Британська колонізація Північної Америки. Ньюфаундленд

Чим глибше занурюєшся в цю історію, тим більше дивуєшся які дрібниці іноді мали глобальний вплив на долі імперій, територій, поселенців, корінне населення і всю світову історію. Наприклад в історії з Ньюфаундлендом про яку сьогодні ми поговоримо докладно, вирішальну роль зіграли відмінності у французькій і англійській технологіях засолювання риби. Але все по порядку.

Ньюфаундленд

Зараз вже не викликає сумніву той факт, що першими європейцями, які відвідали Ньюфаундленд, були скандинави на чолі з Лейфом Еріксоном. Сталося це на самому початку 11 століття. Навіщо їх туди занесло? Ґренландська колонія вікінгів гостро потребувала деревини. В Америці ліс був абсолютно безкоштовним, його було нескінченно багато, а шлях до нього був у рази коротшим, швидшим і безпечнішим, ніж довга подорож через океан до європейських лісоторговців.

Саги кажуть, що вікінги навіть намагалися створити на берегах Ньюфаундленда постійну колонію, але були змушені забратися під тиском індіанців. Технологічна перевага європейців у той час ще не могла компенсувати перевагу індіанців у чисельності. Менше з тим, у нас є факти, які дають право припустити, що експедиції за деревиною вікінги здійснювали протягом трьох з половиною століть.

Наступним європейцем, який дістався до північно-східних берегів Америки, став венеціанський моряк Джованні Кабото, що отримав на англійській службі ім'я Джон Кабот, І знову ж таки питання — навіщо він туди поперся? За тим же, за чим і всі. У новому дивовижному світі, в якому безбідне майбутнє обіцяла лише торгівля з казково багатою Азією, Британія продовжувала пасти задніх. Іспанія та Португалія багатіли немислимими на ті часи темпами. Кабот пообіцяв Генріху VII знайти північний шлях до Індії.

Король видав Каботу патент на плавання під англійським прапором з правом захоплювати будь-які землі «язичників і невірних», раніше не відомі християнам. Особливо розчулює слово «захоплювати». У Кабота був один невеликий корабель з командою у 20 осіб. 24 червня 1497 року британці висадилися на Ньюфаундленді. Кабот зійшов на берег і офіційно оголосив цю землю володіннями Генріха VII. Він був упевнений, що досяг північно-східної околиці Азії. Генріх VII щедро нагородив його премією в 10 фунтів стерлінгів і призначив щорічний пансіон. Здавалося б — живи і грійся. Але менш ніж через рік, Кабот вирушив у другу експедицію. Вона закінчилася трагічно. Чотири кораблі і близько 250 членів екіпажу безслідно зникли. Ні уламків, ні записів, ні тих, хто вижив, так і не знайшли.

Під час першої експедиції Кабот не знайшов золота чи спецій. Він не зустрів навіть місцевих жителів. Будемо вважати — пощастило. Але він знайшов дещо, що виявилося не менш цінним — неймовірні скупчення тріски. Моряки розповідали, що риби було так багато, що її можна було черпати кошиками, просто опускаючи їх за борт із каменем. І ця знахідка дала старт так званій «трісковій лихоманці». Запитаєте: «з чого раптом»? Та все просто. Протягом багатьох століть тріска була цінним і затребуваним продуктом.

Тріска чудово підходила для тривалого зберігання. В'ялена або гарно засолена, вона не псувалася місяцями і роками. Це робило її ідеальним провіантом для армій, а також головним пайком для матросів. Трохи пізніше, відносно дешева низькоякісна тріска стала основним продуктом харчування для мільйонів рабів. Її так само використовували як дешевий білок, що замінює м'ясо під час тривалих постів. Загалом відкриття величезних запасів тріски обіцяли нечувані бариші.

Але як це не дивно, відкривши «золоту жилу», британці майже всю першу половину XVI століття значно відставали в рибному промислі від своїх, як це не дивно зараз звучить, більш підприємливих сусідів. Перші англійські рибалки з'явилися біля берегів Ньюфаундленда майже відразу після плавання Джона Кабота. Але це були невеликі пробні експедиції купців з Брістоля, які хотіли перевірити розповіді про море, де «рибу можна черпати кошиками». Першими масштабний комерційний видобуток тріски розгорнули конкуренти — французи, португальці, а трохи згодом, баски.

Коли в 1527 році англійський капітан Джон Рут зайшов у гавань Сент-Джонса, він виявив там 11 нормандських, 1 бретонське і 2 португальські риболовецькі судна — і жодного англійського. Масова англійська «тріскова лихоманка» почалася тільки в другій половині XVI століття, за часів правління Єлизавети I. Витіснити конкурентів допомогла англо-іспанська війна. Влітку 1585 року сер Бернард Дрейк здійснив раптовий рейд до берегів Ньюфаундленда. Він захопив понад 20 португальських та іспанських риболовецьких суден, навантажених готовою тріскою, і взяв у полон сотні найкращих іберійських матросів. До речі, сер Бернард був близьким родичем іншого, більш знаменитого Дрейка, Френсіса. З генами у цій сімейці, судячи з усього, все було в порядку.

Ви, напевно, запитаєте, до чого тут португальці? А вся річ у тім, що згідно з Іберійською унією Португалія була тоді частиною Іспанії. Остаточно добив іспано-португальський трісковий промисел розгром Непереможної армади. Філіп II включив до її складу зокрема й рибальські шхуни. Так само, як і Єлизавета, до речі. У результаті розгрому, Іспанія і Португалія разом позбулися і свого рибальського флоту, і найкращих моряків. Їм буквально стало ні на чому плисти за океан.

А ще ви, можливо, запитаєте, навіщо я так докладно описую незначні деталі? А все заради того, щоб черговий раз підкреслити, що те, що здається закономірним, коли дивишся назад, з піку величі Британської імперії, на справді не було зумовлено. І в іспанців, і в португальців було більше можливостей захопити Ньюфаундленд. Але він їм, вочевидь, був просто не потрібен. Англія, як, утім і Франція, починала будувати свою імперію з того, що підбирала крихти зі столу іспанців та португальців, чия колоніальна експансія почалася на 100 років раніше.

Ну і тоді наступне питання, чому Ньюфаундленд, все ж таки, став британським, а не французьким. Адже французькі рибалки в цих водах залишилися. Цьому є дві основні причини. І перша з них, анонсовані вище відмінності у французькій і англійській технологіях засолювання риби. Відмінності ці були зумовлені ціною солі. Франція має довге атлантичне узбережжя і південні регіони, де багато жарких, сонячних і вітряних днів. Тому вироблена способом сонячного випарювання сіль коштувала копійки і вироблялася в гігантських обсягах.

Клімат Англії — туманний, дощовий і прохолодний. Сонячного тепла там критично не вистачало для природного випарювання води. Та ще й дощ через день. Щоб добути сіль з морської води, англійцям доводилося її виварювати у величезних котлах. Цей процес вимагав спалювання колосальної кількості дорогого палива. Як підсумок — собівартість англійської солі була в рази вищою за французьку. Так от, з огляду на наявність дешевої солі французькі рибалки використовували «вологий» спосіб. Тобто вони ловили тріску, обробляли її прямо на кораблях, щедро пересипали сіллю і складали в трюм. Берег їм був, практично, не потрібен.

Англійцям же доводилося економити кожен грам дорогої солі. Вони використовували «сухий» метод, тобто лише злегка підсолювали рибу, щоб вона не зіпсувалася в перші дні, а потім висаджувалися на берег і в'ялили її на дерев'яних настилах під північним вітром. Саме ця технологія прив'язала англійців до суші, змусивши їх будувати причали, склади і в підсумку — постійні поселення для охорони цієї інфраструктури взимку.

Охорони від кого? Від беотуків — корінного народу Ньюфаундленда. Історія цього народу — це одна з найбільш трагічних сторінок колонізації Північної Америки. До початку XIX століття плем'я, яке до колонізації налічувало від 1000 до 2000 осіб, повністю зникло з лиця землі. До речі, ймовірно саме від беотуків, пішов термін «червоношкірі». У них була традиція покривати своє тіло, одяг, зброю і навіть каное сумішшю червоної вохри і жиру — це служило і захистом від комах, і маркером племінної ідентичності.

До зникнення народу призвели дві основні причини. Перша — витіснення індіанців з узбережжя, що призвело до зубожіння їхніх ресурсів і до голоду. Друга на відміну від інших племен, беотуки категорично відмовлялися торгувати з європейцями. Виглядає це дивним, якщо врахувати, що інші індіанці практично відразу вступили в торговельні відносини з прибульцями. Цей період увійшов в історію як «боброві війни». Володіння європейськими інструментами та зброєю стало для племен єдиною умовою виживання під час безперервних війн одне з одним.

Беотуки ж уникали контактів, а метал добували, розбираючи залишені на зиму настили, забираючи цвяхи, скоби та інструменти з рибальських стоянок. У підсумку, з одного боку європейці вважали їх крадіями, що провокувало каральні рейди. А з іншого, вони повністю програли конкуренцію за мисливські угіддя сусідам-мікмакам, озброєним французькими рушницями. Голод, хвороби і загибель від рушниць сусідів призвели до того, що в 1829 році померла остання представниця народу 28-річна Шанавдітіт.

Другою причиною, чому британці а не французи колонізували Ньюфаундленд, була вже неодноразово згадувана слабкість Британії. Маючи незрівнянно більші ресурси, французи не зупинили свої пошуки шляху до Китаю на узбережжі. Вони пройшли по річці Святого Лаврентія вглиб материка, де пізніше заснували величезну колонію. Назвали її, як і було прийнято в ті часи, Нова Франція. Згодом вона отримала назву Канада. Так ірокезькою мовою звучить слово «село». На нюансах французької колонізації ми сьогодні зупинятися не будемо. Але можливо, черга колись дійде і до Французької колоніальної імперії. Тоді й поговоримо.

У 1583 році королева Єлизавета I видала хартію, яка юридично проголосила Ньюфаундленд першою заморською колонією імперії. Наступним кроком стали спроби створити на острові класичні колонії з сім'ями, будинками і сільським господарством. Першим офіційним англійським поселенням у сучасній Канаді в 1610 році став Купідс. Проєкт фінансувала «Лондонська і Брістольська компанія» — група інвесторів, які хотіли не просто ловити рибу, а повністю монополізувати промисел.

У серпні 1610 року брістольський купець Джон Гай висадився в бухті з 39 колоністами. Вони побудували укріплений форт, житлові будинки, склади, лісопилку і навіть броварню. Першу зиму вони пережили напрочуд добре, але наступні виявилися катастрофічними. Температури падали так низько, що замерзала не тільки вода в бочках, а й ель. Добив економіку колонії знаменитий пірат Пітер Істон. Він зробив Ньюфаундленд своєю базою, обклав колоністів даниною. У підсумку інвестори в Лондоні втратили гроші та інтерес до проєкту. Компанія збанкрутувала, але частина колоністів відмовилася їхати — вони залишилися жити в Купідсі, зробивши його найстарішим безперервно населеним англійським поселенням у Канаді.

Провінція Авалон була набагато більш амбітним проєктом. Її заснував лорд Балтімор — впливовий політик при дворі короля Якова I. Переслідував він дві мети — комерційну та релігійну. Він вирішив перетворити Авалон на притулок для католиків і вклав у колонію гігантські особисті кошти. Це було поселення з кам'яними будинками, мощеними каменем вулицями, кузнею, млином і каналізацією. Але зими стали кошмаром. Зневірившись, він поїхав на південь, де пізніше заснував Меріленд. Але частина поселенців залишилася, і проживала на Авалоні аж до кінця XVII століття, поки поселення не спалили французи.

Досвід перших колоній показав Лондону, що класична модель зі створенням постійних поселень на Ньюфаундленді не можлива. А раз так, то корона пішла унікальним шляхом: вона перетворила острів на «анти-колонію». Що це означає? Владу віддали не корпорації, а децентралізованому лобі незалежних рибопромисловців — купцям Західного узбережжя Англії. Згідно з хартією Карла I заборонялося вирубувати ліси і селитися ближче ніж за 6 миль від берега. Купці категорично не хотіли, щоб на острові формувалося постійне населення, яке могло б монополізувати найкращі бухти і диктувати ціни на тріску. Ну і зрозуміло, що ніякого місцевого парламенту або постійного губернатора не передбачалося. Британці повернулися до системи сезонного промислу.

У цей час британці створили на острові унікальну систему влади. Замість корпоративних менеджерів або королівських чиновників острів віддали на відкуп капітанам сезонних риболовецьких суден. У кожній бухті владу отримував Рибальський адмірал — капітан англійського корабля, який навесні кидав якір першим. Другий ставав віце-адміралом. Адмірали приїжджали влітку, вершили «правосуддя», а восени відпливали додому з трюмами, повними тріски.

Але система узаконеної анархії «Рибальських адміралів» не могла тривати вічно. По-перше, тому, що з жовтня по травень на острові взагалі не було ніякої влади і судів. Зима перетворювалася на час бандитизму, грабежів і самоуправства. А по-друге, тому, що торговці не могли захистити острів від регулярної французької армії. Взимку 1696 року французькі війська з легкістю пройшли по Ньюфаундленду, спалюючи беззахисні англійські рибальські поселення.

Але вже в 1713 році, за Утрехтським мирним договором, що завершив Війну за іспанську спадщину, знекровлена Франція визнала повний суверенітет Великої Британії над Ньюфаундлендом. У 1729 році корона вперше призначила Військово-морського губернатора. Його повноваження теж були сезонними, однак цей захід призвів до розвитку військово-морської інфраструктури на острові, що довела свою ефективність вже під час Семирічної війни.

А до початку XIX століття різко змінилася демографічна ситуація. На Ньюфаундленд полився потік ірландських бідняків. Для них навіть суворі умови канадського острова з гарантованою роботою на рибних промислах були кращими, ніж злидні та гноблення на батьківщині. До початку століття населення Сент-Джонса і околиць перевищило 40 000 осіб. Ігнорувати територію з таким населенням було вже неможливо. У 1824 році, через 214 років з моменту заснування перших поселень, Велика Британія, нарешті, офіційно визнала Ньюфаундленд Коронною колонією. А вже в 1832 році пройшли перші в історії острова вибори до місцевого парламенту.

Думаю, кілька слів потрібно сказати про те, як Ньюфаундленд пережив період Американської революції. Мови про те, щоб приєднатися до бунтівних колоній, навіть не йшло. По-перше, тому, що сам острів, як ми говорили вище, на той час ще колонією не був. Не існувало ні місцевої влади, ні місцевого патріотизму. По-друге, Ньюфаундленд був найважливішою стратегічною базою Британського флоту. Влітку в гавані Сент-Джонса та інших бухтах стояла ціла ескадра британських військових кораблів.

Але найсумніше, що острів критично залежав від Тринадцяти колоній. Майже всі необхідні товари, включаючи продовольство, поставлялися звідти. І коли постачання припинилося, поселенці опинилися на межі голоду. Крім цього, американські капери почали жорстоко грабувати узбережжя Ньюфаундленда. Вони топили риболовецькі судна, спалювали склади з тріскою і забирали запаси їжі. Вижити без британських військових конвоїв стало неможливо. І це ще більше прив'язало острів до метрополії.

У другій половині XIX століття Ньюфаундленд поступово вибудовував свої інститути. У 1855 році острів отримав «відповідальний уряд», а в 1907 році статус Домініону. А ви знали, що Ньюфаундленд був одним із перших домініонів імперії, нарівні з Канадою та Австралією? Я ні. Перша світова війна і Велика депресія призвели до катастрофи. У 1934 році сталося безпрецедентне: парламент Ньюфаундленда проголосував за саморозпуск. Домініон добровільно відмовився від незалежності і став управлятися безпосередньо з Лондона. А 31 березня 1949 року, після проведеного референдуму, Ньюфаундленд офіційно став десятою провінцією Канади.

Лайки, підписки, коменти щиро вітаються!