Воїн з трьома «хрестами» продовжує службу в ТЦК

Переведений нещодавно — після поранень, отриманих у боях із загарбниками, вже здоров’я не дозволяє воювати, зізнається воїн. Має звання молодший сержант.

Для Олександра, уродженця Херсонщини, селище Машівка стало другим домом –переїхав сюди з дружиною, з окупованої Каховки на тиху Полтавщину.

Зі своїх 34 років Циган у війську майже шість: у 2015-му відслужив півтора року строкової служби в одній з частин логістики, а потім — ще пів року за контрактом. По тому працював на підприємстві й не думав більше про військову службу.

Та все змінилося ранком 24 лютого 2022 року.

— Працював тоді в Києві. І прямо зранку пішов у Дніпровський районний ТЦК. Там доукомплектовували київський 23-й окремий стрілецький батальйон. Наступного дня вже був зарахований. Тоді про навчання ніхто не думав, знадобився здобутий раніше досвід — ми почали в Києві з Берестейки і пішли далі: околиці столиці, Буча, Антонівка, Дмитрівка, Забуччя… Почали з Києва і на адреналіні рухалися далі, продавлювали, — розповідає Циган.

Їхній підрозділ спочатку виявляв та протидіяв ворожим ДРГ у столиці та околицях. Брали активну участь у звільненні Київщини. Наприкінці квітня їх перекинули на Донеччину — до Новомихайлівки та Парасковіївки. Майже два місяці беззмінно були на ЛБЗ. Олександр, як командир відділення, був старшим на позиції.

— Тоді між двома нашими позиціями було 30 метрів. До росіян — 650. Ми з ними мали перестрілки, вони періодично намагалися нас штурмувати. А одного разу о пів на шосту ранку виїхали по нас працювати п’ять танків з різних боків. Шість годин нас рівняли з землею. Поки вони перезаряджалися, ще вісім «ураганів» прилетіло. Нам тоді дуже жорстко дісталося. Звісно, були загиблі — з 13 нас восьмеро залишилося. А потім пішла їхня піхота. Ми 12-х знищили, — веде далі молодший сержант.

Тоді ті, хто не був поранений, отримали контузії. Та можливості їхати в лікарню на лікування не було — виконували рекомендації медиків на місці. Коли їхнє відділення змінили, після короткого перепочинку за декілька кілометрів від лінії бойового зіткнення перекинули на інший напрямок — під Новодонецьке та Золоту Ниву.

У перерві між бойовими виходами молодший сержант встиг пройти навчання та бойове злагодження.

— Нас часто брали на штурми. Керувати боєм і працювати малими та середніми групами навчали за протоколами військ НАТО — британські інструктори приїжджали, навчали тактики, допомагали проводили бойове злагодження.

В обов’язки Цигана, як командира відділення, входило не тільки ведення спостереження, а також управління боєм та контроль усього, що відбувається на позиціях та навколо. Головним обов’язком було збереження особового складу, наголошує військовий. Окрім того, загальне керівництво: кожному роз’яснити, де позиція, як правильно розставити людей. Не тільки керувати — але й воювати на рівні з підлеглими.

«Робота на всі 360 градусів», — каже про свої обов’язки сам воїн. Зазначає, що постійно були там, де щось відбувалося: як не їх підрозділ штурмував ворога, так відбивали атаки противника.

Попри молодий вік, з підлеглими завжди знаходив спільну мову.

— Як до мене поступала нова людина, я проводив, ознайомлював з позицією, показував де і як правильно проходити тощо. Було, розповідали мені «та я знаю». Казав: ти знаєш своє, а тут ти слухай, що я тобі говорю. А потім, як показала практика, коли ми приймаємо бій, всі бачать, що і як я роблю, як керую особовим складом, у людей одразу змінюється ставлення. Розуміють, чому мають мене слухати, і мій вплив підкріплюється, скажімо так, вагомими аргументами, — пояснює Олександр.

Згадує, як з позиції за Золотою Нивою їздили на штурм села Павлівка поблизу Вугледара. Тоді були придані до 68-ї окремої єгерської бригади. Там довелося битися з підрозділами російської 155-ї гвардійської бригади морської піхоти.

З першого разу не вийшло втриматися — зайшли, а потім відкотилися назад. Та за тиждень повернулися і здобули перевагу. Циган згадує з посмішкою, як тоді добряче покришили «славних» російських морпіхів. Вибили їх та зайшли в Павлівку і закріпилися.

Більшість часу він зі своїм відділенням перебували на «нулі» безпосередньо, та до побутових складнощів доволі швидко призвичаювалися, каже воїн. Навіть у бліндажах постійно вдосконалювали простір, намагаючись забезпечити собі максимально можливий комфорт.

— Я розумів, що ми не можемо забезпечити умови зіркового готелю. Бо найголовніше було — вижити попри все. Та навіть в окопах будували собі завжди нормальний туалет. Не просто якась ямка — а такі умови, щоб було зручно і безпечно. Копали на краю позицій, добре перекривали. Бо ясно, що «в кущі» дуже не походиш — постійно щось літає над головою. Взагалі, хочеш жити — треба копати, — підкреслює військовий.

Наприкінці листопада 2022-го він отримав поранення — уламок від 120-ї міни роздробив праве плече. Лікувався три місяці, а коли зняли шви — повернувся у свій підрозділ. Та вже не в Павлівку — а в так званий «ліс чудес», у Серебрянське лісництво. Стояли за Торським, на межі Донеччини та Луганщини.

— Навіть у новинах було, як ми штурманули. Наша група взяла полонених. Вибили близько трьох квадратних кілометрів території, — згадує Циган. — Ми довго тоді стояли один проти одного там, перестрілювалися. А потім зрозуміли, що треба щось зробити. І зробили. Нас було 20 людей — дві групи. Ліворуч стояла 63-тя бригада, праворуч 60-та, до якої ми тоді були прикомандировані. І от ми удвадцятьох насипали к@ц@пам добряче.

На тому ж напрямку, неподалік Кремінної Олександр отримав друге поранення восени 2023-го. Того дня підрозділ відбив чергову спробу ворожого штурму, згадує молодший сержант. Він вийшов з укриття, щоб обійти свою позицію та оглянути підступи до неї. Так і не зрозумів, чому не почув її — але поруч прилетіла ворожа 80-мм міна. Уламок влучив у коліно.

Військовий відмовився від евакуації — лікувався в медичному пункті у Лимані близько місяця. І потім знову повернувся до строю. Тоді їх якраз перекинули на Харківщину — під Куп’янськ.

Під Куп’янськом теж вдавалося брати росіян у полон. Якось пішли у штурм, і хоч їх було значно менше, ніж ворога, десятьох знищили, п’ятьох — полонили. З них лише один був молодий контрактник, інші — старші, колишні ув’язнені: хто за аліменти, хто за кримінальні справи, когось змусили під страхом фізичної розправи.

— Тоді було не до розпитування, головна моя задача була — вивезти полонених, це наш обмінний фонд та джерело інформації про плани ворога. Один із полонених сказав, що за ними ще з пів тисячі росіян. Нас тоді було лише четверо, тож довелося відходити й займати оборону. Але це вже інша історія, — додає молодший сержант.

Після Харківського напрямку виконували бойові завдання на Запоріжжі. Там теж роботи вистачало. Та в такому режимі життя, без реабілітації після поранень та контузій, здоров’я дало збій. Права рука так і не відновила повну рухомість, ускладнення на коліні — на початку 2025 року Олександра направили на ВЛК, яка дала невтішний висновок про обмежену придатність до військової служби.

Точніше — про придатність до служби в тилових підрозділах.

— Я коли приїжджав до дружини у відпустку, прийшов у ТЦК та спитав, чи можу до них перевестися. Бо вони ж тільки обмежено придатних приймають по переводу. А мені в частині сказали, що з моїми обмеженнями маю знайти тиловий підрозділ. Так і потрапив служити в Машівку. Бо розумів, як дружині складно, яка постійно за мене хвилювалася, пережила два мої поранення, — пояснює Циган. — Мій характер не дозволяє просто сидіти й нічого не робити. Мені важливо бути корисним, навіть якщо це важко чи й небезпечно. Якщо, не дай Боже, почнуться серйозні прориви, я знаю, що стисну зуби й робитиму свою справу. Бо маю досвід і навички.

З 6 липня Олександр проходить службу у взводі охорони Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП. Його робота — супроводжувати призовників до лікувальних закладів для проходження ВЛК.

Робота ніби й неважка, але морально буває непросто, зазначає військовий. Тому що військовозобов’язані усіляко намагаються йому довести, що «хай спочатку він піде повоює», а вони, мовляв, для війни — не створені.

Та коли таке чує, розповідає трохи про себе — де служив, як воював, після чого люди одразу змінюють тон, зазначає Олександр. Дехто навіть питає поради: як обрати підрозділ та посаду, або які навички потрібні, щоб вижити тощо. Але таких — меншість. Інші просто не хочуть служити через страх.

— Найчастіше кажуть, що не хочуть воювати, бо бояться померти. Таким зауважую, що на війні я три роки був, пройшов через багато чого, але — живий. І хлопці, з якими ми разом прийшли, багато хто досі воюють. Тут найголовніше — питання не «як», а «навіщо».

На думку Цигана, цивільні втратили мотивацію до захисту, для них ЗСУ щось абстрактне «десь там». Чекають, що не вони, а хтось інший має поповнити лави оборонців. Бо коли у 2022-му ЗСУ гнали окупантів, ними захоплювалися, коли звільняли міста і села — їм аплодували зі сльозами радості на очах. А тепер бояться поповнити ряди захисників, якими так пишалися.

— Багато хто з цивільних нас не розуміє, іноді навіть проклинають. І так, це боляче, та я навчився не звертати уваги. Я знаю, за що воював, і за що продовжую службу. Моя мотивація проста: якщо ми не відстоїмо своє зараз — втратимо все назавжди. Якби 2014-го тихо здали країну, може, все було б «м’якше», жили б знову в реінкарнації «совка» під російською окупацією. Але у 2022-му ми зіткнулися із зовсім іншим ворогом. І стали чинити йому опір, відстоюючи своє право на існування України, — веде далі військовий. — Ми бачили, як вони йдуть уперед, як нищать усе на своєму шляху. Я був на Київщині, бачив що ці «освободітєлі» там чинили, їх холоднокровність і ненависть — вони не залишають після себе нічого живого. І тому я твердо знаю: треба відстоювати кожен клаптик нашої землі. Бо якщо ми поступимося, вони не зупиняться, виріжуть усе «населення», як називають українців. А за кордоном нас ніхто не чекає, ми потрібні тільки тут, на своїй землі. Тож якщо не захистимо своє — ніхто цього не зробить за нас.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП