13.05.2011 | 15:16

Дружина військового і депутат міської ради

Ліліана Бєлашова Ліліана Бєлашова | Фото: Іванна Сердюченко

Елегантна жінка, яка відбулася в усіх сенсах і на досягнутому зупинятися не збирається. Це про Ліліану Бєлашову, в насиченому житті якої знаходиться місце для всіх тих речей, які частіше за все жінкам поєднувати важко

Ліліана Іванівна — голова правління ВАТ «Полтаваголовпостач». У Полтавській міській раді вона очолює постійну комісію з питань освіти і культури, фізкультури, спорту та молодіжної політики. Член політичної партії «Совість України», обрана депутатом від округу № 8 (район авіамістечка).

— Ліліано Іванівно, з тих пір, як ви стали депутатом, проблем у вашому житті побільшало чи поменшало?

— Побільшало, звичайно. Саме із депутатством це і пов’язано. Тепер у мене більше зобов’язань перед людьми — виборцями і депутатами, які доручають мені певний обсяг роботи.

— Чи не заважає вам це в особистому житті?

— Моя родина ставиться із розумінням до всіх тих нюансів, які виникли у зв’язку із моїм депутатством. Мені допомагають, підтримують, радять інколи, інколи навіть жаліють. Але моя родина не переймається дуже тим, що у мене виникли додаткові зобов’язання і обов’язки. Хоча, звичайно, своїй родині я сьогодні приділяю менше часу.

— Яка вона, ваша родина?

— Чоловік, дочка, племінниця, сестра і чотири собаки.

— А дочка доросла?

— 22 роки, закінчує Київський інститут міжнародних відносин.

— Ви самі звідки родом?

— Народилася у місті Калуш Івано-Франківської області. Весь час прожила в Полтаві, отримала освіту в Полтавському педінституті. За фахом — викладач української мови та літератури. Деякий час працювала у школі № 6, але так сталися обставини, що ми із чоловіком виїхали до Німеччини, де він проходив військову службу. Після повернення до Полтави працювала у силових структурах.

— Калуш покинули через екологічні проблеми?

— Так, у Калуші є хімічний комбінат, навколо якого все потруєне. Саме містечко знаходиться в низині, тому смог не вивітрюється, осідає у тому числі на людей. Коли я була немовлям, перехворіла серйозним запаленням легень, от татові лікарі й порекомендували залишити Калуш. А сам він родом звідси.

— Дружина військового — це хрест чи радість?

— Це і хрест, і радість. Тому що кочове життя — не мед у першу чергу через посилену відповідальність за життя родини, відірваність в окремі періоди від близьких і навіть від цивілізації, коли необхідно забути про театри, кінотеатри...

— І туфлі на високих підборах.

— І туфлі на високих підборах. Дуже важливо те, що більшість дружин військових просто не можуть працювати у зв’язку з відсутністю для них робочих місць у районах проходження служби. А постійне сидіння дома важко витримати, особливо, якщо людина активна.

— Скільки років ви прожили в Європі і чи допомагає вам тепер цей досвід?

— Чотири роки ми жили у Нойштерлиці, недалеко від Штральзунда біля Балтійського моря.

Так склалися обставини, що у військовому містечку 80-90 років, періоду об’єднання Німеччини, були обмеження стосовно роботи цивільного населення на території полку. Я працювала діловодом.

Жили ми по три родини у квартирі з одним туалетом, ванною і плитою з двома конфорками. Але побутові негаразди долали жартома. Ми не сварилися. Хоча у побуті було важко, мабуть, вчилися терпінню. У моєї родини в Німеччині та й, до речі, у колишньому СРСР, залишилося багато друзів, з якими до сих пір підтримуємо зв’язок, хоча, в основному, наші інтереси розійшлися.

— Порівняли життя тут і там?

— Велика різниця. У першу чергу кожен громадяни там зовсім по-іншому ставляться до законодавства, своїх обов’язків і своїх прав. Історично так склалося, що на території Європи повага до закону вже, мабуть, на генному рівні.

Німеччина сьогодні серед країн Євросоюзу чи в не найкращих умовах знаходиться. Фінансово вони дуже добре себе почувають, але це з першого погляду. Навіть там є проблеми. Наприклад, у зв’язку із кризою у німецьких жінок виникла потреба йти на роботу. Раніше вони себе прекрасно почували домогосподарками, виховуючи дітей. Кошти від держави, які вони при цьому отримували, давали можливість не працювати. Сьогодні, приміром, у Штутгарті і містечках навколо (там багато всесвітньо відомих заводів) не вистачає робочих рук. На 36 тисяч мешканців міста — 32 тисячі робочих місць. Робота є, це добре, але куди подіти дітей? Проблема вирішувалася на рівні держави — створені дитячі ясла, те що було у нас колись, а ми практично знищили.

— Німецьку, мабуть, добре знаєте?

— Ні, німецьку не вивчила, ніколи було.

— Ви самі себе зробили?

— Кожна людина в моєму житті мені допомагала. Людина не може сама себе створити. Це у пробірці можна створити життя, але вже далі його виховує суспільство.

— Яке ваше хобі?

— Хобі — це мої собаки: німецька вівчарка, філа бразілейро, чіхуахуа та йоркширський тер’єр. Вони дуже себе люблять і один одного.

— Як ви наважилися завести аж чотири тварин?

— Колись у нас жив доберман і на 16-му році життя помер від старості. Тоді всім стало погано. Хоча діти почали навчатися в інститутах — дочка у Києві, племінниця у Харкові, — вони сказали, що без собак жити не можуть. Ось так і вийшло... Коли ми переїхали до приватного сектору, виникла необхідність у собаці в дворі. Так з’явилася німецька вівчарка, потім — всі інші. Але вони багато місця не займають, живуть мирно.

— Собак хотіли діти, а обслуговуєте їх, напевно, ви?

(сміється) А годую, гуляю і прибираю за ними я. Коли приходжу з роботи заморена, або хворію, або мене незаслужено образили — собаки стають антидепресантами. А ще година прогулянки із ними по Дослідному полю чи у дендропарку знімає весь негатив.

— У зв’язку із цим ви, мабуть, підтримуєте ідею притулків для тварин у Полтаві?

— Притулок абсолютно необхідний. До тих пір, поки люди викидатимуть на вулицю тих, кого приручили, він повинен бути. Із свого боку роблю все, що можу. Так, з інвесторами купляємо препарати для стерилізації тварин клінікам.

— У вас мрії є?

— Щоб мої діти були щасливі.

— Чи складно бути одночасно і жінкою, і мамою, і дружиною, і керівником, і депутатом?

— Складно, але можливо.

— Ваше самопочуття залежить від оточуючих?

— Людина бачить все навколо себе так, як вона себе почуває. Я кругом бачу красиве, добре, відчуваю чуйне ставлення, повагу.

Далі буде...

Анна ДОВГОШЕЙ, «Полтавщина»

Політика і влада