«Ніхто з доставлених поліцією в армії служити не хоче» — колишній лікар інструктує групи оповіщення ТЦК

#обличчя_Перемоги

За фахом Олександр — лікар. Перед початком повномасштабного російського вторгнення працював лікарем епідеміологом та лікарем фтизіатром у Петриківській районній лікарні. Долучився до лав ЗС України 25 лютого 2022 року. Не міг вчинити інакше — як син кадрового військового, знає що таке військовий обов’язок.

Того ж дня Олександр був зарахований на посаду ординатора госпітального відділення медичної роти 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ДШВ ЗСУ. І вже 3 березня вибули на виконання бойового завдання на Ізюмський напрямок у складі батальйонно-тактичної групи.

Медик зазначив, що в групі медичного забезпечення їх було троє: він, фельдшер і водій. Відповідали за збереження здоров’я бійців БТГр і здійснювали медичну евакуацію.

Їхнє завдання полягало в стабілізації поранених — у межах того, що можливо зробити в транспорті, аби якомога швидше доставити їх до лікарні. Коли поранених вивозили з поля бою бронею до відносно безпечної зони, там розміщувалися точки евакуації. Саме там розпочиналася робота медичної групи: оглядали бійців, перевіряли, чи немає прихованих ушкоджень, за потреби послаблювали турнікети, робили перев’язки й одразу доправляли до Барвінківської лікарні.

Вся евакуація займала максимум 10 хвилин, що дозволяло не розширювати обсяг наданої допомоги на їхньому етапі й не втрачати дорогоцінного часу. Основним завданням було довезти людей живими. А вже в лікарні, за потреби, пацієнтів оперували.

Окрім того, стежили за станом здоров’я особового складу. Проводили первину діагностику захворювань. Призначали та проводили лікування, за потреби організовували обстеження та консультації фахівців.

Капітан зауважує, що здійснював прийом пацієнтів не безпосередньо в окопах, а у визначеному місці, вів медичну документацію. Та все одно росіяни вирахували місце їх розташування і завдали удару — будівля була зруйнована, а всі, хто був там, отримали контузії. На щастя, обійшлося без важких поранень.

— Ми усім надавали допомогу, окрім себе. Просто було ніколи про себе думати, — каже офіцер. — Переходили на ногах. А згодом мені це дало ускладнення на зір.

У травні їх БТГр у складі бригади передислокувався на Донбас. Капітан Бондаренко працював у складі стабпункту як ординатор госпітального відділення. Спочатку була Рай-Олександрівка на Донеччині, потім — стабпункт у Бахмуті.

— Працювали побригадно. Мій напрямок був терапевтичний: первинне обстеження, надання першої лікарської допомоги тим, хто був контужений. Дрібні поранення теж обробляли — те, що не потребувало оперативного втручання. Плюс надавали допомогу і самій бригаді: коли були в пункті тимчасової дислокації, забезпечували терапевтичну допомогу. Лікували ГРВІ, кишкові інфекції, загострення хронічних хвороб. Були люди, які з серцево-судинними захворюваннями, тому що там багато хто був у віці близько 50 років. Та і після контузій тиск скакав. У нас усі були вмотивовані на те, аби зупинити ворога і не пропустити далі, за своє здоров’я тоді ніхто не думав.

У Бахмут заїхали працювати, коли ЛБЗ була за 8 км від міста. Коли бої точилися вже на околицях, виїхали в Малинівку, а в Бахмут їздили на евакуацію. Потім була Дружківка.

20 серпня капітан та його товариші по підрозділу, повертаючись з відрядження, потрапили в ДТП: в їх авто врізалася цивільна машина. Олександр сидів на задньому сидінні, куди прийшовся удар. На щастя, усі вижили, але отримали важкі травми. Допомогу тоді надавали госпітальєри — іноземні інструктори-медики стали свідками аварії.

Олександра одразу прооперували, потім перевезли до Дніпра. Після двох тижнів лікування та відпустки на відновлення капітан Бондаренко повернувся до розташування бригади. Після проходження ВЛК отримав висновок про придатність до тилових підрозділів.

17 листопада 2024 року перевівся до Лубенського районного ТЦК та СП. Зараз продовжує службу на посаді начальника групи психологічної підтримки персоналу.

Серед інших обов’язків, капітан Бондаренко бере участь в інструктуванні військовослужбовців, які здійснюють оповіщення громадян щодо військової служби. Зазначає, що солдатам, які пройшли важкі бої, отримали поранення та переведені на подальшу службу до ТЦК та СП морально складно — через ставлення цивільних громадян до процесу мобілізації до війська. В якому весь свій страх перед російськими окупантами, всю злість від усвідомлення необхідності та, одночасно, небажання виконати свій військовий обов’язок люди виливають на військовослужбовців територіальних центрів комплектування.

— Ніхто з доставлених поліцією в армії служити не хоче. Люди, хто був патріотично налаштований, вже давно у війську. Зараз такі теж є, хто приходить добровільно, але їх значно менше.

Олександр зізнається, що йому прикро за побратимів, які свого часу віддали і сили, і здоров’я заради того, щоб ворог не прорвався далі. Тепер ці люди змушені бачити, як навколо них сидять «громадяни», які прикриваються батьками або вигаданими хворобами й не хочуть іти захищати свою країну.

Військові відчувають образу через те, що, не зважаючи на їхню працю, суспільство часто ставиться до них із негативом — нібито вони є джерелом усіх проблем, а всі інші — «хороші».

— Я хлопцям кажу: «Це був ваш вибір — єдино правильний, ви зробили вірну і добру справу, коли ворог стрімко прорвався, ви зупинили його там, де виконували свої бойові задачі. Зараз ці бойові задачі виконують інші люди. Ви свою частину роботи виконали і продовжуєте виконувати вже в тилових підрозділах». Може статися, що доведеться знову йти до бою. Найголовніше — триматися і не втрачати мотивацію на боротьбу з окупантами.

#ГероїПолтавщини #вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП