Був у роті охорони ТЦК, став сапером у бойовій бригаді, а після поранення повернувся до ТЦК: історія старшого солдата «Полтави»

26 лютого 2022 року, вже з речами, Євгеній прибув до Третього відділу Лубенського районного ТЦК та СП і був мобілізований до його роти охорони. Військовий зізнається, це стало для нього несподіванкою. Службових завдань у ТЦК та СП вистачало — окрім патрулювання та охорони об’єктів, солдати роти охорони активно готували позиції лінії оборони, копали окопи та бліндажі. Тоді російська армія активно просувалася Чернігівщиною, намагаючись захопити Прилуки — а це 60 км від Чорнух.

Поступово військовослужбовців роти охорони ТЦК відряджали у складі зведених стрілецьких підрозділів або переводили до бойових бригад — на найгарячіші напрямки фронту. Черга Євгенія прийшла на початку 2023 року.

— Нас сімох викликали й повідомили, що нас переводять до 72 бригади. Я потрапив на посаду водія інженерно-саперного взводу мотопіхотного батальйону, бо мав відкриті категорії В та С. Переважно працював як звичайний сапер.

Позивний Євгеній отримав «Полтава» — бо родом з Полтавської області. Приїхав у свій новий підрозділ на Вугледарському напрямку 17 лютого, а перший бойовий вихід на мінування здійснив за два дні. Вчився по ходу — поки на тому напрямку не було інтенсивних дій ворога, опановував інженерну підготовку під орудою товаришів по підрозділу, каже воїн.

— Ввечері нам повідомили, що йдемо на мінування протитанковими мінами ТМ-62. Кожен взяв собі по дві міни в руки, кожна кілограмів до 10. Я дві зв’язав, закинув на плече і так ніс. Тоді нас обстріляли такі самі новачки, як і ми, які йшли паралельною посадкою. Добре що швидко зорієнтувалися — зв’язалися по рації і все з’ясували, — посміхається військовий.

Бойова робота їхньої групи найчастіше полягала в тому, щоб ставити мінні та інженерні загородження навколо позицій піхоти в зоні відповідальності підрозділу. Хоча завдання бували різноманітні, уточнює Полтава.

— Різні були задачі. Не тільки протитанкові й протипіхотні міни ставили. Ще проводили розмінування. Наприклад, щоб ближче наша техніка могла доїхати, яка виконувала евакуацію. Щеми на штурми ходили. Не штурмувати — для наших підрозділів відкривали проходи, де встановлені наші протипіхотні міни. Коли штурмовики закріплялися на ворожих позиціях, ми перед ними виходили та в нових місцях мінували з боку ворога. Ну і перевіряли відбиті у ворога позиції, щоб там ніяких розтяжок тощо не було. А коли стало більше FPV, почали їздити на розмінування ворожих скидів, які не зірвалися.

Старший солдат зізнається, що бойові виходи не були схожі на легкі прогулянки. Наприклад, виносити на безпечну відстань від бліндажів ворожі скиди, які можуть от-от вибухнути в руках. Спершу було страшно, потім звик.

Часто щось ішло не так: ворожі дрони в небі, постійні обстріли. Та мотивація дійти і виконати завдання, відпрацьовані до автоматизму дії та братерська підтримка один одного неабияк допомагали. Хоча бували, звісно, поранення — тоді намагалися максимально швидко евакуювати побратимів з лінії бойового зіткнення. Одного дня допомога знадобилася Полтаві.

— 9 травня 2024 року отримав поранення. Тоді наші хлопці вийшли працювати і загинули під мінометним обстрілом. Мали забрати їх тіла. Одного встигла винести інша група. Ми з командиром взводу другого забрали, їхали вночі, я за кермом. І в нас влучив FPV-дрон — тоді тільки почали з’являтися у росіян нічні дрони з тепловізором. Я вдягнув прилад нічного бачення, коли їхав, і побачив, як щось перед нами засвітилося — і різко удар в капот біля лобового скла. Не пам’ятаю, чи сам встиг вистрибнути, чи мене викинуло.

Євгеній отримав осколкові поранення обличчя, рук та ніг, пошкодження ока та сильну контузію з розривом барабанної перетинки. Командир теж отримав поранення, але вижив. Авто згоріло — а в ньому не лише зброя, але й засоби зв’язку. Тож першу допомогу надали суміжники — мінометники, чиї позиції були неподалік. Вони ж викликали евакуацію.

Після двох місяців лікування та реабілітації Полтава пройшов ВЛК та отримав висновок про те, що придатний до служби в тилових підрозділах. Повернувся на ППД бригади, а згодом був переведений в одну з частин забезпечення в Бердичів на посаду водія. Спершу ходив у наряди, взимку на Харківському напрямку возив боєприпаси. А наприкінці січня прийшов наказ на переведення до Третього відділу Лубенського районного ТЦК та СП на посаду старшого стрільця — у рідні Чорнухи.

Спочатку Євгеній ходив у наряди, заступав на чергування. А в серпні був переведений на посаду водія у відділення цивільно-військового співробітництва.

Іноді його як водія залучають до роботи груп оповіщення на території району. Каже, найскладніше виконувати завдання у місті — через велику кількість людей будь-яка перевірка документів швидко привертає увагу перехожих. Часто починаються емоційні суперечки, лунають типові запитання про те, чому самі військовослужбовці групи оповіщення не ідуть воювати.

Водночас, підкреслює Полтава, майже всі, хто залучений до такої роботи у їхньому підрозділі, раніше служили у бойових частинах та мають власний фронтовий досвід, зокрема й поранення.

— Буває, кажуть, щоб спершу своїх близьких відправляли на фронт. А в мене рідний брат в 44 бригаді. Ми ж з ним і з кумом всі разом пішли. Не можу сказати, що в мене мотивація до служби така ж висока, як в перші роки. Бо тут, у тилу, цивільні не те що не підтримують військових, а всіляко демотивують тих, хто їх захищає. І я не лише про ставлення до ТЦК зараз кажу, а загалом. Звісно, суспільство вже втомилося від війни. Про військових майже ніхто не думає, мобілізація заважає людям жити краще життя. Але вона потрібна, як ніколи. Бо ми не можемо собі зараз дозволити опустити руки і розійтися по домівках — ворог тільки на це й чекає, — наголошує військовий. — А тим, кому не подобається «силова» мобілізація, я дуже раджу рекрутинг: так потрапите на конкретну посаду, яку обираєте ви, у конкретний підрозділ. А не куди відправить той, хто вирішуватиме за вас.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП