Бути десантником — це виклик, який приймають лише найсильніші. Програма «Полігон» показала зсередини 199-й навчальний центр Десантно-штурмових військ, де щоденний вишкіл, фізичні випробування та перевірка характеру готують бійців, які завжди будуть першими.

Шлях лейтенанта Капітана у війську розпочався задовго до повномасштабної війни: ще у 2009 році він підписав контракт на службу, хоча на той час це рішення не було популярним.

Начальнику групи документального забезпечення Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП майору Віталію Тарнавському 53 роки. Він родом з Криму. На початку 1990-х навчався на військового інженера-кібернетика у Харкові, після випуску проходив службу на Одещині. Через тотальні скорочення у тодішньому українському війську перевівся до Національної гвардії. Коли на початку 2000 року і її розформували, пішов працювати на цивільне підприємство. Там пройшов шлях від охоронця до начальника виробництва.

Позивний «Куба» — ще зі шкільних часів. Справжнє ім’я Сергій. Об’їздив всю Європу, пожив у Ніцці, але війна в Україні повернула його добровольцем на фронт.

Кажуть, що війна змінює людину, але є ті, хто залишає в собі стійкість і ясність думки. Один із таких — піхотинець Олександр з позивним «Дід». Був комбайнером, потім мав власну пасіку. Звичайне життя. Але повномасштабне вторгнення змінило все — він став на захист країни.

— Сподівався, що великої війни не буде. Але я ж із 19 років у погонах. Строкову відслужив, потім трохи в ДС охорони попрацював. Потім пішов в міліцію, у 2014-му був у АТО, а звільнився у 2017-му вже з поліції, — починає свою розповідь штаб-сержант 3 категорії відділення ЦВС Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП головний сержант Юрій Іщенко.

Максим, позивний «Жук», — піхотинець 17 Полтавської бригади НГУ «Рейд». Разом зі своїм підрозділом він тримає вогневу позицію та діє в обороні, аналізуючи обстановку. «Найважче — коли йде штурм передових позицій або з флангу, а ти не можеш допомогти навіть вогнем. Тому що ландшафт — десь висоти, десь низини. Як би ти не хотів — нічого не зробиш. Просто чекаєш у цій невідомості», — продовжує свою розповідь Жук.

Офіцерське звання запасу харків’янин Максим Іноземцев отримав ще після навчання в Харківському авіаційному університеті, де здобув фах інженера-механіка авіаційних двигунів та силових установок. Утім за фахом не працював. З 2000 року живе у Полтаві, створив тут родину, працював у приватному бізнесі на керівних посадах. Не вважав себе створеним для війни, не мріяв про військову кар’єру. Та в Харкові жили його близькі — мама, сестра, племінник та старша донька, які не хотіли покидати своє рідне місто. Думки про це мотивували чинити опір російській агресії.

Снаряд влучив у будинок, врятувала лише стіна коридору. Тоді бойовий медик Ігор Мамчик отримав поранення, але продовжив рятувати побратимів. Сьогодні він уже без зброї в руках, натомість будує власну ферму. І робить це з тією ж відвагою, з якою колись витягував бійців із-під обстрілів.

Раф працює зв’язківцем у прифронтовій зоні. Його робота — тримати зв’язок живим, навіть коли довкола сиплеться смертоносний метал.