Музикознавець: Родина Оголевців достойна для найменування вулиць та провулків Полтави

Ще у квітні 2015 року Верховна рада прийняла Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нациського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Процес декомунізації вулиць Полтави дещо затягнувся. Різні думки населення з цього приводу мають обгрунтовані сумніви: Що ми знаємо про ті імена, що пропонуються для нових назв? Хто вони і чим заслужили честі увічнення? Чи не трапиться так, що виникне необхідність їх знову замінювати?

Історія України зберігає безліч яскравих імен, що залишили глибокий слід у різних галузях науки і культури, але з різних причин були вилучені Проте, у пам’яті народу відбувається постійний рух: одні імена виринають із небуття, інші відходять на периферію. Трапляється, що яскравий спалах нової зірки привертає увагу спільноти і світло загального контексту тьмянішає або зовсім зникає. Обидва порівняння доречні у поєднанні із прізвищем кількох полтавців на прізвище Оголевець. Внесок кожного з них у науково-мистецьку панораму життя минулого століття настільки суттєвий, що значення його не уповні усвідомлено до нашого часу...

Анна Василівна Оголевець,
уроджена Тессен —
мати О.С.Оголевця (1888 рік)

Родина Оголевців була досить відомою в місті. Її глава — Степан Якович Оголевець народився 1857 р в Полтаві в багатодітній сім’ї чиновника. Ще навчаючись у гімназії, з 15 років він став давати приватні уроки, щоби допомогти родині. Сумління кинуло його у вир політичної боротьби: далекі мандри закінчилися у Полтаві на початку 1884 року. Тут він вступає на службу в губернське земство, потім одержує місце податкового інспектора у казенній палаті, обирається гласним Полтавської думи.

Сорок років служіння рідному місту залишили в ньому помітний слід «Степан Якович ...сприяв здійсненню багатьох корисних справ у галузі культури, народної освіти, охорони здоров’я і землевпорядкування. З його ім’ям пов’язане спорудження міської електростанції, проведення водогону, будівництво приміщення міського театру». Завіса триярусного театру, що зображувала живописні околиці Полтави, була виконана художником Г. Мясоєдовим на замовлення С.Я. Оголевця і нині зберігається в Полтавському краєзнавчому музеї.

Серед численних друзів родини були скульптор Л.В. Позен, лікар О.О. Волкенштейн, літератор М.І. Сосновський, викладачі, адвокати, земські службовці. Особливо приязні стосунки підтримувалися з родинами В. Короленка та Г. Мясоєдова.

Степан Якович Оголевець —
батько О.С.Оголевця
(кінець 80-х років XIX століття)

Віктор Степанович Оголевець (1889, Полтава — 1983, Москва), залишився в історії як самодіяльний художник, мемуарист, мистецтвознавець і громадський діяч. У 1908 році він із золотою медаллю закінчив Полтавську класичну гімназію, а згодом — юридичний факультет С.-Петербурзького університету. У Полтаві до 1909 року він навчався малюванню у М. Е. Бухгейм, учениці Г. Мясоєдова. Однак, «маючи сумнів щодо свого покликання, він полишив живопис і 1916 був прикріплений до кафедри права» С.-Петербурзького університету «для підготовки до професорського звання. 1919 хвороба змусила його повернутися до Полтави». У 1914-1919 він пройшов адвокатуру і надалі працював як юрист і економіст в установах Полтави і Харкова, Москви і Петербурга. Віктор Степанович залишив по собі низку вузькопрофесійних статей, але для нас важливі його культурологічні роботи: спогади про письменників І. Буніна та В. Короленка, скульптора Л. Позена, режисера В. Мейєрхольда, композитора О. Скрябіна; книга «Г.Г.Мясоєдов. Письма, документы, воспоминания»; літературознавчі та краєзнавчі розвідки, вміщені у літературно-мистецьких періодичних виданнях тощо. Не ставши професійним художником, Віктор Степанович, однак, продовжував займатися живописом. Його майстерність ще за життя схвально оцінювали народні художники СРСР, зокрема К. Юон та О. Герасимов. Роботи визнаного пейзажиста-лірика з’являлися у багатьох московських та всесоюзних експозиціях. Персональних виставок, однак, було лише дві: 1941 у Москві та 1971 у Полтаві.

 Віктор Степанович
(1906 рік)

«Вийшовши на пенсію, [Віктор Степанович] розгорнув активну громадську діяльність. Інтенсивно займався просвітництвом, виступав із спогадами про видатних сучасників у бібліотеках....музеях, будинках культури, на телебаченні, ....Всесоюзному радіо.......Пожвавилися зв’язки із рідним містом». Із спогадів А.В.Оголевець, племінниці Віктора Степановича, відомо, що 1963 року саме завдяки його ініціативі була реставрована (і, фактично, врятована) завіса-просценіум, написана 1900 року Г. Мясоєдовим для Полтавського театру. Через неналежні умови зберігання цей безцінний артефакт міг загинути, однак вчасно був переданий до фондів Полтавського краєзнавчого музею і зайняв достойне місце серед його експонатів.

У 1972-1975 роках Віктор Степанович брав активну участь у створенні в Полтаві, на території колишнього маєтку Г.Мясоєдова, меморіальної кімнати художника. Для майбутньої експозиції він передав шість власних живописних робіт із місцевими пейзажами, утім, кімната статусу меморіальної не набула, а доля експонатів наразі невідома. На схилі років В.С. Оголевець прагнув безоплатно передати рідному місту зібрання своїх живописних робіт. З цього приводу велося тривале листування із Полтавським відділом культури, і, як наслідок, 1970 року Полтавським художнім музеєм (нині галерея мистецтв ім. М. Ярошенка) було прийнято до схову 30 його картин. Ще три роботи в різні роки було передано до Полтавського літературно-меморіального музею В. Короленка. Полтавські краєвиди початку минулого століття, відтворені сучасником, мають не тільки художню цінність. Це скарб для краєзнавців і істориків, гордість і поезія рідної землі для нащадків. Шкода, але частина цих робіт безслідно зникла. Інша частина потрапила до приватних колекцій, тож загалом творча спадщина нашого земляка, художника Віктора Оголевця виявилася розпорошеною.

 Георгій (Юрій) Степанович
(приблизно 1912 рік)

Краса приваблювала до себе й Георгія Оголевця (1897, Полтава — 1973, Москва). Однак він, на відміну від старших братів, схилявся до живої природи. Учений спеціаліст ВІЛАРу (Всесоюзний науково-дослідний інститут лікарських та ароматичних рослин), відповідальний секретар бюлетеня Головного ботанічного саду АН СРСР, автор низки наукових статей, усе життя присвятив розвиткові улюбленої науки та пропаганді її здобутків.

Але його професійний шлях також починався У Полтаві. З 1918 до 1922 року він працював у місцевому музеї, де донині зберігається зібраний ним гербарій рослинності Полтавської області, викладав ботаніку на сільськогосподарському факультеті Вищої робітничої школи і був деканом цього факультету. Паралельно майбутній вчений виконував обов’язки консультанта місцевого відділення Наркомзовнішторгу по експорту лікарських рослин. У 1922 році він був відряджений Губкомом до Московської сільськогосподарської академії імені К. Тімірязєва для продовження освіти і подальші його доробки вже належали усій країні.

 Володимир Степанович
(1912 рік)

Старший син Степана Оголевця — Володимир (1884, Полтава — 1970, Полтава) — філолог, юрист, музикознавець і композитор, — один із тих діячів нашої культури, хто служив їй усе життя й чиє ім’я на багато років було забуте історією. Навчаючись у гімназії, Володимир Оголевець упродовж чотирьох років брав уроки фортепіанної гри у Л. Лісовського і постійно відвідував не тільки всі концерти симфонічного оркестру Д.В. Ахшарумова, але й усі його репетиції. Закінчивши гімназію, Володимир вступив на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира, а по закінченні був залишений для підготовки до професорського звання.

Відчуваючи відповідальність за долю молодших братів і сестер, В. Оголевець почав учителювати в середніх навчальних закладах Києва, а згодом — Полтави — викладав латинську мову та російську словесність. Це були роки творчого злету — на них припадає інтенсивна просвітницька діяльність. Зокрема, він був одним із ініціаторів і організаторів Полтавського товариства аматорів камерної музики, виступав із лекціями на музикознавчі та літературознавчі теми й зарекомендував себе як серйозний дослідник і блискучий оратор. Особливо запам’яталась землякам промова В. Оголевця, виголошена на міському ювілейному вечорі на честь сторіччя від дня народження М.В.Гоголя в 1909 р. Половина збору з цього вечора пішла у фонд спорудження пам’ятника письменникові.

Василь Степанович
(1906 рік)

Його симфонічні твори — музична картина «Прометей», «Колядка», «Українська сюїта» неодноразово виконувалися в Полтаві, Харкові та Катеринославі під орудою автора, а Фінал «Української сюїти» увійшов до програм оркестру Д.В. Ахшарумова.

Щодо наукових інтересів Володимира Оголевця, то на той час вони зосереджувалися здебільшого в літературній сфері. Філолога зацікавило «Слово о полку Ігоревім», а увагу музикознавця привернули симфонії Бетховена. Кілька праць були рекомендовані Міністерством народної освіти як посібники для середніх навчальних закладів.

У 1912 р. В.С. Оголевець знову стає студентом: вступає на юридичний факультет Київського університету, але не зраджує своїх уподобань і бере активну участь у музичному житті міста. Упродовж кількох місяців за підписом «В.О.» і «Консерватор» у київських «Последних новостях» було надруковано 26 музикознавчих рецензій. Водночас, реалізуючи власні філологічні пошуки, просвітник створює підручник «Грамматика русского языка», який одразу був рекомендований як посібник для середніх навчальних закладів.

1915 року Київський університет у зв’язку з військовими подіями (тривала Перша світова війна) евакуювався до Саратова. Володимир Степанович повернувся до Полтави, а восени в Харкові склав екстерном випускні екзамени, здобувши кваліфікацію кандидата на судові посади. Упродовж 1915–1927 р.р. він працював у Полтаві як юрист у різних установах.

До педагогічної роботи він повернувся в 1927 р. — став викладати історію музики в музичній школі, а з вересня 1929 р. пов’язав свою долю з Полтавським педагогічним інститутом, де вів курси теорії літератури та історії російської літератури, керував роботою аспірантів; з 1935 р. очолював кафедру російської літератури; одержав звання доцента літературознавства. У вихідні дні читав публічні лекції, в інституті проводив музичні вечори, де свою розповідь завжди ілюстрував грою на фортепіано [3, 133].

Ті, хто навчався у Володимира Степановича (серед них музикознавець Т. Шеффер, хоровий диригент, засновник музею «Музична Полтавщина» М. Фісун, відомий педагог В. Сухомлинський), згадують його як природженого педагога, що приваблював аудиторію енциклопедичними знаннями. Але у січні 1947 р. «за власним бажанням» його увільнили від обов’язків завідувача кафедри; у березні того ж року наказом по інституту він був «відряджений у розпорядження Міністерства освіти», а менше ніж через рік був змушений вийти на пенсію.

«Двадцять два довгих роки провів він майже у вакуумі (помер у Полтаві після важкої хвороби). Але не занепав духом. Його ерудиція та пам’ять стали в нагоді багатьом, хто звертався до нього в історико-краєзнавчих питаннях. Зокрема, він написав спогади про Д.В. Ахшарумова і віддав їх у розпорядження Л.С.Кауфмана, який працював над книгою про відомого диригента». Ідея створення цієї монографії також належала Володимиру Степановичу: Для викладача музичного училища К.Л. Данилової просвітник склав «Фактичні дані про музичне життя в Полтаві». А вирішальним в ідентифікації всесвітньовідомого вченого Ю.В. Кондратюка з колишнім учнем Полтавської гімназії О.І. Шаргеєм стало саме його свідчення.

Олексій Степанович (1912 рік)

Майбутній музикознавець Олексій Оголевець (1894, Полтава, — 1967, Москва) за родинною традицією водночас із навчанням у гімназії здобував і музичну освіту в музичній школі Л. Лісовського, вивчав теорію живопису, архітектури і літератури. У «Автобіографії» він згадує, що навчався живопису в А.І. Рощиної, та користувався консультаціями Г. Мясоєдова. Пізніше — у 1912-1916 р.р. — навчався у Народній консерваторії в Москві. На старших курсах він уже сам викладав у цьому ж навчальному закладі теоретичні предмети і був асистентом у хоровому класі. Водночас він виступає як піаніст із власними творами і редагує літературний альманах «Гюлістан», учасниками якого були В. Брюсов, К. Бальмонт, В. Іванов, Ф. Сологуб та ін.

Після закінчення юридичного факультету Московського університету він працював начальником міліції в одному з округів Москви. Водночас із службою викладав на музичних курсах А. Шора та в музичній школі М. Медведєвої.

Із 1933 року О.С. Оголевець повністю присвячує себе музичній науці, вважаючи це головою справою життя. Він вступає до Спілки композиторів РСФСР, але не як музикознавець, а як композитор, автор фортепіанних творів. Робота в Ленінградському інституті театру й музики завершилась виданням у 1941 р. фундаментальної праці «Основы гармонического языка». Після закінчення Великої вітчизняної війни Олексій Степанович організовує кабінет-лабораторію тональних систем у Москві. Він висунув нові принципи темперації, розробив ідеї та експериментальні зразки клавішних інструментів 17 та 29 ступеневого строю.

У наступні 29 років виходять друком його капітальні дослідження «Введение в современное музыкальное мышление», «Слово и музыка в вокально-драматических жанрах» та «Вокальна драматургія Мусоргського». Останньою роботою став збірник статей і досліджень «Специфика выразительных средств музыки», що вийшов уже після смерті автора, в 1969 р. Фактично Олексій Оголевець відкрив нову галузь науки — історико-теоретичне музикознавство. Його концепція дозволяє розкрити фундаментальні закономірності музичної мови людства на всіх стадіях розвитку, при цьому рівно як народної, так і професійної творчості.

Існує ще безліч фактів з життя та діяльності представників родини Оголевців, що належать до нашого минулого. Але наведеного вище досить для того, щоб привернути увагу широкої спільноти до результатів їх самовідданої роботи. Ім’я Степана Яковича, забуте краєзнавцями, має бути вписаним в історію міста; життя Володимира Степановича у культурно-мистецькому контексті Полтави нагадує титанічну різнобічну діяльність постатей доби Відродження (звичайно, іншого масштабу), і повинно бути відповідно шанованим; наукова діяльність Олексія Степановича, що створив «унікальну музикознавчу концепцію, яка спирається на аналіз закономірностей музичного мислення народів світу від первісних стадій до сьогодення й має універсальний характер» і лягла в основу «формування нового сучасного напрямку в музичній теорії та практиці мікротонової музики, що поширюєься нині в багатьох країнах», ще чекає на докладне дослідження і достойну оцінку...

Галина ПОЛЯНСЬКА для «Полтавщини»