той фантастичний фінал, за який, до речі, не всі режисери беруться... Дуже багато режисерів, яких я особисто поважаю, просто не бралися за цей фінал. Вони закінчували історію такою, як вона є. А, взявшись за цю фантастичну історію, ми прийшли до того образу вистави, можливо, це зараз не зовсім точне формулювання... Але, все-таки, людина — не безнадійна!

ВЕД: Великий Вахтангов говорив, що театральна правда виникає спочатку у режисерському задумі, потім уже, в процесі втілення, велике значення має ще і наявний суспільно-історичний момент. Мені здається, що ця вистава в наявному суспільно-історичному моменті — просто рідна донька.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Так. Я не знаю наскільки там мистецтво виникає в голові режисера, тому що це свої якісь речі, все таки мистецтво виникає тоді, я тільки зараз маю на увазі, те мистецтво, на якому я, мені здається, трішечки розуміюся, хоча з кожним роком, здається, що все менше і менше. Так, мабуть, і повинно бути. В роботі з актором. Все таки актор, він коли виходить на сцену, от зараз ми говорили, прізвище називали — Козир. Коли виходить актор, якому є що сказати людям, якому щось болить і він з цим виходить на сцену, тоді режисер в даному випадку, якщо ми говоримо про «Шинель», — я міг через Козиря ці думки доносити. Отут це мистецтво і тому вона була для мене сучасною, тому, що на якомусь етапі наші думки все одно не співпали абсолютно точно. Тому, що ми з ним різні люди, як і всі ми різні люди, і кожен би зробив по-своєму, але на якомусь етапі ми відчули, що нам однаково болить ця тема. Тому, що робити вигляд, що нам це цікаво просто так, тому, що це наша професія за яку ми отримуємо гроші, треба зробити цю виставу — це дуже легко і дуже багато людей цьому навчилося. А справді лаятися, іноді битися, кидатися одне в одного чимось, тільки заради того, щоб зрозуміти, що нам однаково болить ця тема, це дорого коштує.

ВЕД: Колись я читала спогади сучасного класного актора Володимира Горянського про те, як він вперше запросив свою маму на виставу, звичайну жінку робітничої професії, коли вже відбувся як актор. І мама сиділа в першому ряду і просто незворушливо не спускала з нього очей, боялася навіть дихнути. Він також спостерігав за нею, бачив, як вона хвилюється, після вистави він підбігає і запитує: «Мам, ну як?» (От, думає, зараз похвалить!) Мама відповідає: «Боже, Вова, який же ти худенький!»

У вас інша ситуація. У вас мама театрал, режисер. Ви боялися її оцінки і що сподівалися почути, коли вперше були як актор на сцені і відчували, що ви вже можете їй себе показати, як актора.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ: Можливо, колись і було таке. Я згадую часи інституту, дійсно, коли мама приїздила на дипломні вистави з батьком разом,— було величезне хвилювання. Зараз, якщо говорити, наприклад, про режисерський дебют, не було, тому, що мені мама навіть дуже допомагала. Я навіть думками ділився, звичайно, вона не знала усіх нюансів задуму, але вона підтримувала. Вона була в мене в генеральному прогоні і скільки б навіть мені хотілося іноді, щоб мама більше критикувала, щоб вона не сказала, що який худенький, як мама Горянського... А щоб вона сказала, що тут ти не досконалий, ну, мама, мабуть, дуже мене любить. І вона зараз в цьому розумінні є невимогливим критиком, вона допомагає своїм теплом, допомагає своєю вірою в мене. А от на тому етапі, я згадую один момент, коли в мене було величезне хвилювання в Харкові, ще в театральному інституті, тоді, коли ти ще, дійсно, не знаєш, що з тебе буде і хотілося відповідати тому очікуванні. Вона колись мені дала шлях в цей чудовий світ і тому я тоді дуже, дуже хвилювався.

P.S. 7 травня, в день ефіру, у подружжя Чернявських народилася донька. Щасливі батьки нарекли її переможним ім'ям Вікторія. Зичимо щастя вашій родині!