Гамлет vs Ксеркс. Відповіді чи Рішення?

А людина не може на них не реагувати. Причому реакція ця буває двох типів — відповідь або рішення. У чому різниця, гадаю, всім зрозуміло. Відповідь зазвичай — це оцінювальне судження. Знайти винного або того, хто щось робить не так. Рішення ж завжди пов’язані з необхідністю щось робити самому.

«Чувак! , — скажете ви, — вирішив зіграти в Капітана Очевидність? Пояснити нам, що в одних обставинах людина відповідає на запитання, а в інших приймає рішення?» Не зовсім. На моє глибоке переконання, люди, які знають відповіді, зазвичай не здатні приймати рішення. Щобільше, люди, які знають відповіді на більшість запитань, просто заважають тим, хто здатний приймати рішення. Спробую пояснити на прикладах. Вони загальновідомі, але тим легше буде обґрунтувати моє переконання.

Перший приклад — Гамлет, принц данський. Він милий, розумний, начитаний, лагідний чоловік. Він мислитель. Він може все зрозуміти й пояснити. І в нього є відповіді якщо не на всі, то на багато запитань. Він уміє чудово пояснити всесвіт: ні грім, ні блискавка, ні бурі, ні затемнення не збентежать його. Він жив в університеті й повернувся з усвідомленням своєї великої душевної та моральної переваги. Улюблене заняття — бесіди з другом Гораціо, перед яким так приємно проявляти піднесеність, блиск, тонкість і рухливість розуму. І звісно ж, як і кожна людина, що знає відповіді на всі запитання — він песиміст. Інакше й бути не може.

І ось він повертається додому. Йому 30 років. Навіть для наших інфантильних часів — уже не хлопчик. А для середньовіччя — зрілий чоловік. І не потрібно не забувати — принц. А становище зобов’язує. І що він бачить? Його батька вбито. На престолі дядько Клавдій, який змусив матір Гамлета до протиприродного з погляду моралі тих часів шлюбу. «Престол Данії став ліжком для мерзенної розпусти». Причин для того, щоб діяти, більше ніж достатньо. Але Гамлет не діє. Шкільний, теоретичний спосіб мислення, якому навчили його книги, абсолютно не пристосований для прийняття рішень. А потім з’являється тінь батька і вимагає помститися вбивці. І все стає зовсім кепсько.

Гамлет чудово розуміє, що таке добро і зло. Він блискуче вміє таврувати «погане», трепетно мріє про «хороше». Він читав в історії, що були страшенно злочинні люди. Він знає про Нерона, який убив свою матір, і знає, що це «зло». Він знає про Клеопатру, яка вчинила блуд, і звик обурюватися розпусною єгипетською царицею. Але перед ним не легендарні Нерон і Клеопатра, а цілком реальні дядько та матір. І що він робить? А нічого. Страждає.

Пам’ятаєте приречений стогін Гамлета: «Розпався зв’язок часів!». «Університетська» картина світу завалилася. Реальне життя виявилося набагато складнішим за будь-які філософські трактати. Всі спроби відновити привид старого щастя приречені.

Життя іноді підкидає йому варіанти рішення. В ізольованій кімнаті він натрапляє на короля. Один удар — і все готово. Але цього удару він не завдає. Чому? Бо знає відповідь — король молиться, і якщо вбити його прямо зараз, він потрапить до раю. Він хоче накласти на себе руки, але знання відповідей і тут не дає йому діяти — Бог забороняє самогубство. І що тоді? А нічого. Перед нами чемпіон світу в дисципліні «пливти за течією». Він більше не каже «я зроблю», він каже: «Let be» — «Нехай буде».

Адже навіть горобець не помре без волі Божої. Навіщо метушитися? Знання та інтелект паралізують волю. «Так розум лякливими нас робить… І задуми великі і масштабні, від цих думок звертають убік і гаснуть у бездії», — каже Гамлет. Чим більше він аналізує реальність, тим менше в нього залишається підстав для того, щоб у ній діяти. Все одно нічого доброго не вийде.

Його поведінка — це затягнутий спосіб самогубства. Виріши все сам — і постраждаєш один. Ти ж тягнеш за собою в могилу двох друзів дитинства, кохану, її батька та брата, власну матір. Ну та й що: «Let be» — «Нехай буде».

Другий приклад — перський цар Ксеркс. «Знайшов із ким порівнювати», — скажете ви, і будете не праві. Бо насправді ситуація, в яку потрапив Ксеркс, аналогічна, майже дзеркальна тій, у якій перебуває Гамлет. Спробую пояснити. Проблема в тому, що під час вивчення давньої історії ми всі грекоцентричні. Більшість із нас вважає, що причиною греко-перських, а якщо бути точним, то афіно-перських воєн було бажання злих і деспотичних персів завоювати та підкорити маленькі, але волелюбні Афіни. Насправді все було зовсім не так.

У 499 році до н.е. спалахнуло повстання іонійських греків — грецьких полісів у Малій Азії, що входили до складу Перської імперії. Афіняни направили на допомогу 20 кораблів. Все це, очевидно, було для персів повною несподіванкою. Бо роком пізніше об’єднані сили іонійців та афінян захопили Сарди — найважливіший адміністративний центр Персії в регіоні. Під час штурму вони спалили храм богині Кібели.

Цар Дарій (батько Ксеркса) був у ярості. Легенда свідчить, що коли йому доповіли про спалення храму, він запитав: «Хто такі ці афіняни?». І зрозуміло, що заприсягнувся помститися. Адже якщо ти не здатний захистити дім свого бога або помститися за його руйнування, то хто ти взагалі такий? А для людини, яка увійшла в історію під прізвиськом Великий, інших рішень і бути не могло. Він наказав слузі щодня перед обідом тричі повторювати йому: «Владико, пам’ятай про афінян!». А потім спробував покарати «беспредєльщиків». Але під Марафоном не склалося. Невдовзі цар помер, і перед його сином Ксерксом постало завдання — покарати негідників і виконати волю покійного батька. Чим не гамлетівський сюжет?

І ось сидить Ксеркс на березі Геллеспонту (Дарданелли по-нашому) і слухає поради свого дядька Артабана, людини розумної та досвідченої. А той попереджає — наші вороги не тільки греки. Це самі і сама земля, і море. Потрібно буде пройти землями, які не можуть прогодувати величезну армію. У шторм ніде буде сховати кораблі, супротивник напевно готує неприємні сюрпризи.

Тобто, згідно зі знаменитою фразою колишнього міністра оборони США Дональда Рамсфелда, на тебе чекають не тільки «відомі невідомі», пов’язані з діями ворога, а ще й «невідомі невідомі» — те, що може піти не так ще до вашої зустрічі з ворогом. «Тому найкраще, що ти можеш зробити, — каже дядько, — це розібрати мости, розпустити армії та відправити всіх додому, де найгірше, що на них може чекати, — це нові страшні сни».

Складність питань їх кількість та різноманітність здатні паралізувати волю. Але Ксеркс не Гамлет. У нього є й інші аргументи. По-перше, він знає, що якщо зважувати всі обставини, шукати відповіді на всі запитання, то ніколи ні на що не наважишся. Ти маєш бути безстрашним і готовим імпровізувати. По-друге, послухати дядька — означає відмовитися від того, щоб покарати афінян, і не виконати волю батька. Для Ксеркса це неможливо. Щобільше, показавши слабкість, ти тільки провокуєш негідників на нові злочини. І третє. Ксеркс, як і Гамлет, царської крові. І він запитує: «Навіщо бути царем царів, якщо ти не здатний на велике? Без великих небезпек не буває великих перемог». І він іде в Грецію.

«Чувак! , — скажете ви, — так він же програв!». Програв. Афіни, правда, спалив, але все одно програв. І звісно, всі можливі «невідомі» — як «відомі», так і «невідомі» — так чи інакше на перебіг подій вплинули. Адже «боги вражають блискавкою» тільки тих, хто замахується на великі справи. Але є одне «але». Ксеркси, що здатні приймати рішення, все ж таки іноді виграють. Гамлети програють завжди!

Ну і тепер коротко про третю, заявлену вище, категорію громадян. Тих, чиє знання відповідей на всі запитання заважає приймати рішення. Мова піде про «експертів». І не те щоб у минулі часи кількість людей, здатних приймати рішення, була великою. Просто незрівнянно меншою була кількість «експертів». Не кажучи вже про те, що ніколи не було тих можливостей, які внаслідок розвитку комунікаційних технологій дали «експертам» право мовити, як то кажуть, «із кожної праски». І вони ж навіть не гамлети. Той хоча б страждав. Ці ж тільки впиваються своїм всезнанням і повною відсутністю відповідальності за сказане.

І тут хочу ввести в нашу розповідь ще одного персонажа. Він не настільки відомий, як два попередні, але все ж таки. Був у мого друга виконроб. З освітою і з досвідом. Так от, ставлять йому завдання. Він бере рулетку, пів дня з нею ходить, міряє, щось рахує. Потім приходить і каже: «Ні, так не получиться!». Це «так не получиться» у нашому колі спілкування стало мемом. Потім на його місце прийшов хлопець. Без великого досвіду і без профільної освіти. Йому ставлять завдання, і він відповідає: «Зробимо». І робить. Може, не завжди все виходить ідеально, але переважно виходить.

Так і «експерти». Шкільний, теоретичний спосіб мислення, знання прецедентів із книг і повна відсутність досвіду прийняття рішень. І все, чим вони займаються день у день — це на різні лади твердять одне: «так не получиться». А як поличиться? А ми не знаємо. Ми ж не політики. Але так, точно, не вийде. І ще «підчакловують» — «щоб у тебе не вийшло». Навіщо? А щоб потім сказати: «а я ж казав».

А найгірше те, що люди, покликані приймати рішення, залежать від експертів. Адже їхній медійний вплив величезний. А відповідальність нульова. У результаті рішення просто не приймаються. Важливі та давно назрілі рішення. До чого це призводить? Боюся, ні до чого доброго. Будь-який успішний чоловік вам підтвердить — краще прийняти неправильне рішення, ніж відмовитися від прийняття рішень взагалі. Тому що неправильне рішення можна підкоригувати або виправити. А відсутність рішень веде до застою, наслідки якого рано чи пізно стають незворотними.

Великі рішення не можна «зрозуміти». Їх, звісно, можна пояснити заднім числом. Але на момент прийняття вони зазвичай виключають будь-які обґрунтування. Вони не підпадають під жодне правило. Вони не можуть відповісти на всі «так не получиться». Вони тому й «великі», що йдуть повз правила і поза ними, а отже, і поза будь-якими можливими поясненнями. Проте час від часу вони приносять великі результати й запобігають колосальним проблемам. Бо відповідь дається лише тому, кому вона справді потрібна.

Тому я за рішення!

Підписки, коменти, лайки щиро вітаються!