Олександр, позивний Санич, розпочав службу у Слов’янську в складі одного з батальйонів Національної гвардії України. Він прийшов на війну, як і багато інших, без ілюзій, але з внутрішньою впевненістю, що зможе витримати все. Спершу був у піхоті, виконував бойові завдання, проходив обстріли, ночував у сирих окопах і ділив зі своїми побратимами щоденну рутину фронтового життя.

Національний день молитви за Україну, який відзначають 24 лютого, став символом духовної єдності українців у боротьбі за мир, перемогу та майбутнє держави. У цей день люди по всьому світу моляться за захисників, постраждалих, полонених і тих, хто віддав життя за свободу України.

Олександр, відомий позивним серед побратимів як Одеса, ще до повномасштабної війни активно допомагав військовим. У 2015 році, коли на сході України вже точилися бойові дії, він став волонтером. Його підприємство працювало у виробничій сфері, і він використовував свої можливості, щоб підтримати армію.

Олександр зустрів війну цивільним, але вже 25 лютого добровільно пішов у військкомат. Через день його призвали та направили в Нацгвардію. Восени 2022-го він закінчив навчання на сержанта, а у 2023-му став офіцером: «Я не шукав легких шляхів — просто робив свою справу. Командир помітив мої навички, запропонував підписати контракт і я погодився. З осені 2023 року я командував взводом і пройшов перші серйозні бої. Листопад був найважчим — утримували позиції після скидів ворогом на нас гранат з невідомою газовою речовиною та обстрілами артилерією. Майже всі отримали контузії чи поранення. Через деякий час нас вивели з позицій на відновлення, яке тривало до весни 2024-го».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віталій не чекав повістки. Він одразу прибув у військову частину. Спершу служив у резервній роті, чергував на блокпостах, а згодом опинився на передовій. Осінь 2023 року стала для нього точкою неповернення. Резервна рота отримала наказ висуватися на передову в Запорізькій області. Віталій тоді ще не знав, що попереду місяці боїв, холодні ночі в окопах і постійна небезпека.

До війни Ігор, позивний «Адідас», керував власною будівельною компанією. Він має вищу інженерно-технічну освіту, а також досвід у юридичній сфері. Його життя було розміреним, допоки повномасштабне вторгнення не змінило все.

5 лютого 17 Полтавська бригада НГУ приймала у себе мистецьку мобільну групу «Культурного Десанту». Це був не просто концерт, а зустріч, яка дала можливість відчути підтримку, знайти натхнення та на мить відволіктися від щоденних викликів.

Для старшого солдата Олександра, позивний Броня, військова служба стала не просто випробуванням — вона змінила його назавжди. Як командир екіпажу БТР-70, він несе відповідальність не тільки за машину, а й за життя своїх підлеглих. Ще до повномасштабного вторгнення Олександр працював тренером із фітнесу та боксу, допомагав людям ставати сильнішими, формував дисципліну.

До початку повномасштабної війни Семьора мав мирну професію — будівельник. Він жив під Кривим Рогом і коли почалося вторгнення, був удома, дізнавшись про це з новин. Але чекати мобілізації не став — самостійно прийняв рішення долучитися до боротьби. Так він потрапив до підрозділу оперативного призначення.

Новини про наступ ворога ще не встигли охолонути, а він уже стояв у черзі добровольців. Фенікс знав: чекати — не його вибір, його вибір діяти.