«Кажуть, мені просто пощастило. Відповідаю: я добре вчився» — бойовий медик ДШВ перевівся в ТЦК після поранення

За освітою — слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, хоча за фахом ніколи не працював. Після навчання в училищі одразу потрапив на строкову службу до ЗСУ. Два роки служив у Криму. Тоді якраз росія активно вживала заходів щодо повернення України — і, зокрема, Криму — «в родную гавань»: в Автономній Республіці відбувалися заворушення, підбурювані агентами рф.

— Коли ще у 90-х служив у Криму, я все бачив, знав, що війна буде! Стежив за Чеченською війною та іншими війнами, які вела росія. Для мене було питання лише в часі — коли це станеться.

Після повернення з армії був приватним підприємцем, мав декілька бізнесів. Але у 2018 році, упорядкувавши родинні справи, вирішив долучитися до війська й підписав контракт у 90-му окремому аеромобільному батальйоні імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова у складі 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. Саме з цього моменту почався його бойовий шлях.

— Мені було 43 роки. Хотів бути десантником. Тому що ДШВ — еліта війська. Коли мене привезли в Костянтинівку на співбесіду з комбатом, він хотів відмовити через вік. Я наполіг, і мене взяли стрільцем-санітаром. Пройшов базову підготовку як десантник, а згодом у 205-му навчальному центрі тактичної медицини в Десні чотири місяці навчався за стандартами НАТО в канадських інструкторів.

Повернувшись у бригаду, Євгеній отримав звання молодший сержант. Два роки був медиком взводу, потім отримав звання сержанта та переведений на посаду медика роти. Їх батальйон виконував завдання в Чармалику, а також у Щасті та Новолуганському. Рік стояли на Чонгарі та Арабатській стрілці.

Початок повномасштабного вторгнення застав бойового медика в розташуванні бригади Костянтинівці.

— Ранком командир розбудив: «Рота, підйом! Велика війна почалася!» Тоді діяли швидко, все було як уві сні. Вскочили на БТРи, поїхали на Слов’янськ-Лиман. Перекрили трасу, зупиняли машини. Наша рота заходила в Ізюм на підсилення, інша рота вже вела бої біля Грушувахи. Саме в Ізюмі я зрозумів, що таке справжня війна, — каже старший сержант. — Чотири дні ми палили російські танки, а потім відступили до лісу.

Українським десантникам протистояли підрозділи росгвардії, згадує Євгеній. Тоді інтенсивні бої точилися на околицях Ізюма. А в середмісті в підвалі розбомбленої школи він надавав допомогу пораненим. Довелося виходити з оточення — вночі у БТРи завантажили поранених та загиблих, зверху на броню брали по 20 людей — і виїжджали двома групами. За межами міста спішилися і йшли пішки полями.

Підрозділ повністю вийшов, перегрупувався і повернувся в Кам’янку, на допомогу 95-й ОДШБр. Заїжджали на БТР-ах швидко під інтенсивними обстрілами.

Коли виходили батальйоном 24 березня, медик евакуював важкопораненого і отримав кулю в шию. Врятував штатний «Корсар» з коміром — куля змінила траєкторію, по артерії тільки ковзнула.

— Подумав, що зараз помру — вже прощався подумки з побратимами. А один хлопець підповз: «Док! Підніми голову, голову підніми!», і я зрозумів, що можу рухатися. Мене евакуювали. Не хотів, але змусили 9 днів пролежати в госпіталі, перш ніж повернувся до своїх. Пробитий бронік перемотав скотчем.

Євгеній згадує найбільші бої, в який брав участь: Ізюм, Кам’янка, Богородичне, Святогорськ. У так званому Шервудському лісі чотири місяці тримали позиції.

Як бойовий медик роти, ходив у всі штурми разом з бійцями: тримався всередині — не йшов ніколи першим і останнім. Окрім броні та каски, зброї і БК до неї, носив великий медичний рюкзак. Після кожного бойового виходу поповнював укладку, за потреби.

— Якщо в нас були поранені, їх треба було максимально швидко евакуювати. Моя задача була їх перев’язати, стабілізувати і відправити на евакуацію.

Під час Харківського контрнаступу у вересня 2022-го дійшли до Білогорівки. Саме там, зізнається, були найстрашніші в його житті штурми. Було багато поранених і загиблих — їздили щоночі забирати їх бронемашинами.

— Раз їхали БТРом і в нас прилетіла ракета, машина загорілася. Хлопці з броні встигли зіскочити, а я всередині був. Один боєць отримав важку контузію, ми з ним впали в якийсь рівчак. Зробив йому укол, і ми намагалися бігти по полю до своїх, коли почув, що їде ще одна наша броня. Вони нас і вивезли.

Тоді сержанта контузило, та лікуватися було ніколи — повернувся до строю.

У січні, коли тримали позиції в Серебрянському лісництві, облаштував ротний медпункту бліндажі. Одного дня разом з побратимом «Зубром» копали позиції, підривали тротилом мерзлу глину.

— Нас, мабуть, вирахував ворожий дрон. Вже вечоріло, щойно зайшли в бліндаж, коли поруч лягла 120-та міна. Перед очима яскравий спалах, гучний звук — і осколок прилетів у ногу, в берці відрізало декілька пальців на лівій нозі, — згадує Євгеній.

Наклав собі турнікет та чекав темряви, щоб вийти. Йти не міг — пів кілометра повз навкарачки до точки евакуації. Щоб не звалився в яр з річкою, Зубр тримав його за каску і направляв в потрібний бік.

— Біль був такий, що втрачав свідомість. Пощастило, хлопці з нашої першої роти затягли до себе в бліндаж. П’ять годин чекали, поки примчить за мною пікап. Вивезли до найближчого села, звідти іншим транспортом — до медпункту, там зробили наркоз і відправили далі.

Пів року Євгеній лікувався, через втрату частину стопи отримав інвалідність ІІ групи. Ще чотири місяці чекав на повторне ВЛК, а потім повернувся до рідної бригади.

Хотів залишитися, але для служби в ДШВ вже був непридатний. Мав два варіанти: списатися чи знайти місце служби в тиловому підрозділі. Обрав другий.

Перевівся до Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП. Ходить в наряди — його задача зустрічати відвідувачів, спрямовувати до різних відділів та відповідати на телефонні дзвінки.

Доводилося супроводжувати мобілізованих до навчальних центрів. Зауважив, що не всі розуміють, чому мають іти до війська, думають лише як уникнути участі в бойових діях. Бояться не так самої армії, як смерті — і цей страх паралізує їх свідомість.

— Так і мене могли вбити, відповідаю на це. Але я пішов. Кажуть, що мені просто пощастило. Відповідаю: я добре вчився, ти теж добре вчися — і тобі пощастить. А який смисл сидіти ховатися, щоб прилетіло щось на голову вдома? — каже Євгеній.

Військовий спостерігає тенденцію, що до ТЦК чоловіки приходять в супроводі родини: з батьками, з дружинами та дітьми. Зізнається, що не розуміє, з якою метою.

— Хіба я приводив свою дитину, коли йшов? Раніше не думали про те, що в 18 років йти в армію рано. А тепер у 25 вважають себе занадто молодими, а нас, яким за 50, не шкода — мовляв, «вже віджили своє». Але війна не питає вік. Служити мають усі, хто здатен. Бо якщо не буде мобілізації до Сил оборони України — не буде й країни. Моя донька на медичну сестру вчиться, і вона каже: «Тато, я хочу бути, як ти». Коли здобуде освіту, планує йти до війська.

Воїн переконаний: ті, хто досі вважає, що війна їх не торкнеться, не усвідомлюють масштабів загрози.

— Хіба твоя душа нічого не варта? То встань і захисти себе, свою родину, свою землю! Ми захищаємося не просто від якоїсь іншої країни, а від орди, яка хоче стерти з лиця землі все українське. Ця війна — за право існувати, і мотивація має бути не зовнішня, а внутрішня. Якщо не будемо чинити спротив, то зникне не лише наша держава, а й наш народ, — впевнений воїн.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП