Професору Василю Берднику — 90 років. Спогади
«Чим добріша душа, тим складніша доля»
Омар Хайям
Приводиться оповідання про життя і діяльність професора Бердника В.П., створене на основі матеріалів, отриманих від нього, його матері — Софії Олексанлрівни та при власних дослідженнях. . .
7 листопада 2026 року професор Бердник Василь Петрович відзначає свій 90-й день народження. Від щирого серця вітаю Вас, шановний друг, кохана людина, однодумець, цікавий співбесідник теплими словами з вдячністю за те, що Ви є. Дякую за Вашу надзвичайну сміливість, громадянську позицію, чесність, непідкупність. Нехай ще багато років Небесні Сили дарують Вам здоров’я, натхнення, мудрість, душевний спокій і вдячність від тих, кого любите і цінуєте.
Цей істинний українець народився в селі Завадівка (Жаботин) Кам’янського району Черкаської області. Жаботинське поселення (площа 43 га) на Тарасовій горі датується VII — VI ст. до н.е. Тут жили осілі землеробські племена правобережного лісостепу, які становили основне ядро праслов’ян (матеріали взяті із музею історії України, м. Київ). Поряд із Жаботином знаходиться пам’ятка природи і історії — Холодний Яр, що з’явився біля 2 млн років тому.
Професор Г.П. Жемела стверджував, що прізвище Бердник походить від назви майстра, який виготовляє берди- частини ткацького станка (верстату). «От він і тче з людей, зокрема із студентів, таких як сам, бо є принциповий, вимогливий, об’єктивний, доброзичливий», — казав Григорій Пимонович. Вічна йому пам’ять!
Звичайно, Василю Петровичу уже багато літ. Його День народження — свято особисто його та друзів, колег, учнів. Про що не один рік згадували у газеті «Вісник ветеринарної медицини» — органу Головного управління ветмедицини і Обласної державної лікарні ветмедицини в Полтавській області.
Професора Бердника В. П. знають як вченого-професіонала, педагога та людину, що все своє життя присвячував ветеринарній медицині та підтримці її фахівців. Він є особистістю, яка рідко зустрічається в житті. Його цінують за людяність, яку філософ І. Кант пояснював здатністю приймати позитивну роль в житті інших людей.
Моє перше знайомство з Василем Петровичем відбулося влітку 1980 року, коли я з двохрічною донечкою Оксанкою їхала в дизель-поїзді Кременчук — Полтава з Козельщини, мого першого місця роботи після закінчення інституту, до батьків у Полтаву. В очі впала поява у вагоні високого, гарного, чорнявого чоловіка середніх літ. Як пізніше дізналася, він повертався із службового відрядження і теж, як і я, був ветеринарним лікарем. Після знайомства наше спілкування було відвертим і дружнім. Ми виявилися рівними по духу, до того ж Василь Петрович мені дуже нагадав мого батька.
За розмовами не відчули, коли приїхали до станції Полтава — Південна. Він вийшов із вагону і допоміг його залишити мені та донечці. Попрощалися але я ще довго дивилася вслід цій цікавій, невідомій людині.
Зустрілися вдруге через багато років в одному з господарств області, коли комісійно досліджували ВРХ на ящур. Мене вразила компетентність Василя Петровича у ветеринарних питаннях, глибина його знань з-поміж інших експертів була надзвичайно високою. Він працював сумлінно. В усьому було видно, що Бердник В. П. — максималіст. Та ще й виявилося, що ми обоє мали червоні дипломи про закінчення ветеринарних факультетів він в Українській сільськогосподарській академії (УСГА) (м. Київ), а я у Львівському зооветеринарному інституті.
На час нашого знайомства Василь Петрович уже був кандидатом ветеринарних наук з 1973 року. Його науковим «батьком» був відомий в СРСР і за кордоном професор Притулін Петро Іванович — доктор ветеринарних і доктор біологічних наук, полковник стройової військової служби, заслужений діяч науки РРФСР. Матеріали для дисертації «Некоторые биологические свойства микоплазм свиней» Василь Петрович зібрав за час навчання в очній аспірантурі в головному науковому центрі СРСР– Всесоюзному інституті експериментальної ветеринарії (ВІЕВ) (м. Москва). Там же її і захистив.
На посаді завідувача лабораторії епізоотології Полтавської зональної науково-дослідної ветеринарної станції (ПЗНДВС) він 16 років вів наукові дослідження, результати яких стали основою для написання дисертації на здобуття наукового ступеня доктора ветеринарних наук. Василь Петрович успішно її захистив в 1991 році у Всесоюзному державному науково-контрольному інституті ветеринарних препаратів (м. Москва).
Його батьки — Бердник Петро Михайлович (1910-1994) і мати Софія Олександрівна (1915-2010) для нього, ще дитини, були прикладом в усьому. Вони впливали на формування його характеру, в якому домінувала одна риса — самостійність. Як згадував Василь Петрович, коли його образив старший за нього хлопець Михайло, він пожалівся батьку. На що батько малому Василеві сказав: «Он дід Кабець — старший за мене, а я його легко наб’ю». Той дід жив поряд з батьками і через старість ледве переставляв ноги. Батько таким чином дав мені пораду — життя довге, ще будуть і гірші негаразди. Надійся лише на себе. Допомоги зі сторони може і не бути.
А мама Василя Петровича — Софія Олександрівна — людина з широкою душею справжньої українки. Спілкування з нею — це як води джерельної напитися в жарку пору року. Вона разом з чоловіком народила і виховала шестеро дітей. Тому коли я стала членом сім’ї Бердник, Софія Олександрівна прийняла мене, як рідну дитину. Я годинами слухала її спогади…Якось вона запитала у мене: «Дочко, ти вмієш ліпити шишечки?» (на коровай, бо саме говорили перед цим про весілля). Відповідаю: «Ні, не вмію». Вона дуже здивувалася: «Як не вмієш? Спочатку з тіста робимо качалочку, потім приплескуємо, ріжемо, скачуємо…». Жаль, що мені це уже забулося. За бажанням Софії Олександрівни ми їздили до Святої Кринички, яка розміщувалась в одному із численних ярів на віддалі біля одного кілометра від села. Вода в ній мала цілющі властивості завдяки вмісту іонів срібла Пізніше деякі підприємці її приватизували і реалізували під назвою « Черкаська». Біля криниці ми рвали лікувальну траву маренку. Згадувала бабуся і свою бабусю Катрю, яка служила в пані, за що та подарувала їй з Німеччини квіти — «бабине літо». Дала мені корінців посадити у себе вдома. У селі такі квіти були лише у їхньому дворі. У нас вони називаються мороз.
Лише така глибока душею жінка могла народити справжнього українця — хлопчика Василя, який у 5-річному віці зустрів з родиною війну. Жили у землянці в Чорному лісі під охороною партизан. Мені Софія Олександрівна розповідала, що не один раз сварила сина за те, що він самостійно залишав землянку. Особливо реально небезпечно було тоді, коли над лісом наче б то мирно, з точки зору Василька, летіли німецькі міни в сторону штабів двох партизанських загонів. Йому ж у цей час треба було терміново готувати колеса до возика, якого він збирався літом змайструвати. За безпечність отримав материну кару, яку запам’ятав на все життя. Батько на таку «хоробрість» 5-річного сина не міг реагувати. Він мав у лісі пару коней з санками і виконував чергове розпорядження керівництва партизан: вивозив « хлопців» на завдання, тобто робити окупантам якусь відчутну чергову капость.
Війна випалила в ньому страх, хоча душу не обпалила.
Згадувала бабуся Соня, яким був її первісток: «На порося казав пося, на пірячко — бур’ячко». Одного разу травневого ранку Василько проснувся, саме вишні цвіли, і каже: «Мамо, дивіться, яка завірюха на дворі». «Ні, синочку, — сказала йому мама, — то не завірюха, то цвіт вишні обпадає»…
Софія Олександрівна, при зустрічі зі мною згадувала, що «він у віці 2,5 роки уже знав всі букви українського алфавіту, а в 3-4 роки складав слова. Коли ж в 1944 році пішов в школу, то в нього з’явилась велика тяга до читання книжок. Василь їх брав у сусіда — діда Посипайка Мусія Івановича (вуличне прізвисько Торбан). Дід казав, ти ще малий читати, а він аж труситься за тими книжками. А школярем брав книги в шкільній і сільській бібліотеках. Я з 9-річним школярем Васьою копали лопатами 50 соток городу. Візьме загінку мені і собі більшу, і скопає її швидше».
Будучи школярем, малий Василь спав у своєї бабусі Почки Горпини Павлівни (1890 — 1981), бо від її хати було до школи ближче. Після школи він спершу йшов до садиби батьків, допомагав поратися по господарству: наносив 10-12 відер води з криниці, що була біля річки за чотири сотні метрів, рубав дрова і заносив в хату, товк в ступі просо на запашне пшоно і т.д. А тоді йшов вчити уроки уже до бабусі, яку і зараз згадує майже щодня за її доброту до нього, усні перекази різних історій про наш народ, козацтво. Це запало в пам’ять йому на все життя.
Наступні дані із біографії Василя Бердника: учень Завадівської семирічної школи, Черкаського ветеринарного (2 роки)та Козачанського зооветеринарного (решта 2 роки) технікумів, ветфельдшер колгоспу ім. Шевченка с.Роги Маньківського району Черкаської області, солдат Радянської армії, студент ветеринарного факультету УСГА, ветеринарний лікар Левадського відділення Тальнівського цукрокомбінату Черкаської області, лаборант баквідділу Черкаської облветлабораторії (ОВЛ), старший ветлікар колгоспу «Україна»Черкаського району Черкаської області, хімік-токсиколог і завідувач паразитологічним та вірусологічним відділами Черкаської ОВЛ, аспірант ВІЕВ, молодший науковий співробітник Белгородського відділу ВІЕВ, старший науковий співробітник ПЗНДВС та завідувач її лабораторії епізоотології.
Із 1992 року почалась його науково- педагогічна діяльність на посаді завідувача кафедри. Три рази мінялись назви кафедри і навчального закладу (остання назва ПДАУ). Але 30 років без одного місяця Василь Петрович її очолював до 2022 року.
Професор Бердник В. П. — видатний учений України. Це засвідчують публікації про нього у виданнях: «Науковці України. Еліта держави». — Т. 3. — К.: Видавництво Логос України, 2014, — с. 112-113» та «Золотий фонд нації. Vivat, Україно!», упорядник В. В. Болгов. — К.: Українська конфедерація журналістів, 2018. — с. 61 і у багатьох інших виданнях. Він детально вивчив біологічні властивості мікоплазм свиней, діагностику хвороби, яку вони викликають. Для цього у нього були необхідні умови у ВІЕВ та ПЗНДВС, в якій створив найбільший в СРСР музей мікоплазм тварин і людини. Василь Петрович експериментально довів, що поширене в господарствах Радянського Союзу і України захворювання свиней — ензоотична пневмонія викликається мікоплазмами. Обґрунтував її назву- мікоплазмоз. Це була нова, запропонована ним нозологічна одиниця в числі захворювань свиней.
На наступному етапі приступив до виготовлення і випробування в лабораторних і виробничих умовах на свинях оригінальної вакцини із атенуйованих культур чотирьох видів мікоплазм і одного виду ахолеплазми.
Про результати власних досліджень В. П. Бердник доповідав на XXI Всесвітньому ветеринарному конгресі (ВВК) (Москва, 1979).
На основі результатів багаторічних власних досліджень він підготував «Методические указания по диагностике, профилактике и мерам борьбы с микоплазмозом свиней», які затверджені Головним управлінням ветеринарії Держагропрома СРСР в 1987 році.
Василь Петрович користується заслуженим авторитетом серед вчених. Так, відомий професор Інституту мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного (м. Київ) Скрипаль І. Г., дізнавшись від мене, що Василь Петрович уже не в науковому закладі, а в навчальному, сказав: «Єдиний музей мікоплазм в Україні — це у Бердника Василя Петровича. Якщо він загине, то це буде великий злочин» (1999).
З 1992 року Бердник Василь Петрович почав працювати на новоствореному факультеті ветеринарної медицини (ФВМ) Полтавського сільськогосподарського інституту. Як Голова Асоціації ветеринарних спеціалістів Полтавської області підготував пропозиції та є одним із засновників створення даного факультету. Пропрацював на ньому майже 30 років — очолював кафедру анатомії і фізіології свійських тварин. Він займався одночасно педагогічною та науковою діяльністю.За період роботи в навчальному закладі створив свою наукову школу. Його учні- кандидати ветеринарних наук: Паутов Ю.М., Тітаренко О. В., Киричко О.Б, Личко А.А., Бублик О.О., Тімченко О.В.та доктор філософії Коломак І.О.
Десять років разом з колегами і учнями професор Бердник В.П. вивчав властивості і розробляв методи застосування полтавського бішофіту у ветеринарній медицині і тваринництві. Підготував «Методичні рекомендації щодо застосування розчину полтавського бішофіту в ветеринарній медицині та тваринництві» (2012).
З 1990 року по сьогоднішній день Бердник В.П. очолює Асоціацію ветеринарних спеціалістів Полтавської області. Вона є юридичною особою, діє на підставі принципів демократії, гласності, плюралізму думок, особистої ініціативи її членів. За дизайном Василя Петровича було виготовлено значок для членів Асоціації.
Асоціація приймає участь у створенні фонду з надання матеріальної допомоги членам Асоціації, пропаганді ветеринарних знань, а також у заснуванні музеїв, оформленні виставок та багато інших напрямків діяльності. Допомагає пенсіонерам-ветеринарам, студентам-відмінникам, спеціалістам галузі та студентам-ветеринарам, що потребують допомоги.
На ФВМ професор Бердник В.П. прищеплював майбутнім фахівцям глибокі ветеринарні знання, наводив повчальні приклади з практичної ветеринарії. Він рекомендував студентам любити живу природу, особливо тварин і рослинний світ. У просторому дворі садиби Бердників росте понад десяток
дерев різних видів, але переважають 20-літні ялинки, які у однорічному віці Василь Петрович привіз із лісу біля міста Трускавець. Їх півтора десятка.Всі підвіконники будинку усіяні квітами, лимонними і мандариновими деревами. Одну 42-річну фінікову пальму, ним вирощену із насінини, подаровано ПДАУ.
Професор Бердник В.П. формував у студентів почуття патріотизму, розвивав національну свідомість, щоб вони були вільними людьми, а не рабами. Щороку проводив зі студентами ФВМ Шевченківські Дні (без вказівок зверху).
Основні дисципліни, які читав професор — це «Анатомія свійських тварин» та «Історія ветеринарної медицини» і інші. Він неодноразово працював в обласному архіві, вивчаючи історію ветеринарії рідного краю. Геніальний англієць В. Черчилль казав: «Народ, що забув своє минуле, втратив своє майбутнє».
Серед майже 300 його наукових публікацій 12 присвячено історії ветеринарії Полтавщини. Мало хто так грунтовно знав її історію, тому що професор В. П. Бердник відвідував господарства області майже 47 років. Допомагав в питаннях лікування і збереження поголів’я різних видів тварин. Бачив не легке життя ветеринарних фахівців, бо сам в свій час нюхав «ветеринарний порох».
У 2024 році вийшла із друку книга С. В. Аранчія «Ветеринарна медицина Полтавщини на межі віків» (Полтава, видавництво Астрая, 2024, 607 с.), В ній заявлено, що її єдиним автором є Сергій Аранчій, а упорядником — І.А. Копотун. Вони померли 2016 і 2010 років відповідно. Перший, чорновий варіант книги (книга 1) мав 823 сторінки, а опублікований нині має 607 сторінок. Куди і як зникло 216 сторінок самого важливого тексту без погодження із автором і упорядником? Зникло значно більше. До опублікованого тексту добавлено матеріали про мертвих душ родичів підпільних редакторів. Бердник В.П. на своєму сайті інтернет — видання «Полтавщина» опублікував рецензію в 3-х частинах (лише до 134 сторінки з 607). Частина таблиць не має заголовків, представлені неякісні фото. На кафедрі анатомії і фізіології згадуються співробітники — «мертві душі» за 1946 рік (кафедра створена 1993 року !) і т.д. і т.п. Цілі і завдання названої, кафедри ті, що повинні бути на кафедрі терапії. Все переплутане і не виправлене. Деталі найдете в Блозі Василя Бердника. Висновок один. Книгу треба перевидати після виправлення сотень різного виду помилок. Сергій Васильович такий матеріал не допустив би до публікації. Валентині Аранчій треба було пустити пил у вічі простаків. Їй це вдалося, але лише щодо простаків. Надія була дуже простою: променями заслуженої слави чоловіка «підбілити» авторитет членів сім’ї Аранчіїв. На правоохоронні, антикорупційні органи та спостережливих журналістів це не подіяло.
У 2022 році В. Аранчій, тодішня ректорка ПДАУ, вимагала у Василя Петровича піти з посади Голови Асоціації, бо планувала поставити на цю посаду особу, лояльну сім’ї Аранчіїв, виключити ветеринарів-пенсіонерів з Асоціації. У випадку, якщо професор Бердник залишиться Головою, то перед кожною конференцією матеріали доповіді попередньо давати на перевірку Ю. Першину, заступнику Я.Аранчій — керівниці ‘Держпродспоживслужби в Полтавській області. Пізніше виявилося, що він був не ветеринаром, як про це заявляв, а поліцаєм, якого звільнили з роботи в поліції за чималі грішки.
Василь Петрович пояснив новоспеченій « реформаторші», що такі дії протирічать статуту Асоціації та законам України і оголосив, що втратив бажання працювати далі в закладі, де керує названа пані.
Отак за самостійну думку професор Бердник отримав ворога. Пригадуються слова В.Черчилля: «У тебе є вороги? Так. Добре. Значить в своєму житті ти щось, колись відстоював».
Під ризиком були ветеринарні спеціалісти, які проробивши вік в цій професії, втратили б змогу хоча б якусь допомогу отримувати при своїй мізерній пенсії. Тому такий був вчинок професора Бердника.
Пристосуванці, особи без власної думки в українському суспільстві, зокрема в навчальному закладі, в області, після того випадку бояться спілкуватися з професором Бердником і його дружиною, бо вони вороги пані, яка посягнула на те, до чого не мала ніякого відношення.
Не один раз приходили додому до Бердників колишні випускники, щоб дізнатися, який у нього стан здоров’я, і що в нього на думці. Пізніше виявилося, що вони були підіслані. Ці боягузи-раби повністю забули, що є нащадками хороброго й волелюбного козацтва. А колишній випускник Климась І., який працює в головному управлінні Держпродспоживслужби в Полтавській області, майже повторив « подвиг» міфічного героя СРСР Павлика Морозова. Під диктовку В. Аранчій подав в поліцію на Бердника В.П. заяву, в якій голослівно об’явив його без слідчих дій і суду кримінальним злочинцем. Але між ними є суттєва різниця: Павлик сам додумався здати властям батька, а Климася використали…Писака і його дикторша отримали дзвінкий пшик (див. Блог Василя Бердника).
За останні два десятки років Василь Петрович мав численні подяки і почесні грамоти від ректора ПДАА, Головного управління агропромислового розвитку і Головного управління освіти і науки Полтавської облдержадміністрації, Головного управління ветеринарної медицини в Полтавській області, Полтавської облдержадміністрації, Міністерства аграрної політики та продовольства України і інші.
Уже не працюючи педагогом, в 2023-2025 роках я зустрічала в Полтаві студентів, які пам’ятали мене і Василя Петровича. Ці молоді люди дякували нам за науку. Кожен із них розповідав, що Василя Петровича стараються не згадувати на зібраннях В ПДАУ. Передайте йому, що ми ніколи його не забудемо. Він завжди залишиться в нашій пам’яті Великим Вчителем. Із відомих причин я не називаю прізвищ цих студентів. Вони не пройшли мимо, а признали мене і нашу з Василем Петровичем роботу як педагогів. Хай їм щастить в житті і роботі!
Як писав Василь Стус: «Боягузство — друге наймення підлості».
Професор Бердник В. П. довів свій останній навчальний рік до кінця і 31 серпня 2022 року залишив ПДАУ. Із відділу кадрів йому зателефонувал жінка і сказала: «Не забудьте забрати трудову книжку». Йому ні ректор, ні декан факультету, ні профспілка не подякували за майже 30-річну сумлінну працю. Їхня некрасива, неприйнятна поведінка показала неймовірну слабкість керуючого апарату ПДАУ. Більшість із них, що представляють із себе інтелігенцію, є підлабузники і, зовсім незначна — патріоти.
Професору Берднику, звичайно, багато років, але він має величезний досвід і в науці, і в педагогіці. Вважаю, що іще б працював, так як має сили, енергію, багато задумів. Як стало відомо, в останній рік роботи, багато питань кафедри вирішувалися за його спиною.
Згадуючи китайську мудрість: «Пробачаючи підлості, зраді і злу, ти дозволяєш чинити так далі», професор Бердник В. не міг змиритися з тим, що до нього, досвідченого викладача, «Відмінника аграрної освіти та науки», людини з громадянською позицією, так віднеслися на шкоду студентам.
Та, як кажуть в народі, «що не робиться, все до кращого». Треба зайнятися здоров’ям, садибою, де живуть птахи, ростуть дерева, квіти, в яких так кохається Василь Петрович. Він став блогером в інтернет-виданні «Полтавщина» і уже опублікував в своєму блозі біля двох десятків статей. Події, які з ним відбулися підтвердили слова Елеонори Рузвельт: «Якщо людина відмовилася від тебе, це не кінець твоєї історії, а нова сторінка в книзі твого саморозвитку».
Хочеться закінчити своє оповідання старовинним українським побажанням, яке я записала з уст Софії Олександрівни — мами Василя Бердника: «Хліба й солі, молока й сала, крутого сиру й густої сметани. У свиті жить та в кожусі вмерти і до хліба головою». …до хліба головою — це значить, щоб не бути голодним.
Хай щастить Вам, друже! Будьте здорові!
З повагою ІРИНА БЕРДНИК (колись Бублик, в дівоцтві Курило).
Листопад 2026 року с. Гожули Полтавського району.