Британська Америка. Плімут і Массачусетс — батьківщина американського національного міфу
Продовжуємо наш міні-цикл, що складається з розповідей про британську колонізацію Америки. І сьогодні в нас Массачусетс.
І розмова буде довгою. Чому? Насамперед тому, що багато уваги доведеться приділити не фактам, а ідеології. Адже історію цієї колонії можна з повним правом назвати наріжним каменем американського національного міфу. Національний наратив США практично повністю витканий з образів і концепцій, що народилися на цій землі. Це і «Місто на пагорбі» — ідея про те, що Америка є обраною землею, новим суспільством, на яке дивиться весь світ. Це і міф про мирний початок — сльозлива історія Дня подяки. І міф про Америку як про природну демократію, в основі якого лежить рішення пілігримів, ухвалене ще на кораблі, — керувати колонією на основі суспільного договору. І навіть концепція «американської мрії» безпосередньо пов'язана з історією цієї колонії.
А в основі всього цього лежить, мабуть, один з наймасштабніших і найефективніших маркетингових та піар-проєктів в історії. У його реалізації брала участь маса людей, але пальма першості належить двом. Перший — наш давній знайомий капітан Джон Сміт. Про його визначну роль у створенні першої успішної англійської колонії ми знаємо ще з розповідей про Вірджинію. І якщо пам'ятаєте, закінчилося там усе для нього, м'яко кажучи, не дуже. Чи то сталася випадок, чи то це був замах, але під час сну в човні вибухнула бочка з порохом. Діставши страшних опіків, Сміт був змушений повернутися до Лондона.
Але й після всього цього чувак не наївся екшену досхочу. Що ним рухало? Судячи з усього, його одержимість трималася на трьох стовпах: соціальному ліфті, культі наполегливої праці та безмежному особистому марнославстві. Він марив землею, де статус визначався б не родоводом, а особистими навичками, характером і лідерськими якостями. Для нього колонізація була проєктом, у якому проста людина могла стати «лордом» власного життя. У 1614 році Сміт зафрахтував два кораблі й вирушив досліджувати узбережжя на північ від Вірджинії. Тоді ці скелясті землі на мапах називалися «Північна Вірджинія» або мали індіанську назву Норумбега.
Сміт чудово розумів, що жодна притомна людина не поїде до країни, назва якої асоціюється з 50% смертністю, малярією, голодом і збитками. Він перейменовує регіон на Нову Англію. Нічого геніального в цьому немає. Так вчинювали в ті часи майже всі першовідкривачі. Але Сміт іде далі. Повернувшись, він видав надзвичайно докладну мапу узбережжя. При цьому він стер з мапи всі індіанські топоніми. Він приніс чернетку спадкоємному принцу Карлу й попросив його придумати місцям правильні англійські назви. Так на мапі з'явилися «Плімут», «Річка Карла», «Мис Анни» і таке інше. Усе це звучало безпечно, по-домашньому й обіцяло зрозумілі правила та закони.
Саме цю мапу взяли з собою на борт пілігрими корабля «Мейфлауер» у 1620 році. Коли вони висадилися на берег, вони заснували свою колонію точно в тому місці, яке Сміт заздалегідь назвав Плімутом. У 1616 році Сміт опублікував трактат «Опис Нової Англії». Цей текст став блискучою маркетинговою брошурою, яка змінила цільову аудиторію колонізації. Він звернувся до фермерів, теслярів, ковалів і молодших синів, яким на батьківщині нічого не світило. І звернення це обіцяло: «Тут кожна людина може бути господарем і власником своєї праці та землі. Якщо в неї немає нічого, крім рук, вона може швидко розбагатіти». Його книги стали бестселерами й викликали бум інтересу до американських проєктів. Окрім книг він випускав численні рекламні буклети. Сміт продавав мрію, і покупці знайшлися у великій кількості.
Іншою визначною людиною, чий внесок в успіх колонії важко переоцінити, був Джон Вінтроп — видатний юрист, менеджер, маркетолог і піарник. Цей із багатих. Випускник Кембриджа. Про його юридичні й організаторські таланти в нас ще буде нагода поговорити. А поки розповімо про те, як він створив найпотужнішу ідеологічну маркетингову кампанію в історії ранньої Америки. На відміну від Сміта, який рекламував Америку як місце для збагачення простих людей, Вінтроп продавав колонізацію як ексклюзивну священну місію.
Головні думки було висловлено в його промові (дехто називає її проповіддю) «Взірець християнської любові», яку було виголошено 1630 року на кораблі, ще до висадки в Америці. У ній з'являється знаменита метафора «Міста на пагорбі».
Думаю, є сенс її пояснити. Це пряме посилання на Євангеліє та слова Ісуса, звернені до учнів: «Ви — світло світу. Не може сховатися місто, що стоїть на піку гори». Для побудови образу Вінтроп використав обидві частини цитати. По-перше, колонія має стати моральним орієнтиром для всіх. Тим самим «світлом світу». А її громадяни-пуритани мали стати живим доказом того, що суспільство, яке живе суворо за біблійними заповітами, може бути успішним. А по-друге, абсолютна публічність: подібно до міста на пагорбі, Массачусетс буде видно усім. За ними спостерігатиме весь світ. Будь-яка слабкість, розкол чи гріх негайно стануть надбанням громадськості. Більше того, у такому разі Бог позбавить їх свого захисту, і вони неминуче загинуть. Але й це не найстрашніше. Їхня невдача «відкриє роти ворогам, щоб ті зневажали шляхи Божі», чого віруючий пуританин ніяк не може допустити.
Метафора «Міста на пагорбі» була колосальним психологічним пресом. Страх перед колективною відповідальністю та божественним знищенням став фундаментом для організації життя в колонії. А з іншого боку, Вінтроп створив «закритий клуб». Щоб стати повноправним громадянином у Массачусетсі, потрібно було довести свою духовну чистоту перед громадою. Ця елітарність працювала як чудовий маркетинговий гачок — люди прагнули стати частиною обраного суспільства.
Таким чином, Сміт і Вінтроп створили дві половини великого американського наративу: Сміт заклав основи міфу про «американську мрію» (особистий успіх через працю), а Вінтроп — міфу про «американську винятковість» (глобальну моральну місію).
А тепер перейдімо від ідеології до фактів. Перші спроби колонізувати землі майбутньої Нової Англії було зроблено за кілька років до експедиції Сміта. Ми вже неодноразово в інших відео згадували про Вірджинську компанію. Так ось. У неї була філія. Називалася вона Плімутська компанія, а головними акціонерами були купці з Плімута і Брістоля. Королівська хартія Якова I розділила американське узбережжя між двома гілками компанії. Плімутці отримали права на північні території (між 38-ю і 45-ю паралелями).
У серпні 1607 року — лише через кілька місяців після заснування Джеймстауна — Плімутська компанія висадила 120 колоністів у гирлі річки Кеннебек (територія сучасного штату Мен). Вони заснували колонію Попем, названу на честь головного інвестора компанії Джона Попема, і збудували форт Сент-Джордж. Проєкт проіснував лише один рік. Сувора зима, голод і відсутність сильного лідера змусили колоністів повернутися до Англії.
Компанія спробувала розв'язати проблему кризи лідерства, запросивши на службу — ніколи не вгадаєте кого — Джона Сміта. Він отримав титул «Адмірал Нової Англії» й пообіцяв заснувати нову колонію. Але нічого не вийшло. Перша експедиція з двох кораблів потрапила в жорстокий шторм, а потім корабель Сміта було захоплено французькими піратами. Сміт провів у полоні кілька місяців, перш ніж зміг утекти на маленькому човні й повернутися до Англії. Вдесяте змушений повторити — унікум! Друга спроба теж закінчилася нічим. Спорядили три кораблі, але раптом закінчилося фінансування. Кораблі навіть не вийшли з Англії.
Компанія фактично заморозила свою діяльність. Але 1620 року, надхнені мапами Джона Сміта, старі інвестори пішли до короля. Вони анулювали стару хартію Плімутської компанії й перереєстрували її під новим брендом — Рада Нової Англії. Влада в раді належала групі з 40 впливових англійських аристократів та інвесторів на чолі із сером Фердинандо Горджесом і капітаном Джоном Мейсоном. Лорди з Ради не планували самі пливти за океан. Рада продавала юридичні права на поселення іншим групам. Деякі аристократи виношували ідеї перенести до Америки британську середньовічну систему, яка в самій Англії швидко й упевнено імирала. Планувалося поділити континент на величезні особисті маєтки та перетворити їх на напівнезалежні графства, герцогства тощо. Дехто навіть спробував. Про те, що з цього вийшло, поговоримо трохи згодом.
Плімут
6 вересня 1620 року з англійського порту Плімут відчалює судно «Мейфлауер». На борту 102 пасажири, близько 30 членів екіпажу, собаки, птиця й інструменти. Трохи менше половини пасажирів — члени радикальної кальвіністської секти з дружинами й дітьми. Пілігрими. Решта — світські колоністи, що пливуть у пошуках «американської мрії». Осінні шторми Північної Атлантики ледь не знищили корабель. Але 10 листопада він усе-таки причалює до мису Код. Капітан відмовляється плисти далі. У середині грудня колоністи знахлдять на іншому березі затоки вимерле індіанське село — чудове місце для організації колонії. На мапах капітана Сміта це місце зветься Плімут. З Плімута в Плімут. З цього все й почалося.
Але перш ніж розповідати історію колонії, потрібно повернутися трохи назад і спробувати зрозуміти, ким були ці люди і що привело їх в Америку. Пілігрими (їх також називають сепаратистами) — це одна з найрадикальніших гілок кальвінізму. Вони вважали, що офіційна церква безнадійно корумпована і врятувати її неможливо. А отже, єдиний шлях до порятунку — це повністю відокремитися й створити власну незалежну громаду. За законами того часу відмова відвідувати державну церкву прирівнювалася до державної зради. Щоб уникнути репресій, вони втекли до Голландії, де й мешкали до моменту описуваних подій близько 12 років.
Одним з головних мотивів переселення до Америки зазвичай називають страх асиміляції та втрати англійської ідентичності. Але переїзд через океан коштував колосальних грошей. Тому було укладено контракт з лондонською акціонерною компанією «Купців-авантюристів». За умовами договору колоністи зобов'язалися працювати на компанію 6 днів на тиждень протягом 7 років. Більше того, щоб окупити експедицію, інвестори нав'язали їм попутників, тих самих світських, яких пілігрими називали «чужаками». Було отримано земельний патент від Вірджинської компанії. За документом вони мали заснувати поселення в гирлі річки Гудзон.
Але, як ми казали, до точки призначення поселенці не дісталтся. І це спровокувало бунт «чужаків». Чуваки нахабно заявили, що раз ми не дісталися місця, то всі контракти «по боку». А раз так, то вони абсолютно вільні й «користуються своєю власною свободою, бо ніхто не має влади командувати ними». «Чужаки» планували відділитися, жити за власними правилами та, можливо, забрати частину припасів. Для лідерів пілігримів було цілком зрозуміло, що якщо посеред крижаної пустелі на порозі зими група розколеться і кожен почне жити сам по собі, вони всі загинуть протягом місяця від голоду чи стріл індіанців.
Вони заблокували вихід з корабля й заявили, що ніхто не зійде на берег, доки питання не буде врегульовано. Було складено Мейфлауерську угоду, гранично короткий документ, що містить лише близько 200 слів. Суть його в наступному: поселенці добровільно об'єдналися в єдине суспільство задля виживання та збереження порядку, не чекаючи інструкцій з Лондона. Вони створять «справедливі й рівні закони» виключно в міру необхідності та задля загального блага. Вони присягаються беззаперечно підкорятися цим законам.
Це був перший випадок в американській історії, коли уряд формувався на основі письмового контракту між самими громадянами. Ідея про те, що влада легітимна лише за згодою народу, пізніше буде закріплена в Американській Конституції. Цей договір, заснований на рівності членів крайньої релігійної громади та світських поселенців, зробив Плімут набагато мирнішим і внутрішньо стабільнішим суспільством, ніж сусідній Массачусетс.
Далі буде...
Лайки, підписки, коментарі щиро вітаються!
