Нині головний сержант Віталій Кривошей — військовослужбовець ТЦК та СП, проте за плечима у нього — участь у бойових діях на різних напрямках і поранення.

— Добровольцем я пішов. Спершу був два місяці від початку повномасштабної війни у нас в Заводській громаді у самообороні, а потім поїхав до найближчої частини — в Пирятин, взяв відношення. Пройшов повторну ВЛК: сховав медкартку, щоб потрапити в бойову частину, бо спочатку був визнаний обмежено придатним. 20 травня був уже призваний на службу. Дружина трохи плакала, але ми з нею поговорили. Пояснив, що це мій громадянський обов’язок і я все одно вдома не всиджу, коли війна в країні, — починає розповідь 54-річний Сергій Кириченко.

— Батько дуже хотів, щоб я був військовим. У мене було два двоюрідних брати — військові. Ще один тоді навчався. І дядько був військовим. Батько казав: вчися і ти. Буде вас у родині п’ятеро — як кулак. Я теж вступив — рік навчався на артилериста. Але мені військова кар’єра не подобалася, тому кинув навчання, — розповідає мешканець Диканьки — старший сержант Андрій Булава.

— Про те, що почалася велика війна, я дізнався не з новин, а з подій на вулиці. Почув вибухи — я у Чугуєві жив поблизу військової частини Повітряних Сил.Ранком 24 лютого 2022 року туди летіло все — і авіація, і ракети, — розповідає військовослужбовець — старший солдат Дмитро на псевдо «Професор».

— Ранком 24 лютого 2022 року двоюрідний брат надіслав мені відео, як повз його хату вулицею в селі на Сумщині їде колона російської техніки. Тоді я зрозумів, що все серйозно, — починає свою розповідь старший сержант Віталій Денисов родом з Лубенського району на Полтавщині.

Думаю, що нікого не здивую, якщо скажу, що кожна людина боїться дотику.

— Усі, хто, як і я, мали бойовий досвід, зустріли новину про початок великої війни з холодним розумом. Не було паніки, ми знали що робити. Обкладали будівлі мішками з піском. Будували фортифікації в районі, облаштували блокпост на трасі, організували пости на інших дорогах, — згадує події початку повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року головний сержант Денис Шевченко.

— Свій позивний маю ще з 95-го року, зі строкової служби в морській піхоті. Я не міг на кацапську мову перейти, так воно приклеїлося: Хохол. Тоді військово-морські сили в Криму базувалися. Російськомовних дуже багато було в армії. А мені російська мова, як кажуть, на язик не лягала. Як кацапи люблять казати, «чєлюсть нє та», — представляється 48-річний Олександр родом з міста Лохвиця на Полтавщині.

«Полтавщина» поспілкувалася з уродженцем Пензенської області, який уже понад 10 років проживає у Полтаві та вважає себе українцем. Він захищає свій дім зі зброєю в руках у складі Російського добровольчого корпусу під позивним «Полтава».

— Я своє вже відвоював, і ні про що не шкодую. Але ж війна нікуди не поділася, — констатує старший сержант Михайло Воскобійник родом із Шишак. В цьому році йому виповниться 59 років, він служить у ТЦК та СП.