Патрони вулиць Полтавської громади: 194 роки тому народилася Єлизавета Милорадович

Походила зі старовинних козацько-старшинських родів Скоропадських і Тарновських. Упродовж кількох століть рід Скоропадських відігравав провідні ролі в українському політичному та культурному житті. Кращі його представники були патріотами, опікувалися школами і гімназіями, забезпечували матеріально роботу українських видавництв, православних церков. Такими ж чеснотами вирізнялися і Тарновські. Народилася у відомому палаці Качанівка Борзненського повіту Чернігівської губернії (тепер Ічнянська територіальна громада Чернігівської області), як вона сама писала в щоденнику, 31 грудня 1831 року (за старим стилем). За іншими даними, дівчинка побачила світ у маєтку Тростянець (колишній родовий маєток Скоропадських) Прилуцького повіту Полтавщини, відомому нині своїм унікальним дендропарком. Саме в ньому Єлизавета провела своє дитинство і юність. Батько дбав про освіту, опікувався культурою, заснував чоловічу гімназію в Прилуках. У 17 років вийшла заміж за заможного і освіченого полтавця Лева Милорадовича (згодом статського радника, почесного попечителя Полтавської губернської гімназії, а також почесного попечителя Полтавського училища). Народила доньку Олександру, яка померла маленькою, і сина Григорія.

Подружжя мало 50 тисяч десятин землі у Полтаві й Катеринославі (влітку Єлизавета Іванівна мешкала у своєму маєтку в Санжарах, а взимку — в Полтаві). Також мали маєток у селі Гожули під Полтавою, де Єлизавета Милорадович облаштувала розкішний парк, дендрарій і ботанічний сад. З переїздом сім’ї до Полтави почалася активна участь у громадсько-культурному житті. Полтавський маєток Милорадовичів (нині на цьому місці розташована гімназія № 6) в освічених колах вважався осередком культури, мистецтва. У ньому регулярно влаштовувалися прийоми (так звані журфікси), на які з’являвся весь полтавський, і не тільки, істеблішмент. У будинку Єлизавети Милорадович гостювали корифеї українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, а згодом — актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська, художниця Марія Башкирцева, громадські і культурні діячі Василь Білозерський, Дмитро Пильчиков, письменник Олександр Кониський, батько відомого українського історика Дмитра Дорошенка Іван Якович та інші. Сучасники називали будинок Милорадовичів «центром мистецтв», а саму графиню «симпатичною красунею європейкою, глибоко освіченою, передовою жінкою». Характеризували так: «Славна, привітна, глибокоосвічена і глибокочуттєва Є.І.Милорадович одарувала у своєму розкішному полтавському будинку Дарію Михайлівну ледве не масою прекрасних вишивок українських по полотну, найрізноманітніших і найвишуканіших, різних для застосування у життєвому вжитку: сорочки, наволочки, простирадла, різні „плато“ та ін., а нам із Федором Дмитровичем Є.І.Милорадович подарувала по рушнику з дивними малюнками і вишитими надписами».

На таких прийомах народився гурток «Полтавська громада», який зробив суттєвий внесок у розвиток освіти і культури Полтавщини (фундація недільних шкіл, видання журналу «Основа», підручників для шкіл, організація театральних труп, проведення просвітницьких заходів для селян тощо). У темну ніч російських заборон українського слова полтавські громадівці завзято виступили проти царських імперських законів, захищали рідну українську мову, відстоювали її авторитет. Бездоганним взірцем такої самовідданої боротьби слугує життєва позиція Євгенії Милорадович. Вона була щирою українкою, любила полтавський край і зробила чимало добрих справ. Серед організаторів освітянських закладів Єлизавета Іванівна була безкорисливим фундатором. За словами сучасників, у місті не існувало такої благодійної організації, у якій би Єлизавета Іванівна не брала участі. Її ім’я часто згадувалося серед полтавських меценатів другої половини ХІХ ст.

На початку 1860-х років у Полтаві було відкрито кілька недільних шкіл для хлопчиків і дівчаток, які графиня утримувала власним коштом. Ходила по школах і навчала дітей, полюбляла після занять співати зі школярами. Використовували підручники українською мовою. Зокрема, діти вивчали «Граматку задля українського люду» Л. Ященка, «Буквар» Тараса Шевченка та «Граматку» Пантелеймона Куліша. Свою лепту у видання підручників внесла Єлизавета Милорадович. Полтавські недільні школи виникли серед перших у Російській імперії і, природно, не мали досвіду. Викладачам доводилося самотужки розробляти програми з викладання окремих предметів, удосконалювати методи навчання, забезпечувати учнів необхідною літературою, розв’язувати чимало організаційних питань. Коли у 1861 році в Полтаві працювало вже 5 недільних, 2 суботніх і 1 щоденна школи, організатори і покровителі шкіл створили загальну шкільну раду. За допомогою Милорадович у Полтаві організували аматорський театр, спектаклі, читальню для міщан. Полтавські громадівці поширювали твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка. Вони, разом з пані Єлизаветою, організували молебень по Тарасові Шевченкові. А ще влаштовували публічні лекції, народні читання, відкриття бібліотек і книгарень. Такі заходи почали приваблювати в недільні школи нову аудиторію — стали приходити люди поважного віку, навіть дуже літні, просячи «навчити чого-небудь».

Шостого (18) травня 1861 року, в день перепоховання Тараса Шевченка, на спомин про перевезення тіла поета в Україну громадівці та Єлизавета Милорадович ініціювали посадження дуба, що росте й донині на околиці мікрорайону Павленки у Полтаві. Це перший в Україні живий пам’ятник Пророку української нації.

З 1878 року й до смерті очолювала Полтавське дамське благодійне товариство, якому придбала велику садибу і пожертвувала 6 тис. крб. Створила жіноче товариство піклування про дітей-сиріт, відкрила дитячий будинок для немовлят-сиріт. Для хворих дітей меценатка влаштувала окрему кімнату на своїй дачі в Гожулах. Значну допомогу отримали також перша жіноча гімназія та реальне училище в Полтаві.

Вільно говорила французькою, а також німецькою мовами, самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад «Історії русів», щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу. Багато років перебувала під наглядом російських царських властей, які підозрювали її в діяльності, спрямованій на реставрацію гетьманської влади в Україні. Про українську «самостійницю» писала у 1862 році французька газета «Independent Belge»: «В Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…».

Відіграла велику роль в заснуванні та розвитку найбільших культурно-наукових організацій українців. У відповідь на утиски російським царатом української мови, зокрема на Валуєвський циркуляр 1863 року, сильна духом жінка твердо вирішила, що продовжить свою діяльність з підтримки українського громадсько-культурного життя. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії (1863) пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині — зокрема, на товариство «Просвіта» та журнал «Правда». Відіграла ключову роль у виникненні «Літературно-наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка» (згодом перейменоване у Наукове товариство ім. Т. Шевченка — НТШ) у Львові, 1873 року внесла на заснування Товариства 20 тисяч австрійських крон. З 1878 року очолювала Полтавське філантропічне товариство.

Померла раптово в Полтаві в ніч на 27 лютого 1890 року від серцевого нападу. Похована поруч із своїм чоловіком і дочкою на цвинтарі Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

За матеріалами досліджень професорки Ірини Петренко та рубрики «Історичний календар» офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті